Ці ручні жорна - з Музею хліба в Переяславі-Хмельницькому. Згори - дерев'яна коробка, сюди засипали мішок зерна. Через звужену горловину воно потрапляло між двох кам'яних дисків і там перемелювалося на борошно. Це, власне, і є жорна - оті кам'яні круги. Вони менші, ніж у вітряку чи водяному млині, але діяли так само. Тільки приводила їх у рух не сила вітру чи води, а сила людських рук. Двоє чоловіків крутили колесо, що його видно ліворуч, і жорна починали молоти.
Утім, це агрегат ХІХ ст. Він простий, але XX ст. спростило його до примітивності. Ручні жорна в українських селах за часів побудови соціалізму робили з огляду на те, що їх мусили крутити слабкі руки. Та й порція засипаного зерна вимірювалася не мішками, а жменями. У голодні ж роки - навіть не зерна, а лободи впереміш із корою. Тогочасні ручні жорна були не кам'яні, а дерев'яні. Отже - недовговічні, тому на них годі натрапити в музеї. Зате ще живі люди, які їх пам'ятають. Ба - є ще й ті, чиї руки крутили ті примітивні жорна.
Це були покладені одне на одне два дерев'яні диски. Діаметром - як колесо од воза, тільки товщі. Нижнє - нерухоме, а верхнє - з ручкою, воно крутилося. По центру - отвір, куди й засипали зерно - чи те, що замість нього. Ту ж лободу впереміш із корою. Воно потрапляло на шестерню між "колесами" й перемелювалося. От і все.
Жорна були символом не лише голодних 1933-го або 1947-го. Бо грошей, щоб купити того ж борошна або одежину дітям чи собі, селянам-колгоспникам не платили ні перед війною, ні ще довго по війні. 85-річний киянин Григорій Іванович Донець, Герой соціалістичної праці, згадує, що вперше скуштував вершкового масла в армії, і то через два роки після війни. А виріс він у селі, батьки тримали корову. Але як тільки з'являлося трохи масла - везли на базар, щоб отримати живі гроші. Їх держава селянам не давала, хоч грошовий податок збирала.
1 
1
Коментарі