Українці за ніч захопили владу у Львові
"Засинало 31 жовтня населеннє Львова під австрійською владою. Прокинулося 1 падолиста в місті, яке належало Українській Національній Раді. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуші український синьо-жовтий прапор. Такі самі стяги маяли на важнійших державних будинках. По місті ходили українські військові патрулі", – пише в книжці "Галичина в 1918–1920" український політик Михайло Лозинський.
Львів із навколишніми землями з кінця ХVIII ст. належав Австрійській, а згодом Австро-Угорській імперії. Українці становили більшість жителів Галичини, однак фактичну владу мали поляки. В жовтні 1918-го стало очевидно, що імперія програє війну й розпадеться. Більшість народів почали говорити про свою державність.
– Австрійське правительство не може або не хоче провести поділу українців і поляків. Галицькі українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва! – виступає 9 жовтня 1918 року в парламенті у Відні депутат Кость Левицький. – Будь-що інше буде проти їх волі. Прилучити українців до польської держави можна тільки по їх трупах.
Імператор видає маніфест, яким дозволяє самовизначення народів. Українці у Львові створюють Українську Національну Раду. До неї входять депутати парламенту й представники політичних партій. 19 жовтня 1918-го вони проголошують Українську Державу на теренах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття.
– Доки цісар не накаже, я зв'язаний присягою і честю та нікому влади передати не можу, хоча й симпатизую вам, – говорить українцям намісник у Львові генерал Карл фон Гуйн. – Як буду могти, буду боротися. А як треба загинути, то загину. Я і так над гробом. А вірності ще ні один Гуйн не зломив.
Українські офіцери створюють Центральний військовий комітет. Обговорюють ідею захоплення влади у листопаді чи грудні 1918 року. Керувати виступом запрошують сотника Українських січових стрільців 30-річного Дмитра Вітовського. Він із формуванням перебуває в Чернівцях.
"Вітовський був одним із найпопулярніших стрілецьких старшин, – пише військовий Олекса Кузьма в книжці "Листопадові дні", що вийшла у Львові 1931-го. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника".
"30 жовтня наш комітет не знав ще РЕЧИНЦЯ (ДАТИ. – КРАЇНА) виступу. Ми всі ясно бачили, що не являємося панами ситуації. Обставини кермують нами, і ми будемо змушені начати цей виступ тоді, коли вже не буде іншого виходу, – пише у спогадах підхорунжий Дмитро Паліїв. – Але ми не припускали, що, положившись спати, встанемо на другий день для початку акції. А воно так сталося".
31 жовтня, о 6:00, у штаб українців у "Народній гостинниці" у Львові вбігає український десятник. Увечері він підслухав розмову офіцерів про наказ із Відня передати владу силам, які перші захочуть її взяти. Приносять ранкові газети. У них є замітка про приїзд 1 листопада з Кракова Польської ліквідаційної комісії, яка хоче взяти владу в Львові та Східній Галичині.
"Ті короткі й тривожні вістки ясно змалювали положення, – згадує Паліїв. – Кожний із нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватися нацією? В нашім комітеті не було двох думок. Вісток із Відня ми не дочекалися. Акцію треба зачинати самочинно. Отже хай живе революція!"
Військові готують відозви до округів. Розвезти їх доручають студентам, здебільшого – богословам із теологічного факультету.
"Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини, – один із таких наказів відправлять у Чернівці. – Цієї ночі займемо Львів. Те саме заряджено по всіх місцевостях Східної Галичини. Всі частини УСС мають негайно переїхати до Львова. Якщо будуть труднощі в доставі поїздів, треба їх взяти силою. Нігде не задержуватись".
Особливий наказ отримують у Перемишлі – знищити мости через річку Сян. Це розривало сполучення Галичини з польськими територіями.
Офіцери сходяться до "Народної Гостинниці". Рахують свої сили – 1,4 тисячі вояків і 60 старшин. У місті є майже 8 тис. інших військових – поляків, угорців і німців.
– До виконання військового перевороту все підготовлене, і вже неможливо його відкласти, – виступає у штабі Дмитро Вітовський. – На випадок відложення, я не можу взяти на себе відповідальність за дальший хід подій. Завтра українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то візьмуть його напевно поляки.
