100 років тому в Києві відбулася перша масова маніфестація українців

"Старая власть, создавшая разруху всех отраслей государственного управления, оказалась безсильной. Государственная дума взяла в свои руки создание новой власти".

Таку телеграму з Петрограда близько 15:00 отримали по спецзв'язку службовці Південно-Західної залізниці в Києві 12 березня 1917 року. Це – звернення Тимчасового комітету членів Державної думи. Так у Києві дізналися про перемогу Лютневої революції та зречення трону російського імператора Миколи ІІ.

"Вчера вечером состоялось многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп, – повідомляє газета "Киевская мысль" 17 березня. – Всего присутствовало свыше 100 человек, в том числе представители украинских организаций всех местных высших заведений и рабочих групп. Были избраны 10 человек для участия в городском и других комитетах, где потребуется представительство украинских организаций. Собрание очень горячо приняло предложение Центральной Рады о посылке депутации в Петроград для заявления новому правительству о неотложных нуждах украинского народа".

 

Це газетне повідомлення – перша публічна згадка про Центральну Раду. Вона виникла як київська громадська організація. Головою заочно обрали історика Михайла Грушевського – жив у Москві під наглядом поліції. Заступниками – істориків Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка, а також юриста й кооператора Федора Крижанівського.

Перші засідання відбуваються в штаб-квартирі Товариства українських поступовців на вул. Володимирській. Тоді там був розташований клуб "Родина", а тепер – один з виходів станції метро "Золоті Ворота". За сприяння Миколи Порша – члена виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій – через кілька тижнів переїжджають приблизно за 250 м – у будинок Педагогічного музею. Нині там розташований міський Будинок вчителя.

"Центральна Рада для своїх зібрань дістала від міської думи в Педагогічному музеї нібито дві кімнати, – згадує Михайло Грушевський. – А властиво одну, котра була потім моїм кабінетом, коли Центральна Рада заволоділа всім будинком. Друга – се був темний коридорчик, куди виходили двері з усіх кімнат. Коли збиралось більше публіки, то там стояли "запорожці", а в властивім покої стояв стіл і кілька лавок навколо. Так виглядало приміщення, в котрім я застав се будуче українське правительство. Для ширших зборів воно діставало дозвіл користуватися залою музею – властиво теж невеликою лекційною залою. Гарно упорядженою, з амфітеатром на 200 людей, невеликою галереєю і подіумом, на котрім стояв президіальний стіл і кафедра".

29 березня в Києві відбувається масштабне відзначення Свята Свободи. Цей день оголошують вихідним для всіх підприємств, державних і громадських установ. Виняток – для організацій, що забезпечують життєдіяльність міста: водопровід, електростанція, громадський транспорт.

Кияни збираються біля місць своєї роботи. Далі групами вирушають у бік центру – до Хрещатика й міської думи. Преса повідомляє: повсюди чути мелодію "Марсельєзи", час від часу її переривають вигуки "Ура!" В центрі розрізнені групи зливаються в єдиний натовп. Порядок зразковий. Його підтримують загони міліціонерів та військових, вишикувані по маршруту руху.

"Вся улица заполнена манифестантами, – йдеться в репортажі газети "Последние новости". – Сюда с утра направились безпрерывными рядами участники празднества: рабочие подольских мастерских, собравшиеся на Братской площади, рабочие мастерских всероссий­ского земского союза, рабочие заводов и мастерских лыбедского района, союз портных, союз металлистов, собравшиеся на углу Караваевской и Тарасовской улиц, типографы и булочники, собравшиеся на Софиевской площади, сестры милосердия земского союза, студенты университета, сценические деятели, собравшиеся в городском театре и, наконец, национальные организации – украинская, польская и еврейская".

Місцем збору прихильників Центральної Ради стає площа біля Володимирського собору. Представники національних організацій, військові та пересічні кияни несуть синьо-жовті прапори. На них виведені написи: "Хай живе вільна Україна!", "Хай живе українська федеративна республіка", "Воля всім народам!" Люди проходять вул. Володимирською до Софійської площі. Біля пам'ятника Богдану Хмельницькому відбувається короткий мітинг. Українська колона долучається до загальної ходи.

