Малою я дуже боялася комори, бо там висів він - жмут мичок. У нас кажуть "міток". Великий, рудувато-коричневий від часу. Його звідти ніколи не знімали, принаймні відколи пам'ятаю. Аж до цього року. Старі нитки, переплетені з павутинням і сміттям, батько виніс на горище - вони заважали вимітати сажу з коминка.
- Скільки він там висів? А Бог його знає, - стенає плечима мама. - Я й не знаю, хто його туди повісив - моя мама чи ще баба Наталка. Ну, років 40 йому точно є, а може і 50. Думали, ще будуть щось із них робити. Може, ряднину, щоб лавки застеляти.
Але з них так нічого й не сплели. Чи то руки не дійшли, чи мода минула, чи прабаба Наталка померла. А крім неї, ніхто не хотів за це братися.
- По той бік річки за городом у нас всігда росли коноплі, - згадує мама початок 1960-х, як була підлітком. - Ми їх із бабою Наталкою рвали й ходили за 3 кілометри мочити до річки. За раз їх не знесеш, то ми робили кілька ходок. Цілий день носилися. В'язали в сніпки. Клали поперек течії так, щоб вони повністю пішли під воду й лишали тижні на три, доки не розмокало стебло. Потім сушили на березі річки - розв'язували снопки й розстеляли. Після того коноплі вичісували, робили з них кукли, - пучки тобто. А вже з тих кукол робили мітки.
Господині прив'язували кукли на жердку біля лави. Однією рукою микали їх - зсучували - у нитку. Другою рукою нитку намотували на веретено. Виходив моток - мичка-мітка. Коли їх назбирувалося декілька або й кільканадцять, мички зв'язували у великий жмут. Нитки з нього заправляли у верстат і ткали полотно.
- Ми самі не пряли - у нас не було верстата, віддавали людям у селі, - розповідає мама. - Тоді на село було кілька верстатів. Розщитувалися грошима або куском полотна. Я ше помню, як сушила це полотно. Разів зо п'ять на день мочила в малій річці в кінці городу і викидала сушити на леваді. З того полотна баба з мамою шили собі сорочки. Я в таких уже не ходила. Мама старалися пошити мені плаття з кооперативної матерії.
Жмут рудих мичок, який бачив життя трьох поколінь родини в моїй хаті, але якому не судилося піти на полотно, зараз причаївся посеред сіна на горищі старої кухні. Бо ще досі в наших селах є привита роками й роками бідності звичка нічого не викидати. А раптом знадобиться.
2 
1
Коментарі