Український шляхтич Юрій-Франц Кульчицький урятував Відень від здачі туркам і відкрив у місті першу кав'ярню
Zur blauen Flasche – "Під синьою пляшкою" – шинок із такою назвою був одним із найпопулярніших у Відні наприкінці ХVII ст. Простору темну залу освітлювали люстри зі свічками. Під пофарбованими на біле стінами стояли дерев'яні лави та столи. Хто не встиг сісти, мусив частуватися стоячи. Гостям пропонували рогалики у формі півмісяця – натяк на священний символ Османської імперії, битву з якою Австрія виграла у вересні 1683-го. Про недавню війну нагадував і власник шинку – невисокий вусань у турецькому вбранні. Він зустрічав відвідувачів біля входу і до всіх звертався bruderherz – "братику-серденьку". Скоро гості самі почали називати його "серденьком".
У "Синій пляшці" подавали не відомий у місті до війни напій із підсмажених до чорноти зерен, схожих на дрібну квасолю. Їх мололи на спеціальних жорнах. Заливали дрібку порошку водою й заварювали на повільному вогні, доки утворювалася пінка. Маленькими порціями розливали по глиняних горнятках, додавали цукор, молоко або збиті вершки. Напій не містив алкоголю, але додавав бадьорості. Так у Відні призвичаїлися пити каву, а шинок "Під синьою пляшкою" став першою кав'ярнею в Центральній Європі.
Випивши горнятко-друге, гості обсідали вбраного по-турецькому вусаня. Він розповідав про свої пригоди під час облоги Відня османським військом. Тим чоловіком був шляхтич Юрій-Франц Кульчицький, родом із села Кульчиці під Самбором, тепер це Львівщина.
"Правдива розповідь про те, що сталося під час загрозливої турецької облоги цісарського столичного міста Відня в Австрії, як було пройдено через ворожий табір і принесено до цісарської армії першу звістку від обложених і щасливо повернено назад" – так називалася видана німецькою мовою книжечка Кульчицького. Писав про себе від третьої особи.
Усе почалося 14 липня 1683-го, коли 150-тисячне османське військо під командуванням великого візира Кари-Мустафи підійшло до Відня й узяло його в облогу. "Золоте яблуко", як називали турки столицю Австрії, давно було їхньою бажаною здобиччю. Це місто контролювало Дунай, що сполучав Чорне море із Західною Європою. А отже, то був важливий торговельний шлях. 43-річний купець Кульчицький від початку облоги вступив до загону ополчення під командуванням капітана Амброзія Франка.
За міськими мурами, окрім 6 тис. жителів, перебувало 11 тис. вояків і 5 тис. ополченців-добровольців. Мали 370 гармат. Штурм добре укріпленого міста вартував би туркам численних жертв. Тож Кара-Мустафа вирішує взяти його змором.
"Суцільна блокада і оточення турецькими шатрами справляли враження розбурханого ревучого моря, яке наче прагнуло не лише охопити це всесвітньо відоме місто, а й залити його і затопити, – описує Кульчицький ті дні у "Правдивій розповіді". – Величезна кількість малих та великих куль і бомб була немов шалений буревій, який своїм безнастанним шумом і свистом загрожував змести все із землі. Однак Відень був схожий на скелю, що здійняла догори неприступну вершину посеред лютих хвиль штормового моря". Насправді ж уже за місяць облоги гарнізон і жителі Відня були геть виснажені.
Імператор Леопольд?I залишив столицю після перших сутичок із турками й подався до Лінца. За ним рушило близько 80 тис. біженців. Головнокомандувач австрійських військ герцог Карл?V Лотаринзький отаборився за 45 км від Відня. Він мав 32 тис. вояків і чекав підходу польського короля Яна ІІІ Собеського з військом. У Відні ж, що втратив будь-яке сполучення із зовнішнім світом, сили обложених були майже вичерпані. Послані з міста до герцога Лотаринзького кур'єри потрапляли до рук турків. Не знаючи, коли від нього надійде підмога і чи буде вона взагалі, міська рада Відня схилялася до думки здатися Кара-Мустафі.
І тут до коменданта фон Штаргемберґа підійшов капітан Амброзій Франк. Розповів, що купець Кульчицький із його загону ополчення готовий пройти повз ворожі намети і передати герцогові прохання про допомогу. "Він володів турецькою мовою, знав турецькі звичаї, був відважний і здобув відповідні досвіди в обході з людьми зі Сходу в роки своєї купецької діяльності", – пояснює віденський дослідник Борис Ямінський у збірнику "Юрій-Франц Кульчицький і козаки", виданому у Філадельфії 1983 року.
