"Всю одежонку, все белье перещупали. Подштанники в том числе. А вчера вызвали к генералу"

Йосип Сталін вручив Вікторові Некрасову премію свого імені, а Леонід Брежнєв позбавив його радянського громадянства

"Он мог выйти подшофе на Крещатик и кричать: "Долой Советскую власть!" Но его не трогали – лауреат!" – згадує письменника Віктора Некрасова киянка Валентина Бондаровська.

Він – корінний киянин, учасник німецько-радянської війни. Дістав поранення під Сталінградом і Варшавою. Після другого лікар порадив розробляти ушкоджену осколком руку – ­щодня писати листи коханій дівчині. Але дівчини в Некрасова не було. Тому взявся описувати пережите на фронті.

1946 року повість "В окопах Сталинграда" виходить друком. Її перевидають 130 разів, перекладають 36 мовами, загальний тираж – близько 4 млн примірників. Автор отримує найвищу державну нагороду – Сталінську премію другого ступеня. Гроші – 50 тис. крб, майже 100 місячних зарплат радянського службовця – віддає на купівлю візків для інвалідів війни.

Наприкінці 1947-го московська "Литературная газета" пропонує Некрасову відрядження на місяць у Берлін.

 

"Ей до зарезу нужен живой материал о нынешней Германии и советских людях в ней, – розповідає в листі товаришу Ананію Рохліну. – Не знаю, как я справлюсь с этой темой, особенно со второй ее половиной. Очевидцы рассказывают малопривлекательные эпизоды. Но я в таких вопросах никогда не колеблюсь и иду ва-банк. Кривая вывезет. Все-таки дьявольски интересная поездка. На будущий же год "Литгазета" предлагает мне ехать на шесть месяцев их корреспондентом в Западную Европу – Англию, Францию или Италию. Они получили разрешение послать корреспондентов в 15 стран. До будущего года, конечно, много воды утечет. Но во всяком случае я имею возможность перед сном, вытянувшись под одеялом, мечтать о прогулках в Булонском лесу, Гайд-парке и венецианских каналах. И то приятно".

Повоєнна Німеччина справляє гнітюче враження. На вулицях майже немає автомобілів – бракує бензину. Трамваї їздять тільки до 18:00 – економлять електроенергію. З настанням темряви життя завмирає. Однак через рік Некрасов пише Рохліну: "Германией доволен очень. Интересно до чертиков. Но возвращался с удовольствием".

Відтоді майже щороку їздить за кордон – Італія, Бельгія, Франція, Німеччина. Побачене описує в нарисах для московського журналу "Новый мир". Інші радянські громадяни везуть із таких вояжів дефіцитні речі, а Некрасов купує книжки. А ще обов'язково – попільничку з емблемою міста або закладу, в якому побував.

1949-го отримує двокімнатну квартиру у відновленому пасажі на Хрещатику. Переїжджає туди разом із матір'ю з однокімнатки на вул. Горького, тепер Антоновича. Мають хатню робітницю. Вона прибирає, пере, купує продукти, готує обіди.

"Некрасов говорив про твори літератури і мистецтва так, ніби йому була відома істина в останній інстанції, – кінорежисер Олександр Муратов описує своє знайомство з письменником 1956 року. – Ні в кого не виникало й думки піддати сумніву його думки. Він, безумовно, був лідером, і люди рахувалися з цим. Я це відчув, коли одного вечора опинилися в ресторані готелю "Україна", де мешкав. До нас за столик весь час підсідали якісь люди. Некрасов мав вигляд такого собі гуру, до якого звертаються як до незаперечного авторитета. Я – людина абсолютно непитуща, а тут дав слабину. Незручно було відмовлятися від застілля з класиком літератури. Це мене дуже підвело. Отямився у себе в номері. Віктор Платонович відмочував мою бідолашну голову під холодним душем. Таким чином я опинився в ліжку і заснув".

Некрасов не любить офіційний стиль одягу. Може піти у філармонію в зеленому вельветовому піджаку. А по квартирі ходить босяка. Часто приймає гостей. Пригощає борщем або супом, чимось м'ясним, киселем із журавлини, за бажанням – із молоком. Також подає бутерброди з чайною ковбасою, голландський сир і натертий рокфор. Чай готує міцний, тільки свіжої заварки, із чайника. Самоваром не користується.

"Самиздатовская литература была у него везде – на кухне, на окошке, – згадує психіатр Семен Глузман. – Не знаю, кто и когда приносил эти тексты. Размножали их на пишущей машинке, причем сразу по 10 копий. Если попадались шестые-седьмые экземпляры, то уже трудно было читать, 10-й же – практически невозможно. Как правило, этим занимались женщины. Они всегда были храбрее мужчин. Сидели дома и наяривали на машинках, хотя знали, что все пишмашинки зарегистрированы КГБ".

