"Влаштували овацію товаришу Сталіну. Він також нам аплодував міцно"

Німці тричі наполягали на переїзді співака Бориса Гмирі до Берліна

У неділю 13 жовтня 1946 року Бориса Гмирю розбудили о другій ночі. Тоді такі підйоми змушували багатьох радянських громадян глянути в бік валізи із зібраними теплими речами й білизною. Однак люди були не з НКВС, а з оперного театру.  Звеліли Гмирі терміново вдягати фрак і їхати співати. Українське вище керівництво приймало польську делегацію на чолі з прем'єр-міністром Едвардом Осубкою-Моравським. Микита Хрущов, який тоді очолював уряд радянської України, захотів їх розважити. Гмиря відспівав свою програму перед парою десятків гостей, і Хрущов виголосив за нього тост. Попросили заспівати ще.

Артистів погодували о сьомій. Гмиря записав у щоденнику про ту ніч: "Голос звучав. Не дивлячись на те, що розбудили неочікувано, співав майже до ранку, у мене не було образливого відчуття "паяців", так добре поставився до нас Микита Сергійович, як до людей, що допомагають робити загальнодержавну справу".

Ображатися на такі виклики Гмиря не міг. Бо, коли 1944-го Україна знову повністю стала радянською, на ньому поставили клеймо колабораціоніста. Два з половиною роки він прожив на окупованій території, йому аплодували німецькі солдати й офіцери. А лихі язики переказували, що Гмиря співав Гітлерові в ставці Вервольф під Вінницею.

Війна  застала Бориса Гмирю у відпустці в Криму. "По дорозі до моря репродуктор. Говоритиме ­Молотов! – занотував у щоденнику. – Серце тьохнуло від ­цього імені. Останні роки це ім'я щоразу повідомляло ­тільки про ­війну". Доки співак із дружиною діставався Києва, там уже почалася евакуація. Зібрали речі й поїхали до ­Харкова. Там Гмирю призначають солістом в оперний театр. Концерти під бомбардуваннями. На початку жовтня 1941-го НКВС наказує інтелігенції евакуюватися з ­міста. Гмирі з дружиною випадає до Тбілісі. Під час пакування речей Борис Романович надірвав спину. На ­поїзд запізнюються. "Швидка" забирає Гмирю до Інституту ­рентгенології на двотижневе обстеження. Однак за тиждень, 24 жовтня, до Харкова ввійшли німці.

Говоритиме Молотов! Серце тьохнуло від цього імені. Останні роки це ім'я щоразу повідомляло тільки про війну

Своє окупаційне життя Гмиря описав у листі до Хрущова наприкінці війни. З Харкова він перейшов до Полтавського театру. Там німці записали на плівку пісню "Эй, ухнем" у його виконанні й запропонували летіти до Берліна. Попросив відкласти поїздку, посилаючись на хворобу дружини. 1943-го німці вивозять театр далі від фронту до Кам'янця-Подільського. Там, за розпорядженням рейхскомісара України Еріха Коха, Гмирі вдруге рекомендують поїхати до Німеччини. Знову – ­хвора дружина. Втретє співакові вже видають квитки й перепустки до Берліна. Тоді він купує медичну довідку про застуду, з якою не можна співати. Коли Гмиря справді захворів і три тижні провів у ліжку, до нього прийшов ад'ютант коменданта міста і посміхаючись сказав:

– Не переймайтесь. Ми вивеземо вас, хоч би ви були трупом.

Правдами-неправдами Борис Романович дотягнув до приходу радянських військ.

Німці оцінили голос Гмирі. Це видно із супровідного листа, з яким співак мав їхати до Німеччини. Його підписав обер-лейтенант Донс, посилаючись на "оцінку фахівців вермахту". В листі йшлося: "Пан Гмиря – найвидатніший російський (так в оригіналі. – "Країна") бас. Він має рідкісний за красою голос. Досягнення Гмирі та культура його особистості заслуговують усієї можливої підтримки".

– Коли співав Гмиря, публіка ніби входила в транс, – пояснює 88-річний Лев Венедіктов, нинішній головний хормейстер Національної опери, який працював із Борисом Романовичем. – У вокальному мистецтві відомий такий ефект, коли виконавець вже закінчив співати, а слухач ще чує його голос. Він ніби бачить те, про що співається зі сцени. Таке мистецтво підвладне одиницям.

Гмиря – найвидатніший російський бас. Він має рідкісний за красою голос

Хрущов повірив Гмирі. Але перш ніж узяти його до Київської опери, треба було спитати дозволу у Сталіна. Бо в Україну з евакуації вже повернувся основний склад театру, а головному київському басу Іванові Паторжинському, якого поважав вождь, могло не сподобатися повернення Гмирі. Однак Сталін відповів: "Так, беріть". Але якщо вище керівництво співак переконав, то з колегами було складніше. "Одразу почали лунати голоси: "Зі зрадником батьківщини співати не будемо", – пише у спогадах Микита Хрущов. – Тут був патріотизм, але тут була й заздрість".

