Лідери Директорії під час проголошення Акта Злуки перебували в конфлікті за владу

Наступають більшовики. Багато хто з українських діячів намагається втиснутися до якої-небудь дипломатичної місії, щоб вибратися за кордон. Родини міністрів сидять на валізах і чекають відмашки про виїзд із Києва. Така була ситуація в українській столиці наприкінці січня 1919-го. "В цей же сумний час урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу – наддністрянців і наддніпрянців", – ніби між іншим згадує у "Відродженні нації" Володимир Винниченко Акт Злуки Української Народної Республіки і ­Західно-Української Народної Республіки. Й іронічно додає: "Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебнем, парадом і Головним Отаманом". Тобто Симоном Петлюрою. Винниченко тоді теж там стояв, поруч. Він був і номінально, і фактично головніший за нього, бо очолював Директорію і контролював міністерства внутрішніх справ, закордонних, праці та державний секретаріат. Петлюра відповідав за військові та морські справи, мистецтво й народне здоров'я. Між Винниченком і Петлюрою тривав конфлікт за владу.

Суперечки почалися під час підготовки в листопаді-грудні 1918 року повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. За два-три місяці Винниченко "оповідав, що коли він закликав Петлюру прийняти участь у повстанні проти гетьмана, то Петлюра вагався, а потім, не повідомивши Винниченка, сам поїхав у Білу Церкву до галицьких Січових стрільців і став на чолі їх, об'явивши себе отаманом всього республіканського війська, – нотує в щоденникові землевласник, меценат і видавець Євген Чикаленко в лютому 1919-го почуте від соціаліста Микити Шаповала. Той добре знає Винниченка, й Чикаленко йому вірить. Далі розмірковує: "­Виходить, що чутки, які ходили Києвом про нелади, а навіть і "мордобой", між Винниченком та Петлюрою, мали якийсь ґрунт, а мої догадки, що Винниченко заздрить популярності Петлюри, цілком справедливі. Так, як за часів Центральної Ради Винниченко не міг перенести популярності Грушевського, а через те вживав всіх заходів, щоб не допустити того до влади за часів Директорії, так само він не міг перенести того, що ім'я Петлюри під час антигетьманського повстання затьмарило його ім'я: часописи, російські й українські всі писали про петлюринські банди, про петлюринців, про "повстання Петлюри", а про Винниченка ніхто й не згадував. Очевидно, це повинно було страшенно дратувати його, бо він – надзвичайно честолюбива людина. Він скрізь, навіть у дрібницях, повинен бути завжди і скрізь перший, понад усіх". Тож тепер Петлюру "назвав просто "подлєцом", який весь час підкопувався під нього".

Коли в грудні 1918-го більшовицька Росія розпочала неоголошену війну проти УНР, Винниченко хоче домовлятися з "червоними", Петлюра – воювати. І лише після того, як більшовики зайняли Харків, Чернігів і вийшли до Полтави, війну оголошено. Невдовзі на вимогу представників Антанти, що вважали лівацьких лідерів Директорії УНР "більшовиками", Володимир Винниченко піде у відставку. А Симон Петлюра вийде з Української соціал-демократичної робітничої партії та з 11 лютого 1919-го очолить Директорію. Дріб'язковість та інтриги між тодішніми українськими лідерами згодом стануть однією з головних причин поразки УНР. Але того морозного дня, 22 січня 1919 року, коли проголошували Акт Злуки, Винниченко й Петлюра на Софійському майдані ще стояли поруч. Навіть прибули туди в одному авто. Разом вони тоді потрапили і в об'єктив фотокамери.