Так само окремими групами йдуть етнічні меншини. Маршрут польської колони пролягає Нестерівським провулком, вул. Львівською, Житомирською, Володимирською. Несуть історичні знамена. "Последние новости" описують: "Первое знамя времен Костюшко – с одной стороны на нем польский государственный герб и надпись "Wolnosc, Rownosc, Niepodlеglosc" (Свобода, равенство, независимость). На другой стороне этого знамени – Ченстоховская Божья Матерь, а под ней надпись: "O, Matko! Nie otpusczai nas" ("О, Матерь! Не оставляй нас"). Второе знамя 1831 года – Мазовского Воеводства с надписью: "Za nasza i wasza wolnosc" ("За нашу и вашу свободу") и два знамени 1863 года".

Єврейські організації збираються на Сінній площі – теперішня Львівська. Під спів гімну "Атіква" проходять вул. Великою Житомирською та Володимирською. У складі колони робітників промислових підприємств Деміївки є гурт сартів – вихідців із Середньої Азії. В дорозі співають національні пісні.

 

О 9:15 розпочинаються головні урочистості. Із балкона міської думи маніфестантів вітають представники нової революційної влади. Колони проходять повз думу, а далі Хрещатиком до площі Купецького зібрання – теперішня Європейська. Звідтіль із піснями й музикою розтікаються по всьому місту.

"Ціле море людських голів навкруги – шумливе, але стримано-спокійне море, – описує "Свято свободи" публіцист Сергій Єфремов. – І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня, ані на один мент цього живого людського потоку не спиняючи. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гремить бадьора мелодія. Радість сяє на обличчях сотень тисяч людей, що вперше людьми себе почули. Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські прапори. Ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена. Ось біло-червона лава польських стягів і нечисленна сила інших. Братання народів, поєднання розпорошених мас, привіт усім і кожному – це найчистіше свято народної волі, великдень нового життя, що осяяло враз похмуру російську дійсність".

Під враженням від масовості цього заходу Центральна Рада вирішує через три дні влаштувати власну маніфестацію. Підготовкою займається комісія на чолі з істориком Дмитром Антоновичем.

"Незважаючи на те, що велика загальна маніфестація 16 березня (1 квітня за новим стилем. – Країна), велике свято волі, випало дуже урочисто і велично, і що українці здивували всіх добрим ладом і великою масою народу, який приєднався до української лави походу, – все ж таки було рішено спорядити своє українське свято", – повідомляє газета "Нова Рада".

Люди сходяться до Володимирського собору з самого ранку. Багато хто одягнений у вишиті сорочки, з синьо-жовтими прапорами, портретами Тараса Шевченка. Об 11:00 розпочинається панахида. Далі – хода вже традиційним маршрутом.

Попереду крокують артисти українського театру на чолі з Миколою Садовським – у червоних жупанах і на конях. За ними – солдати телеграфного батальйону. Несуть штандарт із написом "Хай живе на Україні федеративна республіка" і прапори, на кожному з яких розписаний інший рядок гімну "Ще не вмерла Україна". Потім – тисячі солдат-українців з інших частин київського гарнізону. Вони також несуть синьо-жовті знамена. Написи: "Вільна Україна", "Воля, рівність, братерство", "Вічна пам'ять борцям за волю", "Війна до перемоги" тощо.

До міської думи підходять члени Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. Несуть портрет Тараса Шевченка. З балкона думи їх вітає президія Виконавчого комітету. Тут же стоїть начальник військової округи генерал Ходорович. Він по-військовому салютує українським прапорам. Грушевський бере слово.

"Все втихло. Піднесеним голосом, – де він у нього взявся! – немов в якомусь натхненні, закликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під прапором Шевченка, що будемо боротись і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії, – оповідає Дмитро Дорошенко. – Ми всі стали на коліна, підняли руки вгору і заприсягнули. Тут ентузіазм досяг найвищої хвилі. Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх Думи, на балкон, і звідти показали його народові. З тисяч грудей залунало: "Слава батькові Грушевському!"

Далі похід рушає на Софійську площу. Там на вічі ухвалюють резолюцію з домаганням автономії України.