Спокійно Гмиря пропрацював у театрі два роки. У березні 1946-го Київська філармонія запросила співака дати концерт. Той саме був на лікарняному. Після одужання призначили день виступу. У директора опери Миколи Смолича це викликало істерику. Мовляв, півмісяця не був на роботі й одразу виступи на стороні.

Конфлікти з керівництвом пішли один за одним. ­Сьогодні на завтра просять співати в "Сивільському цирюльнику", якого Гмиря не репетирував майже рік. Пише у щоденнику: "Цим халтурникам все одно, провалиться вистава чи буде ледь-ледь, аби проспівав". Відмовляється. Ленінград чи Москва запрошують на гастролі – в останній момент виявляється, що треба отримати дозвіл від дирекції Київської опери. А та чимось зайнята.

Увесь цей час – майже рік – Борис Гмиря не співає в театрі. Врешті вирішує звільнитися. Але керівництво вимагає відспівати заборговану кількість вистав. 26 лютого 1947-го Борис Романович подає до суду. У відповідь йому – судова повістка як порушникові трудової дисципліни, тобто прогульникові. За місяць – рішення суду: шість місяців примусових робіт за місцем роботи і штраф у 25% зарплати.

Скандал набув таких розмірів, що його вирішили різко зам'яти. Управління у справах мистецтв при уряді УРСР заднім числом видало наказ про надання Борисові Гмирі творчої відпустки на час, який той прогуляв. Наступного дня він співає в театрі Греміна в опері "Євгеній Онєгін". Пише: "Вдало".

Попросив дружину глянути в енциклопедії, що таке "розрив серця"

У червні 1951-го в Москві проходила традиційна декада української культури. Відкривали її оперою Костянтина Данькевича "Богдан Хмельницький". Партію Кривоноса виконує Гмиря. Він напише у щоденнику: "Співав вдало. Після вистави влаштували овацію товаришу Сталіну. Він також нам аплодував міцно". Опера декларувала довічну відданість українців Росії. Однак газета "Правда" розгромила її за те, що недостатньо показано прогресивну роль у житті українського народу російського царя і бояр. Похвалили лише спів Гмирі.

Їдучи до Москви всім артистам було відомо, які звання їм присвоять. У списку навпроти Гмирі стояло "народний артист УРСР". Однак він отримує "народного СРСР". ­Згодом розповідали таке. Після одного з концертів Сталін поцікавився, до якого звання представлено Гмирю. Хрущов почав пояснювати, що той співав для німців. Сталін відповів: "От бачиш, Микито, а тепер для нас співає". Взяв аркуш із поданням, власноруч вніс правки.

Про повагу найвищого керівництва СРСР до Гмирі кружляли легенди. Письменник Олександр Корнійчук розповідав, як на одному з прийомів діячів мистецтв у Кремлі у Сталіна той попросив Бориса Романовича виконати народну пісню "Закувала та сива зозуля". Певний час влада в ній убачала націоналістичний зміст і забороняла співати. Гмиря відповів:

– Не можу, товаришу Сталін.

– Чому? – спитав той.

– Вона заборонена.

– Хто заборонив?

– Ви, товаришу Сталін.

Пісні Гмиря так і не заспівав.

З київськими колегами непорозуміння не закінчува­лися. 9 червня 1957 року Гмиря виконує партію ­Галицького у виставі "Князь Ігор" Бородіна. А наступного дня на ­теат­ральній дошці оголошень з'являється стінгазета, де від ­імені музикантів оркестру зазначається, що спів Гмирі розбещує молодь. Він, мовляв, постійно застосовує tempo rubato. Це коли артист співає не просто по нотах, а в певних місцях скорочує їх чи подовжує, щоб образ персонажа був виразніший. Акомпанувати такому співу складно, оркестр може в будь-який момент збитися. Лише досвідчений диригент здатний втримати рівновагу між солістом і музикантами. Саме за це Гмирю цінували в Москві й Ленінграді. Вдома ж зауваження йому робив 32-річний диригент Павло Дроздов. Керівництво Київської опери стало на його бік.

Для Гмирі це було останньою краплею. Він іде з театру. Пенсію нарахували лише через три роки. Весь цей час вважали, що він у відпустці за власний рахунок. Та артистичне життя Гмирі стало навіть цікавішим. Хрущовська відлига відкрила дорогу на сцени і студії звукозапису соціалістичних країн Європи.

У середині 1969 року хтось згадав, що Борис Романович за першою освітою інженер-будівельник. Його попросили оцінити акустику концертного залу новозбудованого палацу "Україна" в Києві. Артист походив залою, поспівав то там, то там.