Некрасов починає досліджувати Бабин Яр – урочище на околиці Києва. У 1941–1943 роках нацисти розстріляли тут понад 100 тис. євреїв. У СРСР трагедію замовчували. Офіційна пропаганда не хотіла показувати своїх громадян як жертв війни. Тим паче, ділити їх за національністю. Некрасов надсилає статті до республіканських і всесоюзних газет. Публікують не все.

 

Літературознавець Іван Дзюба згадує: "У 20 числах вересня 1966 року Віктор Платонович передав мені через спільних знайомих записку, в якій просив зайти до нього 29-го до першої години дня. Я здогадувався, що це означає. Адже 29 вересня минало чверть століття від початку розстрілів. Коли ми приїхали в Бабин Яр, то були вражені побаченим. Всі навколишні горбки і узгір'я обліпили численні і спочатку розрізнені натовпи людей. Коли пронеслася чутка, що "приїхали письменники", до нас кинулися. Розтягнули в сторони, кожного оточили щільним натовпом і вимагали: "Скажіть, скажіть хоч що-небудь!"

"Меня поразило обилие маленьких щелевидных магазинчиков. В одних играют в какие-то непонятные для меня электрические игры – и молодежь, и старики, и даже старухи. В других продаются всякие забавные штучки – извивающиеся, совсем похожие на живых змеи, чудовищные маски, всякого рода прыгающие, скачущие, кружащиеся, пищащие механические игрушки. В Америке они превосходны. Я долго стоял перед одной "железнодорожной" витриной и не мог оторваться. Три поезда – один товарный с тепловозом, один пассажирский с паровозом и один экспресс из пяти вагонов с электровозом – циркулировали по очень сложному переплетению рельсов, въезжали в туннели, мчались по мостам, свистели, гудели, останавливались у станций, иногда у светофоров и нигде не сталкивались. А сзади был аэродром, на который от времени до времени приземлялись самолеты. Но это еще не все. Наступал вечер, в окнах домов зажигались огни, а у локомотивов – прожектора. Я с трудом оторвался от этого зрелища. Все детство я мечтал о таком поезде", – пише в нарисі "По обе стороны океана".

Цей текст "Новый мир" опублікував у двох останніх числах 1962 року. Некрасов описує два тижні перебування у США. Стаття потрапляє в руки Микиті Хрущову. Через три місяці він критикує Некрасова на зустрічі з діячами культури в Москві. Вимагає відрахувати його зі Спілки письменників і заборонити виїжджати за кордон.

Віктор Платонович змушений вимкнути домашній телефон.

– Звонят граждане и возмущены. Знаете, натурально, говорят "американский прихвостень". Cловом клеймят, предлагают собирать шмотки и уматывать, – пояснює товаришеві, оператору студії "Ленфильм" В'ячеславу Фастовичу.

Однак Некрасов і далі відвідує урочисті заходи. Режисер Лесь Танюк згадує його слово з трибуни Верховної Ради УРСР: "Після виступів Підгорного і Скаби (Микола Підгорний – перший секретар ЦК КПУ, Андрій Скаба – секретар ЦК КПУ по ідеологічній роботі. – Країна) розлючені активісти вимагали від нього покаяння. Трапилося непередбачене: після яскравого монологу Некрасова про честь і гідність письменника зал вибухнув шквалом овацій. Мені Віктор Платонович потім розповідав, що забув про все і бачив перед собою лише пісну пику Скаби. Якби ви тільки бачили, як його корчило!"

Одного вечора у квартирі Некрасова збираються друзі. Вечерю переривають люди у формі. Показують ордер на обшук. Під час трусу в бібліотеці письменника знаходять самвидав.

– Почему у вас хранится запрещенная литература? – запитує міліціонер.

– Я писатель. Имею право читать любые книги. Даже не рекомендованные для широкой аудитории.

Книжки забирають. Також конфіскують медаль "За оборону Сталинграда". Друзі пропонують переїхати в село, до родичів. Відмовляється. Зловживає алкоголем. Дружина Галина просить допомоги в Семена Глузмана. Той дає таблетки. Радить щоранку підсипати у кефір із сиром. Після алкоголю в письменника сильно болить серце. Поступово позбувається шкідливої звички.

Сценарист Семен Журахович згадує, як зустрів Некрасова в якомусь із київських скверів.

