"Вся сім'я всідалася скубти і потрошити горобців. Тоді у нас вважався багатий обід"

Олександр Шаргей змінив ім'я та прізвище на Юрій Кондратюк, щоб приховати білогвардійське минуле

– Хо, да це ж наш! Ласкаво просимо до нас, пане офіцер! – солдат-денікінець оглядає документи Олександра Шаргея і кладе їх собі до кишені.

У листопаді 1919 року армія готується залишати Київ. Чоловіків мобілізують силою. Шаргея затримали посеред вулиці. Документів при собі не мав. Пішли разом до його помешкання на Великій Васильківській. Виявилося, що той – прапорщик царської армії.

– Не хвилюйтеся і чекайте від мене вістку. Я у них довго не затримаюся. Папери мої збережіть! – встигає шепнути мачусі Олександр.

До армії потрапив за три роки до того. Щойно вступив до інституту в Петрограді вчитися на механіка. За чотири місяці пройшов школу прапорщиків при юнкерському училищі. Його відправили на Кавказ. Військову службу не любив. Від інших офіцерів тримався осторонь. Після більшовицького перевороту 1917-го його хотіли зарахувати до складу білогвардійців. Але Шаргей залишив військо і поїхав до Києва.

 

"Частнокустарная работа по освещению и другие мелкие работы. Принимался за написание своих идей по космонавтике несколько раз с перерывами между репетиторством и колкой дров", – пише про той період вченому-авіатору Миколі Риніну.

На пункті збору денікінців Олександр Шаргей зустрічає друга дитинства Бориса Арабажина. Той вчився на медика. Його поставили лікарем до поранених, яких відправляли до Одеси. Забирає Шаргея до себе санітаром. На станції Бобринська – тепер ім. Тараса Шевченка на Черкащині – товариші розходяться. Арабажин відправляє Олександра до своїх батьків. Сам вирушає до Одеси, де помирає від тифу.

Шаргей залишається без документів. Родичі Арабажина допомагають влаштуватися на станцію мастильником і причіплювачем вагонів. Потім їде до друзів матері у Смілу. Там знайомиться з Іваном Лашинським. Він очолює націоналізований млин у містечку Мала Виска – тепер райцентр Кіровоградської області. Бере Шаргея до себе працювати, віддає йому кімнату в своєму помешканні.

На роботу Олександр виходить на нічні зміни – щоб ніхто не запитав документів. Через воєнну розруху краєм шириться голод. Зимовими ночами Шаргей і Лашинський ловлять горобців. Ставлять ліхтар біля зерна – птахи злітаються на світло. До ранку мали 40–50 пташок.

"Вся сім'я всідалася скубти і потрошити горобців. Тоді у нас вважався багатий обід", – згадує дружина господаря Тетяна Лашинська.

Доньки Лашинського їдуть до Києва на навчання. Олександр передає через них посилку мачусі – шматок сала і лист. Просить допомогти з документами. Та звертається до вчительки Віри Тучапської. Її колега Володимир Кондратюк щойно поховав брата Юрія. Передає у Малу Виску його профспілкове посвідчення.

Так Олександр Шаргей стає Юрієм Кондратюком. Одразу йде працювати на маслобійню.

– Це наш Юрочка, прошу любить і жаловать. Він хоч і далекий, але наш родич. Житиме разом з нами, – представляють Лашинські свого друга у містечку.

Але самим звикнути до нового імені важко.

– Ну що ж, Сашуню, нам, мабуть, час іти вже, – якось Іван Лашинський звернувся до Шаргея, коли гостювали у когось.

Поміж присутніми запанувала тиша.

– Коли він був маленьким – то дуже був схожий на дівчинку. Ми часто називали його Сашунею, а іноді й Оленкою, – пояснив Іван.

Лашинські живуть дуже бідно. Кондратюк майструє їм тапчани та лави. Сам спить у пошитому з червоної ватної ковдри спальному мішку. Взимку перемерзає, хворіє на тиф і фурункульоз. Щоб більше заробляти, влаштовується помічником машиніста на цукровому заводі. Розробляє там систему очистки котлів від сажі, робить потужну продувку димарів.

"В одного моториста вийшов з ладу двигун, – згадує житель Малої Виски Володимир Білоус. – Усі спроби відремонтувати його були безрезультатні. Він плюнув на нього і сидів без роботи. Юра взявся за ремонт. Через якусь годину двигун затріщав і завівся. Вдячна дружина моториста пригостила Юрія Васильовича яйцями і коржиками. Коли він їв їх, то побачив пісок. Прийшов до господині і підрихтував її домашній млин, щоб мука виходила чиста".