– Чи ви є справді приготовані до виконання військового перевороту? – перепитує керівник Української Національної Ради Кость Левицький.
– Цілковито!
– Чи маєте настільки військової сили, щоб обсадити й держати місто? Чи будете розпоряджати потрібною кількістю зброї і амуніції, щоби здавити польський опір?
– Без найменшого сумніву.
– Коли думаєте приступити до перевороту?
– Вночі, коло четвертої години. Українські вояки під проводом українських старшин обеззброять усі неукраїнські військові частини та обсадять будинки всіх державних, краєвих і міських установ. Те саме має статися в цілому краю.
Нарада триває до 23:00. Тоді майже всі розходяться по частинах.
"Лягали спати спокійно, аби збудитись у вільному українському Львові. Засинали в Австрії, а мали прокинутись в Українській державі, – пише в книжці "Від леґенд до правди" політик Лонгин Цегельський. – Радісно стало мені, коли подумав про те здивування, яке обійме ранком наших невтаємничених. А ще більше – поляків. З тим я і заснув".
"Така ніч переживається лише раз у житті. 5 годин ожидання. Але це не тих звичайних годин. Кожна мінута здавалася нам тоді роком, а година – століттям, – згадує Дмитро Паліїв. – Шість старшин і чотири чи п'ять молоденьких гімназистів-розвідчиків. Чотири револьвери – це вся зброя, яка знаходилася в нас для нашої оборони. Панувала тяжка тиша, тільки час-до-часу входили гімназисти і приносили вістки з міста".
О 3:30 поліцейський звертає увагу на рух біля "Народного Дому" і підходить розібратись. Українці-гімназисти хочуть його затримати, але він тікає. Тоді охоронці стріляють і ранять поліцейського. На звук пострілу прибігають його колеги. Вони забирають закривавленого товариша і не наважуються атакувати будівлю. За півгодини українські військові беруться за справу.
"Ми пішли до кімнат, де спали сотні. Далі команди "Cтавай! Алярм!" Вояки зриваються на ноги, – описує сотник Олекса Кузьма. – Тоді відбирали українців – направо, всіх інших – наліво. Зібрали зброю і дали наказ: "Всім неукраїнцям – спати!"
Насамперед займають вокзал, пошту й ратушу.
"Около години шостої повстала на головнім двірці (вокзальна площа. – Країна) у Львові страшна паніка, яку спричинили два-три вистріли з кріса у вестибулю, де продаються білєти. Пролунав дикий крик: "Heraus – heraus" (з нім. – надвір. – Країна), – писав у спогадах військовий Йосафат Сідельник, який повертався з фронту додому і ночував на вокзалі. – Всі кинулися до утечі. Пронизливий крик дітей і матерей, перевертання столиків і крісел. Усе те робило вражіння, немовби ціла ескадра літаків бомбардувала головний двірець. За хвилину всі ми опинилися на площі перед двірцем і з немалим здивуванням приглядалися до вояків, які з крісами в руках і жовто-блакитними відзнаками на грудях "здобували" двірець, неначе яку справдішну твердиню, завзято боронену ворогом".
– Іменем і з наказу Української Національної Ради повідомляю вам, що Українська держава перейняла владу у Львові і в цілому краю. Тим самим ваш уряд скінчився, – група військових роззброює варту намісництва. Викликають генерала Гуйна.
– То я арештований? – цікавиться чиновник.
– Ні! Такого наказу немає. Ви лиш повинні не покидати домівки. Можете спокійно вернутися на спочинок. Вибачте, що вас потурбували. Ми виконуємо наказ.
– Знаю – я ж старий вояк. А чи не можу скомунікувати телефоном із Віднем, з цісарем, щоб повідомити його величність, що сталося?
– Ні. Дроти й так протяті. Прошу завтра говорити про це з вашим урядом.
– Шкода. Служіть своїй державі так вірно, як ви служили Австрії. Я вас розумію. Великі мрії, високі мрії. Ви робите історію. Хай вам Бог помагає.
Біля ратуші вишиковуються українські війська. Після короткої промови всім роздають жовто-сині відзнаки. Потім співають "Ще не вмерла Україна" й тричі вигукують "Слава!" На вежі піднімають прапор.
"Коли я вертався з Личакова на ринок, була якраз шоста година. Саме в цей момент підносили на високий машт львівської ратуші синьо-жовтий прапор, – писав у спогадах студент Микола Чубатий. – Старенька бабуся увійшла на ринок у той момент і побачила обсаджену військами з українськими кокардами площу. Поражена як громом впала на бруку на коліна з розпучливим криком: "Боже свєнти, українцьи Львув заєнлі!"
439 ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ і БЛИЗЬКО 250 УКРАЇНСЬКИХ загинули впродовж тритижневих боїв за Львів у листопаді 1918-го
"Листопадовий Зрив був сам собою перемогою українського духа. Він залишився запалом українського духа, що визволився із тенет панщизняних залишків у психіці та піднісся до висот свідомости "хто ми і чиї ми діти". З мужністю зумів постояти за свої права не тільки наріканням на "кривди", не тільки словесними протестами, але й ділом, зі зброєю в руках", –
писав колишній аналітик львівської газети "Діло" Іван Кедрин (1896–1995)
у книзі "Життя. Люди. Події", що вийшла у Нью-Йорку 1976 року
Солдати залишили місто, щоб отримати землю в селі
"Незвичайна радість була серед українців, констернація (розгубленість. – Країна) серед поляків і здивування серед жидів, які питали вартових вояків з українськими відзнаками: що таке сталося. "Прийшла Україна!" – відповідали вояки", – описує 1 листопада 1918-го у Львові голова Української Національної Ради Кость Левицький.
Після проголошення української влади у Львові поляки створюють свої боївки. Захоплюють склад зброї.
Депутат парламенту В'ячеслав Будзиновський прибуває до Львова 2 листопада і зустрічає на вулицях тисячі вояків, що вертаються з війни. За його підрахунками, лише одна колона має 2480 бійців.
– Ставайте боротися за свою державу, – закликає він.
– У Львові досить своїх сил. Їм поможе й Велика Україна. Натомість соціалісти обіцяють ділити панські землі. Щоб отримати ділянку, треба бути у своєму селі, – відповідає один солдат.
Але сил утримати владу недостатньо. Бракує цивільних кадрів і солдатів. Делегація зі Львова відвідує в Києві гетьмана Павла Скоропадського.
– Скажіть одверто – хочете вирізати панів? – питає гетьман.
– Хочемо будувати українську державу, – каже галичанин.
Скоропадський висловлює підтримку, але сам перебуває при владі останні дні. Тому вплинути на ситуацію не може.
В Перемишлі та Ярославі поляки пропонують українцям спільно творити нову владу. Багато солдатів погоджуються і випускають полонених на волю за обіцянку, що ті більше не братимуть участі в бойових діях. Не вдається підірвати мости через Сян. По них заїжджають ешелони польської армії.
"У Львові було справжнє пекло, – згадує політик Лонгин Цегельський. – Декуди наші й поляки обсаджували сусідні кам'яниці. Приходить наказ викурити поляків із блоку. Як? Через дахи! І на дахах починається боротьба. Комини служать прикриттям. Іде бій від даху до даху – кулеметами, ґранатами, крісами, на баґнети! Взяли наші дах і з даху хочуть дістатися до низу. А там польський кулемет на сходах загородив дорогу і грає шалено".
Через центр міста проводять тимчасову демаркаційну лінію. Вечорами часто проголошують перемир'я – щоб міщани могли перетинати умовний кордон. У підконтрольній полякам частині українців затримують і беруть під домашній арешт. У соборі Святого Юра ізолюють митрополита Андрея Шептицького та його оточення.
Бої підривають сили обох сторін. 18 листопада починається триденне перемир'я. За цей час поляки отримують допомогу з Перемишля – 140 старшин і 1228 солдатів із гарматами. Всього їх збирається 6,7 тис. Українців – до 4,7 тис. об'єднаних у Галицьку армію вояків.
Українське військове командування оцінює сили – й вирішує покинути Львів. Війна охоплює Галичину й триває до червня 1919 року. Не маючи боєприпасів, Українська Галицька армія переходить річку Збруч – на підконтрольну територію Української Народної Республіки.
3 
35413
Коментарі