– Вон там, – показав той праворуч, – в том темно-сером здании мне благосклонно растолковали, что я должен благодарить за то, что меня изгоняют на чужбину. Вот такой разговорчик после 42-часового обыска. Да, да! Не делай большие глаза. 42 часа. Семь мешков "крамолы" собрали. Уж как они старались! Как ликовали, увидев кипу журналов "Пари-матч", который продается в каждом московском киоске. Да еще польские книги и журналы. Для них все заграничное – уже контра. К моим рукописям прикасались, будто к бомбам. Да что там рукописи! Всю одежонку, все белье перещупали. Подштанники в том числе. А вчера вызвали туда. Повели не к какому-нибудь клерку, а к генералу. Вальяжно рассевшись в кресле, он, хитроглазый, разъяснил мне, что я должен благодарить за то, что меня вышвыривают из родного Киева. Мол, спасибочки, дорогие мои. Ибо достаточно ему нажать маленькую кнопку, и креп­кие молодчики, сидящие в приемной, возьмут меня под ручки и препроводят куда следует. Представляешь, сидит в кресле владыка моей судьбы, смотрит очами гремучей змеи и ждет моей благодарности. Мое молчание его бесит. А меня бесит то, что не могу сказать ему парочку слов.

"Последний наш разговор в Киеве произошел в Пас­саже, – оповідає поет і публіцист Віталій Коротич. – Мы встретились неожиданно. Виктор Платонович взял меня за рукав и оттащил в сторону, к витрине. "Вон видишь, двое молодых парней. Ходят за мной с утра. Только что я был в почтамте. Они стояли поблизости и, отвернувшись, стали покупать пирожки в киоске. Я подошел и сказал им: "Ребята, работа ваша говно и пирожки ваши – говно!" Сегодня уезжаю. Разрешили. В Швейцарию, в Париж. Наконец разрешили! Отдышусь и вернусь. Хочу, чтобы мы с тобой постояли вместе, когда еще увидимся".

1974 року Віктор Некрасов назавжди залишив СРСР. Жив у Швейцарії та Франції. Працював на "Радіо Свобода". Через п'ять років президія Верховної Ради СРСР позбавила його радянського громадянства. Привід – письменник висміяв у прямому ефірі книжку Леоніда Брежнєва "Малая Земля".

Підписав лист на захист В'ячеслава Чорновола

1911, 17 червня – Віктор Некрасов народився в Києві. Мати Зінаїда Миколаївна – лікар, батько – Платон Федосійович – бухгалтер. Наступного року разом із матір'ю переїхав до Лозанни – вона навчалась на медичному факультеті тамтешнього університету. Пізніше працювала в паризькій лікарні. 1915-го повернулися. Батько залишив сім'ю і поїхав жити у Красноярськ. Помер там від розриву серця 1917 року.

1929 – закінчив залізничну будівельну профшколу і вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту. "Навчався на вечірній зміні, – згадує однокурсник Ананій Рохлін. – Тоді для заощадження електроенергії відключали цілі райони Києва. Лекції на архфаці часто-густо читали при свічках або з гасовим освітленням. Некрасов належав до складу редколегії факультетської стіннівки й малював для неї карикатури. Пам'ятаю: на одній із них було зображено прапор вечірників. На ньому в центрі містилася гасова лампа в ореолі".

1936 – працює архітектором, потім – актором, режисером, театральним художником у Києві, Владивостоці, Кірові, Ростові-на-Дону.

1941, 29 липня – відмовляється від "броні" і йде служити в армію. Був командиром взводу, полковим інженером, заступником командира саперного батальйону. Мав поранення під Сталінградом і Варшавою. Після другого – демобілізувався. Пережите описав у повісті "В окопах Сталинграда". 1947 року отримав за неї Сталінську премію.

1966 – ставить підпис разом із 25 діячами науки і культури під листом генеральному секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Йосипа Сталіна та колективним листом до Верховної Ради РРФСР проти нових статей кримінального законодавства для боротьби з інакодумством. Через три роки підписує лист на захист дисидента В'яче­слава Чорновола. Виступає на неофіційному вшануванні 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. В його квартирі проводять обшук, знаходять самвидав. Виключають із Комуністичної партії та Спілки письменників.

1974 – виїжджає до Швейцарії, а звідти – до Франції. Разом із ним була дружина Галина й собака Джулька. Через два роки до них придолучається син Галини від першого шлюбу Віктор Кондирєв із сім'єю. Допоміг французький поет Луї Арагон, якому збиралися вручити орден Дружби народів. Заявив, що відмовиться від нього, якщо не випустять Кондирєва.

1987, 3 вересня – Віктор Некрасов помер у Парижі від раку легень. Похований на російському цвинтарі біля столиці Франції. "Ховали по-царськи, – згадує сусідка-­киянка, яка виїхала під час війни. – Таких квітів я в житті не бачила. Хрест величезний, із живих квітів, півтораметровий. На похороні було багато друзів-письменників – росіян і французів. Його любили всі".

×