Кондратюка переводять у машиністи, а згодом – на техніка з реконструкції двигунів. Більшість заробленого передає мачусі й сестрі. Дає Лашинським "на хазяйство". Часто позичає іншим робітникам.

Місцеві вважають Кондратюка диваком. Молодий чоловік не курить, не п'є, цурається жінок, спить у мішку, любить солодке. Весь вільний час проводить за книжками й паперами. Майструє якісь каркаси з коліщатами.

Його настрій часто змінюється. Може бути мовчазним, закритим, нахмуреним. А за мить – веселиться, жартує, грає з дівчатами в карти або їде на футбол підтримувати місцеву команду. Любить співати.

 

"Коли до Тані Лашинської приходили подружки-однолітки, то вони із цікавістю поглядали на її названого брата, – пише дослідник Олександр Раппопорт. – Він спішно зникав в іншій кімнаті або йшов у бібліотеку. Всіляко уникав жіночого товариства. Але ж сам був молодий і непоганий собою! Особисте життя? Ні, він не мав на нього ніякого права. Майбутнє його було невизначене. У будь-який час таємниця його минулого могла виявитися розкритою – і що тоді? Він повністю і владно підкорявся справі, заради якої жив".

У молодості багато уваги приділяв жінкам своєї сім'ї – матері, сестрі, бабі, мачусі. Мати читала йому французькою мовою, зокрема власні казки та вірші. Бабуся Катерина намагалася дати йому хорошу домашню освіту. Наймала викладачів.

"К женщинам он относился с большим уважением, – згадує дружина колеги Кондратюка по роботі в Новосибірську Ольга Горчакова. – Не переносил пошлых разговоров и анекдотов. Однажды в присутствии женщин немолодой инженер позволил себе прочесть стихи вольного содержания на латыни. Никто из женщин ничего не понял, но Юрий Васильевич латынь знал. Он изменился в лице, подошел к инженеру и сказал: "За то, что вы осмелились сейчас сказать в присутствии женщин, бьют по физиономии. Убирайтесь отсюда немедленно!" Мы онемели, никто не подозревал, что он способен на такой поступок – он был миролюбив, кроток и мягок".

Якось на тему жінок Юрій Кондратюк відповів віршем:

Женщин я не признаю,

С детства я Луну люблю,

О свиданьи с ней мечтаю,

Экипаж изобретаю…

Лечу я к ней в ракете,

Как в собственной карете!

У 1920-х освідчився Зої Ценіній, у якої знімав житло. Та відмовила – була вродлива і мала багато заможних шанувальників. Кондратюк образився, зібрав речі і залишив квартиру.

Під час роботи над вітровим генератором у Харкові йому дали окреме помешкання. Але він віддав його колезі із сім'єю. Ночував на роботі або в знайомих.

– Чому відмовився від житла? Можна ж було завести сім'ю, – поцікавився Іван Лашинський, коли зустрівся з Юрієм Кондратюком у Харкові.

– Тобі цього не зрозуміти. У мене таке відчуття, що мені немає місця на Землі. Я хочу бути самим собою.

Коли переїхав до Москви, таки знайшов співмешканку – Галину Плетньову. Вони так і не оформили стосунків. Коли пішов на фронт, листувалися. Остання поштівка від чоловіка датована 2 січня 1942 року. Вона відписала через чотири дні, але той лист їй повернули "через неможливість доставки". До смерті 1979 року жінка вирізала і збирали всі газетні публікації про Юрія Кондратюка.

10 000 тонн зерна вміщав елеватор "Мастодонт", який збудував Юрій Кондратюк у місті Камінь – тепер Камінь-на-Обі в Алтайському краї, Росія. Це було найбільше зерносховище у світі. Зроблене з дерева без цвяхів. За нього інженера засудили до трьох років таборів. Звинуватили у шкідницькій діяльності, бо елеватор міг розвалитись. Але він пережив підтоплення і землетрус. Був розібраний після пожежі у 1980-х

"Все что он сделал, – сделано им в одиночку и в условиях крайне неблагоприятных для научного творчества в "медвежьих углах" России, вдали от научной среды, научных центров и библиотек. Зарабатывая на хлеб насущный совершенно иного характера работами, требующими от него также немалого интеллектуального напряжения. А тем, что, по его словам, "стало целью его жизни", занимался лишь урывками, в редкое свободное время и долгими бессонными ночами", –

Олександр Раппопорт, дослідник, про Юрія Кондратюка

×