– Тут я не співатиму ніколи, – сказав.

За два тижні, 1 серпня, Борис Гмиря почувся зле. Сходив до лікаря, повернувся і попросив дружину глянути в енциклопедії, що таке "розрив серця". Саме це загрожувало співакові, якщо не обстежитися, як радили. Почали складати з дружиною список покупок до його дня народження, який мав бути за чотири дні.

– Якщо нема коньяку, купимо горілки з перцем, – сказав Борис Романович, тримаючи в руках одну з улюблених книжок "Тисяча й одна ніч".

Дружина саме вийшла на кухню. Коли повернулася, він не дихав. Помер від інфаркту. Уже другого. Перший був десятьма днями раніше. Лікарі його не помітили, хоча артист саме тоді проходив обстеження, бо мав їхати на гастролі в Данію. Віра Гмиря у щоденнику напише про лікарку, яка обстежувала чоловіка вранці перед його смертю: "І сволота відпустила його, йшов із лікарні пішки".

"Історія нам не пробачить того, що у Гмирі була така паскудна дача"

5 серпня 1903 року ­Борис Гмиря народився в Лебедині, нині райцентр на Сумщині. ­Батько займався кушнірством, мати – швачка. Крім Бориса, мали ще сина й доньку. ­Сім'я була такою бідною, що ­іноді хліб доводилося ділити ниткою. 1914-го після закінчення Лебединської церковноприходської школи.

Борис іде в найми. У 1919–1921-х працює кочегаром і вантажником на торговельних суднах у Севастополі. ­Атестат про середню освіту отримав у 27 років.

1932–1933 – від голоду померли батько й сестра Анастасія. Мати Борис устиг урятувати літром молока й забрати до себе в Харків, де з 1930-го навчався в інженерно-будівельному інституті.

1934-го, не знаючи нот, пішов на прослуховування до професора Павла Голубєва. Той запропонував приватні уроки, далі був вступ до консерваторії. Із 1936-го – соліст Харківського театру опери і балету. За три роки перейшов до Київської опери. Повернувся до неї після війни. Пропрацював там 13 років.

1950, 31 серпня – від енце­фаліту померла перша дружина – Ганна Грецька. З нею Борис Романович познайомився в студентські роки. ­Захворіла, коли подружжя відпочивало в Грузії. Дорогою до Києва в Ганни почалися гострі психічні розлади. Гмиря ­згадував: "Двічі вона мало не видряпала мені очі. Вдарила ногою в груди так, що я мало не видавив дзеркало".

За чотири місяці одружився вдруге – з викладачкою фізіології людини Вірою ­Новою. Була на 11 років молодшою за Гмирю. У довгі зарубіжні гастролі їздив ­тільки з нею. 1958-го через те, що дружині не зробили закордонного паспорта, відмовився ­від турне по Болгарії. ­Збитки за зірвані вистави попросив вирахувати з його гонорарів. Допомогла міністр культури СРСР Катерина Фурцева. ­Подружжя Гмир поїхало на гастролі з триденним запізненням.

Ні в першому, ні в другому шлюбі дітей не було.

1952, грудень – купив автомобіль "Победа". Щоб освоїтися за кермом їздив по 70 км щодня. 1958-го добудував дачу в селі Рудики під ­Києвом. ­Кілька разів скорочував кошторис будівництва. ­Пізніше директор оперного театру Віктор Гонтар скаже: "Історія нам не пробачить того, що у Гмирі була така паскудна дача".

1969, 24 липня – зробив останній запис у щоденнику: "Нарешті Віруша їде у відпустку на дачу". 1 серпня ­співака не стане. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Івана Сусаніна в Москві співав українською

За часів Бориса Гмирі більшість вистав у Київській опері виконували українською. У 1930-х були пере­кладені лібрето творів навіть російських композиторів. Соліст Большого театру ­тенор Леонід Собінов, ­їдучи з Москви на гастролі до Харкова 1925-го, досконало ­вивчив українську. ­Корній Чуковський згадував, що "в партії Ленського з "Євгенія Онєгіна" Чайковського українська мова була поетичнішою за російську, форма і зміст вокальних образів стали єдиними".

Під час декади української культури в Москві 1951 року Гмиря співає головну партію в "Івані Сусаніні" ­Глінки, як і вдома, українською. ­Вистава пройшла успішно. Однак газета "Советский артист" зауважила щодо мови: "Це дещо порушувало реалістичний стиль вистави".

Якось 1965-го, після концерту в Дніпропетровську, Гмирі від слухачів передали записку із запитанням: "Чи можна співати ­світову класику українською? Чи, може, вона непридатна для цього, немилозвучна?" ­Борис Романович відповів у газеті "Советская культура": "Можна і бажано ­співати світову класику нашою мовою. Українська, як і італійська, вокально і мелодійно стоїть на першому місці в світі".

×