"Вважаю своїм обов'язком звернутися до осіб, які перебувають у близькій або далекій кровній спорідненості з Павлом Леонтійовичем Полуботком, виконувачем обов'язків гетьмана Малоросії в 1722–1724 роках. Доводжу до відома, що після смерті Полуботка залишився значний капітал. Скарб, покладений ним під відсотки в Лондонському державному казначействі" – таке оголошення розмістив у петербурзькій газеті "Новое время" у листопаді 1907-го Олександр Рубець (1837–1913).

Він – колишній професор тамтешньої консерваторії. 1895 року втрачає зір і залишає столицю. Їде жити у свій родовий маєток у місті Стародуб Чернігівської губернії – тепер райцентр Брянської області в Росії. Цікавиться спадщиною гетьмана Полуботка – свого далекого родича.

 

Павло Полуботок народився 1660 року на родинному хуторі Стара Полуботівка в козацькій родині. Навчався у Києво-Могилянській академії. Одружився з Євфимією Самойлович і мав п'ятеро дітей. Був одним із найбільших українських магнатів того часу. Відреставрував чернігівський Вознесенський собор. 1722-го козацька рада обрала Полуботка гетьманом – без дозволу царя Петра І. Він проводить фінансові та судові реформи, забороняє чинов­никам примушувати козаків до робочих повинностей. Цар арештовує гетьмана й козацьку старшину. Полуботок помирає в Петропавлівській фортеці за два роки. Перед арештом частину свого скарбу встиг передати через синів на зберігання в англійський банк, за переказами.

Олександр Рубець із помічниками протягом двох років шукає в архівах імена нащадків гетьмана та їхні адреси, а потім організовує з'їзд. 15 січня 1908-го в Стародуб прибувають 350 спадкоємців Полуботка.

"Поз'їжджалися з різних кінців держави Російської: із Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави, Хабаровська, Чити, Уфи, Одеси, Херсона, Донської області, Саратова, Кронштадта й навіть із Галичини. Яка суміш племен, говірок, станів! – пише газета "Киевская мысль". – Стародуб – мирне зубожіле повітове містечко, у своїх літописах не знайде більше жодного такого збіговиська приїжджих. Попереду шляхетно виступають четверо Полуботків, а за ними за абеткою шикуються Аржаво-Чижевські, Бирківські, Бонч-Осмоловські, Бороздни, Булацели, Гамалії, Гудим-Левковичі, Гудовичі, Дорошенки, Дунін-Барковські й інші".

Перед відкриттям зібрання претенденти на спадщину замовляють у Вознесенській церкві панахиду за Павлом Полуботком. Потім організатор розповідає присутнім, що влітку 1720 року в Англію прибули на судні троє молодих козаків. Вони принесли діжку золота в найбільшу банківську установу Великої Британії – Ост-Індійську компанію. Один козак повідомив, що він – Яків Полуботок. Від імені свого батька Павла бажав би зробити внесок на суму 200 тис. рублів золотом. Але на умовах 4% за рік із наростанням суми за рахунок дивідендів. Внесок поклали на невизначений термін, до вимоги Павлом Полуботком або його спадкоємцями.

Професор Рубець запевняє прибулих: вклад гетьмана в англійському банку дійсно існує. Підраховують, що за період із 1720-го по 1908 рік капітал мав зрости в 1062 рази. Це майже 213 млн руб. золотом. Того року ціна на нього становить близько 90 коп. за грам. Тому мова йде майже про 240 т золота.

З'їзд вирішує створити розпорядницьке бюро з 25 спадкоємців і найняти адвоката Миколу Кулябко-Корецького. Прямого нащадка по чоловічій лінії на з'їзді немає. Ще 1752‑го помер онук гетьмана Полуботка 29-річний Семен Якович. Решта спадкоємців – із "жіночої" лінії доньок гетьмана чи мають далеку кровну спорідненість.

Домовляються відправити делегацію у Велику Британію. Збирають вступні внески – від 10 до 180 руб. із кожного. Вийшла сума в 7360 руб. За ці гроші можна придбати завод або маєток.

За місяць у Лондон виїжджає адвокат. Там з'ясовує, що Ост-Індійську компанію ліквідували 1858-го. Її активи перейшли в Bank of England. Керівництво банку на офіційний запит показує відомості за останні 200 років про всі невитребувані внески. З'ясовується, що всі складені докупи депозити значно менші за "вклад гетьмана". Почалося розслідування. Того ж року скарбник нащадків Полуботка видає "Звіт скарбника Розпорядчого бюро у справі про пошуки спадщини гетьмана Полуботка". У ньому розписані всі витрати і повідомлено, що розпорядче бюро самоліквідовується.

 

18 січня 1778 року англійський капітан Джеймс Кук відкрив великий архіпелаг у центрі Тихого океану. Назвав його Сендвічевими островами – на честь дипломата Джона Сендвіча. Так до початку ХХ ст. називали Гавайські острови. Аборигени доброзичливо зустріли мореплавця. Називали його богом. За рік він спробував викрасти місцевого вождя. У відповідь жителі островів захопили капітана і вбили його. Розчленували й роздали частини тіла шаманам.

20 січня 1981-го в Ірані звільнили 52 заручників-­американців, яких утримували 444 дні. Їх захопили в посольстві США після Ісламської революції та приходу до влади релігійного лідера Хомейні. Після невдалої операції з їх звільнення почалися переговори. Посередниками були представники Алжира та Великої Британії. Сполучені Штати розморозили $8 млрд активів Тегерана. Іран виплатив свій державний борг США і звільнив заручників.

255 абонентів були в першій телефонній книзі Лондона, що видали 15 січня 1880 року

"Я вмираю невинним у злочинах, в яких мене звинувачують. Кажу вам це з ешафота, готуючись постати перед Богом. І прощаю всіх, хто винен у моїй смерті", –

сказав 21 січня 1793 року французький король Людовик XVI перед стратою на гільйотині. За чотири дні до цього парламент визнав його винним у державній зраді

 

×