"Наговорили велику силу слів, подарували перо, яке дуже швидко зопсувалося, і грошей стільки, що, на їхню думку, довіку забезпечили мені життя. А справді то вийшли мізерні чайові", – іронізував Іван Франко про святкування 25-ліття своєї літературної діяльності.
Ці слова у спогадах переповідає дружина письменника Бориса Грінченка Марія. Святкування відбулися 30 жовтня 1898-го. За рік до цього Франка звільнили з основного місця роботи – щоденної газети Kurjer Lwowski. Причиною стала його стаття у віденському тижневику Die Zeit, в якій автор розкритикував польську інтелігенцію. Недолюблювали письменника й галицькі українці-русини – у передмові до польського видання своїх оповідань він написав: "Не люблю Русі". З дружиною і чотирма дітьми Франко тіснився у двох кімнатках орендованої квартири.
Львівські студенти наприкінці 1897 року створили комітет, головним завданням якого було допомогти Іванові Франку вийти з фінансової скрути. Свято відбулося в невеликому клубі пошти. "Коли зал наповнився, мене ще з другим із комітету вислали, щоб піти до Франка, – згадував член оргкомітету Юліан Дроздовський. – Ми хотіли це зробити з якоюсь парадою і тому найняли однокінного фіакра й поїхали. Франка застали вдома і попросили, щоби взяв участь в ювілеї. Він запитав:
– А хто є на тім ювілеї?
Ми запевнили, що зал заповнила молодь. Він сказав:– Ну, то ходім".
Зал зустрів ювіляра оплесками. Підняли завісу – на сцені посеред зелені стояв портрет Франка, виконаний Іваном Трушем. До трибуни по черзі виходили промовці. – 25 літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку, – сказав ювіляр, коли наприкінці його запросили до слова. – Я завжди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною. Муруючи стіну, муляр кладе в неї не тільки самі гранітові квадри, але, як випаде, то і труск, і обломки, і додає до них цементу. Так само і в тім, що я зробив за ті літа, може й знайдеться деякий твердий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, котрим я заповнював люки і шпари. В кожнім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня.
Далі зачитували вітальні телеграми. Потім був святковий концерт. Насамкінець присутніх запросили на бенкет. Промови продовжилися.
– Якби в мене було що-небудь з натури когута, – півня, – то мені повинен би по сьогоднішньому вечорі вирости отакий високий гребінь, – відповів на те ювіляр. – На які різні високі гідності мене підносили сьогодні! Зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути. Зробили мене проводирем, хоч я любив лише йти в ряді, пам'ятаючи добре того генерала, про котрого Наполеон казав, що коли він іде в ряді, то дуже добрий вояк, коли ж напереді – то чистий ідіот.
На подарунок ювіляру студенти зібрали 1400 крон. Ще 600 додало Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, членом якого він був. Через три роки до цих 2 тис. Франко доклав посаг дружини й почав зводити будинок на південній околиці Львова. Але грошей не вистачало – довелося брати 12 тис. крон позики в банку. Боргу письменник не зміг погасити до своєї смерті 1916 року.
3 
1
Коментарі
4