"Сподіваємося, цього разу нам пощастить більше, ніж із попередніми листами, які перехопив ворог, – ішлося в посланні, яке Кульчицький мав передати герцогові. – Наші люди билися дуже хоробро. Але тепер ворог зі своїми мінами стоїть перед мурами, і ми вже не маємо ані гранат, ані відповідної зброї, ані вишколених вояків, яких тепер так потребували б. Команда оборонців що не день меншає. Сьогодні ворог висадив у повітря частину нашої фортеці й після того атакував. Нам удалося відбити його, але ми втратили 50 вояків мертвими і пораненими. Дизентерія панує між воїнів і громадян".
13 серпня близько півночі переодягнені в турецькі строї Кульчицький і напарник-серб Юрій Михайлович вийшли з однієї із брам і рушили в бік османського стану. Тільки-но туди підійшли, як почалася злива. Вранці, змоклі до нитки, попрямували повз табір. Удавали турків – наспівували турецьких пісень. Перепинили їх раз: якийсь ага – командир поцікавився, хто вони й куди прямують. Кульчицький відповів, що він – купець, постачає провіант армії султана. А тепер хоче назбирати винограду та інших фруктів, аби почастувати втомлених османських вояків. Турок запросив його до свого намету погрітися. Там, як пише Кульчицький, ага "почастував турецьким напоєм, так званою кавою, і застеріг, аби він не відходив задалеко, бо може потрапити до рук християн. Із тим відпустив".
Товариші дійшли до села Каленберґ. Сьогодні це північна околиця Відня, а в ті часи воно було далеко від оточеного мурами міста. Кілька жінок прали одяг у Дунаї. Отже, село не захоплене турками, вирішили Кульчицький із компаньйоном. Рушили туди. Та щойно жінки помітили двох незнайомців у турецькому одязі, почали стріляти з рушниць. Кульчицький замахав руками:
– Ми – християни! Ідемо з оточеного Відня по підмогу.
Жителі Каленберґа допомогли кур'єрам переправитися через річку й показали дорогу до табору полковника Гайслера. Той дав їм двох коней, аби швидше дісталися до табору герцога. Вранці 15 серпня посланці з обложеного міста були там. "Після того як розпечатано листи, по деяких роздумах і відбутій нараді високодостойна особа запропонувала героєві доставити звідси відповідь до Відня, – пише про себе Кульчицький у "Правдивих розповідях". – Розуміючи, яка небезпека загрожуватиме його життю, той увічливо відхилив цю пропозицію. Однак коли його величність герцог почав знову наполягати на тому, заразом гарантуючи йому цісарську милість та винагороду, він знову взявся до цієї справи".
На зворотному шляху Кульчицький і Михайлович знову потрапили у бурю. А на світанку 17 серпня ввійшли до Відня через ту саму браму, з якої виходили. Отримавши звістку, що військова допомога швидко надійде, міська рада вирішила не здавати столицю.
3 вересня Ян ІІІ Собеський підійшов із 27-тисячною підмогою. Він і очолив об'єднане 70-тисячне військо, що рушило до Відня. 12 вересня 1863-го відбулася битва. "Ми захопили нечувані багатства, – писав Ян ІІІ Собеський до своєї дружини Марисеньки. – Намети, вівці, худобу і чимало верблюдів. Ворогів цілком знищили. Їм залишалося лише тікати, рятуючи свої життя".
Турки втратили майже 50 тис. убитими, пораненими й полоненими, 300 гармат і всі свої знамена. Полягли й шестеро пашів. Великий візир Кара-Мустафа втік до Белграда, що тоді був османською фортецею. Але султан Мехмед?IV за поразку наказав задушити його шовковим зеленим шнурком. Віденська битва, у якій брали участь і близько 5 тис. українських козаків, поклала край просуванню Османської імперії в глиб Європи. Серед багатств, захоплених у турецькому таборі, були 300 мішків зі схожими на дрібну квасолю зернами. Що воно таке і що з ним робити, переможці не знали.
"Подвиг Кульчицького описаний у кожній історії Відня, – запевняє історик Іван Німчук у статті, що вийшла 1933-го у Львові. – Не так пощастило його товаришеві Юрієві Михайловичеві, який переходив ще кілька разів через турецькі лінії в характері кур'єра чи розвідчика і з одної такої виправи до Відня не повернувся".
