Марко Черемшина після судових засідань запрошував селян до ресторану
"Увійшовши до адвокатської контори я побачив присадкуватого чоловіка. Типовий ґазда. Видно було зразу, що знає справи, як свої п'ять пальців. Не хвилювався за них, бо розумів місце й ціну кожній. Переді мною сидів фахівець, який знав галичанина і гуцула наскрізь. Як тільки селянин з'являвся на порозі, правник знав приблизно, у якій справі він прийшов і чи буде брехати. Спокійно кидав короткі запитання. Байдуже, якось збоку заговорював ґазду. Той навіть не помічав, як казав уже й те, чого не хотів", – згадував селянин Василь Гаврилюк про Івана Семанюка, адвоката з містечка Снятин – тепер Івано-Франківська область.
Іван Семанюк закінчив університет у Відні. Студентом під псевдонімом Марко Черемшина писав оповідання про життя українських селян. Через роботу помічником юриста в Делятині – тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області писати майже перестав. Згодом відкрив свою адвокатську контору у Снятині.
– Іду до Семанюка! Він доведе точно! – чується майже після кожної серйозної суперечки в містечку та околицях.
У першу чергу береться захищати бідних. Пояснює, що всі люди – рівні. Якось приходить селянин і просить допомогти вирішити спір з економом. У судах не приховують прихильність до вельмож. Щоб використати це, адвокат землевласника підводить свого клієнта до судді:
– Маю честь представити адміністратора маєтків пана Юзефа Кенчинського.
Суддя підхоплюється з крісла й улесливо вклоняється, а тоді подає руку одному та другому. Побачивши це, селянин починає хвилюватися. Розуміє, що йому буде важко добитися свого.
– Маю честь представити господаря Гриця Запаренюка, – не менш урочисто представляє свого клієнта Іван Семанюк.
Суддя протягує руку селянину, чого ніколи раніше не робив. Того ж дня про вчинок адвоката говорять по всьому містечку.
Під час засідань Семанюк не терпить нахабності, яку іноді проявляють його колеги. Якось опонент починає кепкувати з нього. Це обурює Івана. Він дає ляпаса кривднику. Потім підходить до судді і витягує з кишені 10 злотих. Кладе перед ним.
– Це одна п'ятка за сьогодні. Друга авансом за майбутній ляпас, – пояснює. У судах діють штрафи за побиття адвоката – 5 злотих.
"Завдяки адвокатській практиці пізнав він дуже добре життя гуцулів – щоб потім писати про них, – згадував учитель зі Снятина Василь Равлюк. – Бачив і п'явок, що обсіли наші гори. Ті визискували добродушність гуцульську і не раз доводили своїх жертв до жебрацької торби. Бідним уділював безплатно правної поради, заступав і боронив їх перед судом".
Має славу найсправедливішого і найсміливішого захисника в суді. Дрібних ремісників та вчителів обслуговує безкоштовно. Тому має найбільше клієнтів з-поміж шести адвокатів Снятина. Приїжджають до Івана Семанюка гуцули з віддалених гірських сіл.
"Коли Іван боронив гуцулів у суді, то вони збиралися біля будівлі і грали на сопілках і цимбалах. Танцювали, – писав у "Споминах" співак Михайло Голинський. – Якщо відбувалась така церемонія, всі знали – Семанюк заступається в суді за горян. За такі "демонстрації" мав неприємності з поліцією. Але після засідання, запрошував гуцулів до ресторану. Пригощав їх та вів душевні розмови".
У його конторі постійно повно селян. Не відмовляє і заможним клієнтам, допомагає полякам та євреям. На них в основному й заробляє.
"Не раз траплялося, що чоловік був весь день на судових засіданнях, нарадах, – згадувала дружина Наталія Семанюк 1946-го в листі до літературознавця Олекси Засенка. – Увечері й уночі писав усілякі заяви, жалоби і протести до різних судових і адміністративних установ. Таку працю вважав корисною для селян. Ті жадали її настирливо".
"Крім його горожанських чеснот, був чоловік дивно скритий. З його душі виходили два коридори. Один – елегантний, холодний і відштовхуючий – це до його канцелярії. Другий – яскравий, повний квітів і любові – в його Гуцульщину", – пише про Івана Семанюка письменник Василь Стефаник.
На його письмовому столі поруч із кодексами і юридичними книжками постійно лежать чернетки й замітки до майбутніх творів.
"Він завжди був у творчому настрої, – згадувала Наталія Семанюк. – В адвокатській канцелярії набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався в його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав із судової практики. Однак основний професійний обов'язок відсував творчі задуми на задній план".
У літературному огляді для газети "Рада" на початку 1907-го письменник Іван Франко виявляє стурбованість, що "мовчить талановитий автор оповідань з життя Гуцульщини Марко Черемшина".
"Значить, щось та не так. В його оповіданнях видно живу душу, видно темперамент письменника і коли нараз такий письменник умирає чи засипляє на деякий час летаргічно – це має свої причини. Значить суспільність утворила такі умови. Як жаль, – пише через два роки музикант Гнат Хоткевич у київському журналі "Українська хата". – Автор випустив свою першу книжечку зовсім молодим. При правильному розвитку міг би вже стояти дуже високо в нашій літературі. Сумно думати, що нічого з того не вийшло і молодий автор нидіє в якомусь кутку Галичини".