Через кілька днів після маніфестації Грушевський публікує в "Новій Раді" статтю "Велика хвиля". У ній озвучує вимоги українського руху: "Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції й подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті. Не може бути більшого недорозуміння хвилі, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперишности і сповненням їх думати задоволити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми добивалися п'ять, чотири, три, навіть рік тому, і те, що дане тоді було б прийняте українським громадянством з подякою, і дійсно могло б мати своє значіння, бути добром для нашого народу, ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, розв'язанням українського питання".

19 квітня в Києві більше тисячі делегатів з усієї України з'їжджаються на національний конгрес. Він триває три дні. Центральна Рада стає повноцінним представницьким органом українського народу. А отже, першим парламентом в історії України.

200 000 осіб приблизно стали учасни­ками Свята ­Свободи у Києві 29 березня 1917 року

"Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі, й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більше як двохсотлітнього сну", а далі відозва закликає вимагати для українського народу від Тимчасового уряду Росії "всіх прав, які тобі природно належать і які

ти повинен мати, великий народе,

сам хазяїн на українській землі", –

йдеться у відозві "До українського народу", яку Центральна Рада прийняла 22 березня 1917 року. Це її перший офіційний документ

Замість Столипіна встановили пам'ятник Марксу

"Перед думой памятник Столыпину окружен лесами. Фигура опутана цепями – это приготовление к снятию", – пише газета "Последние новости" від 30 березня 1917 року.

Пам'ятник прем'єр-міністру Російської імперії Петру Столипіну (1862–1911) встановили на площі перед міською думою восени 1913 року. Політик стояв на постаменті, який "підпирали" дві сидячі постаті: Росія-"він" і Росія-"вона". Викарбувані написи: "Петру Аркадьевичу Столыпину русские люди" і "Жизнь посвятил служению Отечеству. Пал от руки убийцы в Киеве". А також цитати з його виступів у Державній думі: "Вам нужны великие потрясения, нам нужна Великая Россия" і "Твердо верю, что затеплившийся на западе России свет русской национальной идеи не погаснет и вскоре озарит всю Россию".

28 березня 1917-го засідання виконавчого комітету об'єднаних київських громадських організацій постановило демонтувати скульптуру. Надто він дисонував із настроями, що панували в суспільстві. До цього часу з будівлі міської думи забрали портрети імператорської родини. Операцію вирішили провести тієї ж ночі. Однак роботи не встигають завершити вчасно. Коли наступного дня з нагоди Свята Свободи до центру Києва сходяться тисячі маніфестантів, бачать: фігура Столипіна виглядає так, начебто його повісили.

"Зачем омрачили Праздник свободы? – обурюється газета "Киевлянин". – Все мы так радостно шли праздновать свободу, а увидели зрелище насилия, поругание над памятником, воздвигнутым на добровольные пожертвования народа. Во всех нас развито убеждение, что "мертвые сраму не имут", а особенно жизнь положившие за Родину. Пусть Столыпин был противных нам убеждений, но неужели мы теперь будем мстить мертвецам? Неужели все связанные с прежним государственным строем памятники должны быть уничтожены? Ведь это вандализм, стыд и позор для культурного народа".

Інакшої думки газета "Последние новости". Оглядач пише: "Как произведение искусства он не представляет никакой ценности. Событие, вызвавшее саму идею устройства памятника, никакой эпохи в жизни страны не составило. Наконец и сам Столыпин, этого не станут отрицать даже его поклонники, великим человеком, великим государственным деятелем не был. Мы все помним, при каких условиях возникла сама идея постановки памятника. Это было делом не всенародным, а казенным, делом небольшой кучки людей. В конечном итоге Киев был не осчастливлен памятником Столыпину, а наказан им".

Фігуру демонтують наступного дня після свята. Петроградський журнал "Новый сатирикон" публікує карикатуру: скульптуру піднімає кран на ланцюгах. На це з-за хмар споглядає сам Столипін. Говорить: "Як вдало вийшло, що я свою "столипінську" краватку (тобто шибеницю. – Країна) застосовував до інших ще за життя, а до мене її застосували лише кілька років після моєї смерті".

Постамент перед міською думою стоятиме порожнім до 1919 року. Після встановлення радянської влади тут з'явиться пам'ятник Карлу Марксу.

×