Після перемоги Юрій-Франц Кульчицький від міської ради отримав будинок і 100 дукатів винагороди. Одна така монета містила 3,48 г золота 986-ї проби. Коли ж із Кульчицьким зустрівся граф Штаргемберґ, то, пише Німчук, "мав із ним приблизно таку розмову":
– Ви виконали ваше завдання блискуче, відважний чоловіче, – звернувся граф до рятівника міста. – Увесь Відень вдячний вам за це. Скажіть, що можу зробити для вас за ваші жертовність та відчайдушність?
– Милостивий і вельмишановний пане, ви знаєте, що в турецькому таборі між коштовної здобичі є також мішки з сиво-зеленими зернами?
– Чув про це, але досі ніхто не міг пояснити, до чого вони можуть придатися.
– Я знаю ці зернята. З них готують напій, який приємно розбуджує кров, але при цьому не запаморочує. Дайте мені, милостивий пане, кілька мішків цього зерна, і я приготую з них напій, званий кавою. Він незабаром так само стане улюблений серед віденців, як серед турків.
Кульчицькому віддали всі 300 мішків із кавовими зернами, що були в таборі Кари-Мустафи. Він торгував кавою на віденських вулицях. Готував, розливав по філіжанках і на дерев'яній таці розносив від дому до дому. Але гіркий напій не подобався віденцям – ті віддавали перевагу вину. Так було, доки хтось ненароком кинув до кави грудку цукру. Смак припав Кульчицькому до вподоби. Він почав експериментувати: додав до напою молока – вийшло ще смачніше. Й от на вулиці Шльоссерґессхен він облаштував першу в місті кав'ярню. Назвав її "Під синьою пляшкою", бо, за переказами, із синьої пляшки наливала зілля дружина Кульчицького – Марія-Урсула, коли лікувала його рани після битви під Віднем.
Юрій-Франц Кульчицький прожив 54 роки. Помер від туберкульозу 20 лютого 1694-го. Поховали його на тодішньому головному кладовищі Відня – біля собору Святого Стефана. 1862 року на його честь назвали вулицю в центрі міста – Kolschitzkygasse. А ще через три роки на розі одного з будинків встановили йому невеликий пам'ятник. Кав'ярень у Відні тоді було вже кількадесят.
Де Кульчицький навчився турецької й полюбив каву
Про життя Юрія-Франца Кульчицького до битви під Віднем відомо небагато. Єдиний достовірний документ – його власна розповідь про те, як пробрався через турецький табір 1683 року. Він пише, що походить із "польського королівського вільного міста Самбора". На підставі цього поляки стверджували: герой Відня і засновник там першої кав'ярні – польський шляхтич Jerzy Franciszek Kulczycki.
Село Кульчиці під Самбором на Львівщині було родовим гніздом шляхетського роду Кульчицьких гербу "Сас". Цей рід був руський – тобто український – і православний, дослідили українські науковці. Кульчицький народився 1640 року. Замолоду нібито подався на Запорозьку Січ. "Із Кульчиць багато хлопців було на Січі, а двоє з них навіть були гетьмани: Сагайдачний і Жмайло", – аргументує Іван Німчук у виданій 1933-го праці про героя Відня. Але про те, що Кульчицький теж був на Запорожжі, документальних підтверджень немає. Як і того, що під час одного з козацьких походів він потрапив до турецького полону, де й вивчив турецьку мову та спробував каву, якої доти майже не знали у Європі.
Кульчицького викупили з полону купці з Белграда, що, як і вся Сербія, був тоді під османським пануванням. На початку 1670-х він служить перекладачем у белградській конторі Орієнтальної торговельної компанії. Опісля перебирається до Відня, де вже як самостійний купець Georg Franz Kolschitzky торгує східними товарами.
Сербські дослідники запевняють, що Кульчицького насправді звали Дьюра Франьо Колчич. І був він родом із містечка Сомбор у нинішній Воєводині, на півночі Сербії. Там і призвичаївся до кави, яку полюбляли турки. Версію ж про своє походження з Польського королівства, мовляв, герой вигадав 1678 року, коли сербських купців як османських підданих виганяли з Відня за підозрою в шпигунстві.
Польсько-українсько-сербська суперечка через Юрія-Франца Кульчицького триває досі.
1 
1
Коментарі