пʼятниця, 21 листопада 2025 13:25

"Побачили, що не видно одного хлопця, знайшли лише кістки"

Автор: Ірина МАМРИГА
  Любов БЕЗУШКО 94 роки, свідок Голодомору Народилася 12 грудня 1931-го в селі Носівці Гайсинського району на Вінниччині. Батько був кравець, мати працювала в колгоспі. Закінчила сім класів місцевої школи. Працювала на полі в колгоспі, згодом у цеху консервного заводу, пізніше – на маслозаводі, тоді – на хлібзаводі. Удова. Чоловік Яків працював на консервному заводі. Виховали доньку й сина, але син загинув 20-річним у аварії під час служби в армії. Має онучку, двоє правнуків і двоє праправнуків. Живе в Гайсині
Любов БЕЗУШКО 94 роки, свідок Голодомору Народилася 12 грудня 1931-го в селі Носівці Гайсинського району на Вінниччині. Батько був кравець, мати працювала в колгоспі. Закінчила сім класів місцевої школи. Працювала на полі в колгоспі, згодом у цеху консервного заводу, пізніше – на маслозаводі, тоді – на хлібзаводі. Удова. Чоловік Яків працював на консервному заводі. Виховали доньку й сина, але син загинув 20-річним у аварії під час служби в армії. Має онучку, двоє правнуків і двоє праправнуків. Живе в Гайсині

Після війни була розруха, ще й податки величезні

У батьків було четверо дітей: старша сестра Поліна, я і молодші брати – Василь і Леонід. Але Поліну я не пам'ятаю. Коли почався Голодомор, мені був майже рік, а Поліні – 3. Мама розповідала, що в голодовку сестра вихудла, ослабла. Бідна хотіла їсточки, але не було що дати. Мати лише якийсь куліш варила, а крім нього, нічого нема. Невдовзі Поліна захворіла на запалення легень і померла.

Коли я стала трохи старшою, дізналася, що деяких людей в селі під час Голодомору знаходили мертвими в їхніх хатах. А біля яру в леваді є могила одного з братів Чижиків, як їх називали по-вуличному. Їхні батьки повмирали від голоду. А пізніше один брат іншого брата вбив і з'їв. Пізніше побачили, що не видно одного хлопця, почали шукати і знайшли лише кістки. Їх і поховали, зробили могилку.

Руку в діжку запхав і швидко ховає ті буряки за пазуху

З фронту наш батько, Павло Омелянович Антошко, повернувся без двох пальців на руці – відірвало осколком. Він був кравець, і каліцтво не завадило йому кроїти й шити далі. 1946 року після війни була розруха, ще й податки величезні. Груші, яблуні, любе дерево описувала комісія, і за все плати. З кожної сотки землі треба було здати норму, немає бараболі, моркви чи буряка – плати грошима. А ми під лісом жили, там земля бідна, нічого не родило. Жадні були всьому. А як упіймає сторож у полі, що знайшов два-три колоски, то буде біда. Людей змушували працювати, а грошей не платили. Мусили голодними виходити на роботу. Не знаю як, але батько їздив поїздом у Західну Україну. Там заробляв як кравець і купував пшеницю. Ми вдома її перетирали на таких малих жорнах, ніби м'ясорубка. Отримували крупу. З неї і варили каші, тому бур'яну не їли, як наші сусіди. От Тодоска Беничка сама двоє дітей гляділа. Її чоловік помер ще до війни. То вона брала листя з липи, сушила його на сонці, перетирала, додавала трохи води й пекла такі млинці. Так вона цих дітей і витягнула.

Якось зайшов до нас сусід, а мама саме розпалювала в печі й не дивилася на нього. А в нас стояла діжка з квашеними буряками. То сусід заговорює їй зуби, а сам руку в діжку запхав і швидко ховає ті буряки за пазуху. Я це бачила, але стидалася щось сказати. Вже коли він пішов, мамі розповіла.

Ми тримали корову, але молоко повинні були здати. Часом бувало, що мама геть усеньке молоко віддавала. Свиню зарізали – шкуру і м'ясо здай. Як хочеш собі залишити – плати гроші. А де їх узяти? За трудодні платили копійки.

Мама слабувала, то я з татом з 9 років тягала дрова, бо треба було чимось у хаті топити. Добре, хоч ліс був через дорогу. Ішли поночі й шукали менше дерево, щоб могли вдвох його донести. Пиляли також удвох. Потім треба було все затерти й закидати землею, щоб сліду не було. Бо як побачать, то пожиттєво тюрма. Хоч дерево брали невелике, але я йшла – й ноги грузли в землю.

У 20 років вийшла заміж. Яків мав другу групу інвалідності, його в армії контузило. Спершу працював заготівельником фруктів у селі. Потім його перевели на гайсинський консервний завод. Ми продали хату в селі й купили в Гайсині половину будинку. Спершу біля хати мали 30 соток, але потім ділянку врізали.

Ми з чоловіком знали цінність харчів. Тішилися, коли щось вдавалося виростити, зробити запас. Якось перед перебудовою закололи свиню, наробили величезну каструлю ковбас, м'ясо засолили в банки й усе залишили на ніч у літній кухні. Виходжу я раненько надвір, а літня кухня відкрита, зірваний замок – і нічого нема. А там іще був мішок цукру й борошна. Я стала репетувати, а чоловік дізнався, то, як стояв, так і впав. Схопило серце. Ще два тижні помучився і помер.

Це моя друга війна. У молоді роки було тяжко, але не так, як нині. Все є, але нічого не миле. Як почуєш, скільки людей гине на війні й постійно ховають іще зовсім молодих, то вже нічого не хочеться. Як це матерям пережити? Я теж похоронила сина. Розбився на мотоциклі, коли служив в армії. Не знаю, як моє серце ще держиться.

Зараз ви читаєте новину «"Побачили, що не видно одного хлопця, знайшли лише кістки"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути