"Побачили, що не видно одного хлопця, знайшли лише кістки"

 

Після війни була розруха, ще й податки величезні

У батьків було четверо дітей: старша сестра Поліна, я і молодші брати – Василь і Леонід. Але Поліну я не пам'ятаю. Коли почався Голодомор, мені був майже рік, а Поліні – 3. Мама розповідала, що в голодовку сестра вихудла, ослабла. Бідна хотіла їсточки, але не було що дати. Мати лише якийсь куліш варила, а крім нього, нічого нема. Невдовзі Поліна захворіла на запалення легень і померла.

Коли я стала трохи старшою, дізналася, що деяких людей в селі під час Голодомору знаходили мертвими в їхніх хатах. А біля яру в леваді є могила одного з братів Чижиків, як їх називали по-вуличному. Їхні батьки повмирали від голоду. А пізніше один брат іншого брата вбив і з'їв. Пізніше побачили, що не видно одного хлопця, почали шукати і знайшли лише кістки. Їх і поховали, зробили могилку.

З фронту наш батько, Павло Омелянович Антошко, повернувся без двох пальців на руці – відірвало осколком. Він був кравець, і каліцтво не завадило йому кроїти й шити далі. 1946 року після війни була розруха, ще й податки величезні. Груші, яблуні, любе дерево описувала комісія, і за все плати. З кожної сотки землі треба було здати норму, немає бараболі, моркви чи буряка – плати грошима. А ми під лісом жили, там земля бідна, нічого не родило. Жадні були всьому. А як упіймає сторож у полі, що знайшов два-три колоски, то буде біда. Людей змушували працювати, а грошей не платили. Мусили голодними виходити на роботу. Не знаю як, але батько їздив поїздом у Західну Україну. Там заробляв як кравець і купував пшеницю. Ми вдома її перетирали на таких малих жорнах, ніби м'ясорубка. Отримували крупу. З неї і варили каші, тому бур'яну не їли, як наші сусіди. От Тодоска Беничка сама двоє дітей гляділа. Її чоловік помер ще до війни. То вона брала листя з липи, сушила його на сонці, перетирала, додавала трохи води й пекла такі млинці. Так вона цих дітей і витягнула.

Якось зайшов до нас сусід, а мама саме розпалювала в печі й не дивилася на нього. А в нас стояла діжка з квашеними буряками. То сусід заговорює їй зуби, а сам руку в діжку запхав і швидко ховає ті буряки за пазуху. Я це бачила, але стидалася щось сказати. Вже коли він пішов, мамі розповіла.

Ми тримали корову, але молоко повинні були здати. Часом бувало, що мама геть усеньке молоко віддавала. Свиню зарізали – шкуру і м'ясо здай. Як хочеш собі залишити – плати гроші. А де їх узяти? За трудодні платили копійки.

Мама слабувала, то я з татом з 9 років тягала дрова, бо треба було чимось у хаті топити. Добре, хоч ліс був через дорогу. Ішли поночі й шукали менше дерево, щоб могли вдвох його донести. Пиляли також удвох. Потім треба було все затерти й закидати землею, щоб сліду не було. Бо як побачать, то пожиттєво тюрма. Хоч дерево брали невелике, але я йшла – й ноги грузли в землю.

У 20 років вийшла заміж. Яків мав другу групу інвалідності, його в армії контузило. Спершу працював заготівельником фруктів у селі. Потім його перевели на гайсинський консервний завод. Ми продали хату в селі й купили в Гайсині половину будинку. Спершу біля хати мали 30 соток, але потім ділянку врізали.

Ми з чоловіком знали цінність харчів. Тішилися, коли щось вдавалося виростити, зробити запас. Якось перед перебудовою закололи свиню, наробили величезну каструлю ковбас, м'ясо засолили в банки й усе залишили на ніч у літній кухні. Виходжу я раненько надвір, а літня кухня відкрита, зірваний замок – і нічого нема. А там іще був мішок цукру й борошна. Я стала репетувати, а чоловік дізнався, то, як стояв, так і впав. Схопило серце. Ще два тижні помучився і помер.

Це моя друга війна. У молоді роки було тяжко, але не так, як нині. Все є, але нічого не миле. Як почуєш, скільки людей гине на війні й постійно ховають іще зовсім молодих, то вже нічого не хочеться. Як це матерям пережити? Я теж похоронила сина. Розбився на мотоциклі, коли служив в армії. Не знаю, як моє серце ще держиться.

×