"Часто до Снятина приїжджав до Марка Черемшини Василь Стефаник із недалекого Русова, – згадував Михайло Голинський. – Василь був бідніший. Вони часто заходили до ресторану на обід і випивку. Після того мені доводилося возити Стефаника фіакром до Русова. Під час таких прогулянок він співав радикальні пісні. Черемшина дуже любив Стефаника, близько з ним дружив і зустрічався".
Вони знайомі ще з гімназійних років. 1904-го в ресторані львівського готелю "Ванда" Марко Черемшина гуляв на весіллі Василя Стефаника. Тісно починають спілкуватися після переїзду Марка до Снятина.
"Його адвокатська канцелярія зробилася центром українського життя у повіті й місті. Це проявлялося в найрізноманітніших формах. До кінця його життя той центр лишився", – згадував Стефаник.
Якось він привозить до товариша на підводі заплакану жінку з трьома дітьми. Її чоловік позичив гроші в повітовій касі й поїхав у Канаду. Там не може знайти роботи і повернути борг. Позичальники вирішують виселити жінку з дітьми і продати хату. Іван Семанюк оформляє позов до суду. Разом із Василем Стефаником іде до старости. Той не хоче їх навіть слухати.
– Ні, ми таки доб'ємося справедливості. Ця жінка буде в хаті! – не витримує Семанюк. Починає звертатися до вищих органів і йому вдається відстояти помешкання.
Зі Стефаником беруть участь у виборах депутатів до австрійського сейму – агітують за кандидатів від селян. Зустрічі проводять у кнайпі "У Зосі" біля ратуші. Обговорюють питання культури і громадського життя краю. Часто до них долучається адвокат Микола Фірманюк.
"Це була людина дуже працьовита, – згадував він пізніше про Івана Семанюка, – у праці ґрунтовна і солідна, ворог всякої поверховості. Був славний, із високим почуттям обов'язку. Виконавський, хоч би то не знаючи скільки труду коштувало. Веселий товариш, душевний і аж надто ввічливий. Боявся зачепити чиїсь почуття, принизити людину. Важко довіряв людям і його зовнішня привітність та ввічливість ще не означала, що відкрив свою душу".
"На межі XIX і XX століть з'явилась була в Галичині ціла група молодих письменників-мініатюристів. Один тільки з них – Іван Семанюк є не просто наслідувач-копіїст, а справді талановитий знавець життя. Він уміє порізнені факти зв'язати якоюсь синтетичною ідеєю", –
йдеться в "Історії українського письменства", виданій 1919 року
13 мов знав письменник Марко Черемшина. Збереглися його переклади з французької, німецької, польської, нідерландської, угорської та болгарської
Помер біля могили батька
1874, 13 червня – у селі Кобаки – тепер Косівський район Івано-Франківської області, у сім'ї селян народився Іван Семанюк. Батько був освічений, мав бібліотеку, товаришував із письменником Юрієм Федьковичем.
1889 – закінчує школу. Батько відвозить його до Коломийської гімназії. Там навчання ведуть польською мовою. Її хлопець не знає, але швидко опановує. Стає одним із найкращих учнів.
1895-го пише перше оповідання "Керманич", під псевдонімом Марко Черемшина. Наступного року його публікує газета "Буковина". "Поставив собі йти до цілі: образуватися, щоб своєму народові, коли не помочи, то бодай сорому не наробити", – пише редактору Осипу Маковею.
1896 – їде до Відня, щоб здобути фах лікаря. Однак вартість навчання зависока. Обирає дешевше – на правничому факультеті. Друкує переклади європейських письменників та свої оповідання в українських виданнях. 1901-го завершує навчання. У Чернівцях видає збірку "Карби". Береться за практику в судах Відня і дослідницьку роботу. "Зарібки на хліб насущний адсорбують багато часу, – пише до редакції київського видавництва "Вік", яке зацікавилось його творами. – Але як опинюсь у своїх горах межи конаючими братами гуцулами, то напишу більше, або серце трісне".
1906 – отримує диплом доктора права. Їде працювати до містечка Делятин – тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області. Стає помічником присяжного повіреного в юридичній канцелярії Миколи Лагодинського.
– Це ідеал адвоката, – розповідав той Василю Стефанику про
Івана Семанюка. – Бавиться цілу ніч той мій заступник і просто з ресторації йде у канцелярію. Одразу заступає клієнтів та ще й ліпше од мене.
1912 – відкриває власну адвокатську контору у Снятині. Одружується з на 17 років молодшою Наталією Карп'юк. Коли починається Перша світова війна, вони перебираються до Кобаків. Марко Черемшина веде щоденник. Описує бої біля села, поведінку військових та адміністрації. Після війни повертається у Снятин.
1918 – обирають бургомістром та головою міського урядового комітету. Від першої посади відмовляється через брак досвіду. Протягом року займається забезпеченням населення харчами та паливом. Очолює снятинську філію товариства "Сільський господар". А за п'ять років – прибічну раду при Снятинській міській управі. Займається облаштуванням міста. 1925-го видає другу збірку "Село вигибає". Його твори починають друкувати в СРСР, хоча Снятин належить Польщі.
1927, 27 квітня – Марко Черемшина помер у селі Кобаки. Приїхав туди після Великодня, щоб провідати поховання рідних. Біля могили батька стало погано. Страждав на хронічні хвороби серця і нирок.
4 
35413
Коментарі