Підготовкою свята займався міністр освіти, а за сумісництвом ректор університету в Кам'янці-Подільському Іван Огієнко. Для цього він отримав із державної скарбниці УНР 100 тис. крб. Для прикладу: передплата щоденної газети "Нова Рада", що виходила в Києві, із 1 березня 1919-го на місяць коштувала 20 крб."Із самого ранку місто прийняло урочистий вигляд: доми прибрано національними прапорами і транспарантами, – звітувала офіційна "Українська ставка" через два дні після урочистостей. – На балконах домів повішано коври і полотна з яскравими українськими рисунками. Особливо гарно удекоровані доми на Софійській площі і сусідніх вулицях: з-поміж них виділяється дім, в котрому поміщається центральна контора телеграфу і будинок Київського Губерніального Земства (розташовані на вул. Володимирській. – "Країна"). На балконах цих домів було поміщено портрети і бюсти Шевченка, прибрані національними стрічками і прапорами. Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійську площу було прибрано зверху і по боках старовинними гербами України й Галичини. По всій площі до стовпів було прибито ріжні герби українських губерній і плакати"."В 11 год. ранку під звуки музики почали збиратись на майдані військові частини всіх родів зброї, делегації та учні середніх шкіл. Зібралось також багато народу", – писала в репортажі про урочистості "Нова Рада". Люди заполонили площу та прилеглі вулиці, багато хто виліз на дерева. З усіх київських церков прибули хори. Розташуванням усіх і дотриманням сценарію займався артист Микола Садовський.

Опівдні прибули делегати скликаного з усієї України до Києва Всеукраїнського трудового конгресу. Він мав вирішити питання про форму влади в Україні й державний устрій. Із 528 делегатів 377 мали представляти селян, 118 – робітників, від "трудової інтелігенції" – 33. ЗУНР делегувала 65 осіб. Її представники теж уже прибули на Софійську площу, як і члени Директорії, міністри з головою уряду, представники дипломатичного корпусу. У цей же час із Софійського собору на майдан із хоругвами й іконами вийшло київське духовенство на чолі з архієпископом Агапітом і теж зайняло місце біля зведеного на майдані обеліска.

Першим на Софійській площі вітальне слово виголосив адвокат Лев Бачинський – голова західноукраїнської делегації, віце-президент Української Національної Ради – парламенту ЗУНР: "Світла Директоріє, Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народньої Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Яро­слава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. ­Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу".

Доктор Лонгин Цегельський зачитав грамоту Української Національної Ради від 3 січня 1919 року про злуку ЗУНР із УНР. Для представників іноземних держав документ повторно виголошено французькою. Його офіційно вручили голові Директорії Винниченкові. Потім професор Федір Швець – член Директорії – голосно прочитав її універсал про об'єднання двох українських держав в одну. До історії воно ввійшло як Акт Злуки. Далі з трибун на чотирьох кінцях майдану грамоту й універсал зачитували глашатаї – для народу, що зібрався. Духовенство відправило подячний молебень. Військо й делегації, що брали участь в урочистостях, зі співами й під звуки оркестрів рушили рядами Володимирською в бік Оперного театру.

Біля будівлі Губернського земства – нинішнє СБУ на Володимирській, 33 – Петлюра й Винниченко зупинилися, увійшли всередину й потім показалися на балконі. Першим виступив Винниченко. Коротко: "Громадяне! Сьогодні день великого національного свята, свята об'єднаних частин, роз'єднаних нашими ворогами. Дивіться ж бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй!"

Петлюра говорив довше: "Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати "Слава!" вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите "Слава!", не словом, а ділом".

Наступного дня, 23 січня 1919-го, в Оперному театрі Всеукраїнський трудовий конгрес розпочав роботу із затвердження документів про злуку українських республік.

"Не  злука, а символічне проголошення, ствердження її – для всіх українців, для світу", – напише у спогадах про 22 січня 1919-го Лонгин Цегельський. Уже 5 лютого Директорія та всі урядові установи УНР під натиском "червоних" евакуюються з Києва до Вінниці. До липня 1919-го більшість території Західної області УНР – так стала називатися ЗУНР – зайняли польські війська. Північну Буковину окупували румунські, Закарпаття відійшло Чехословаччині. До кінця листопада 1920 року решту території УНР здобули більшовики. Тож Акт Злуки фактично став декларацією намірів. Обидві частини України й далі зберігали окремішність – мали свої уряди, системи державної адміністрації, власне військо. Між ними встановився зв'язок подібний до конфедеративного.

Давалися взнаки й відмінності історичного розвитку, життя в імперіях із різною політичною культурою. Галицькі лідери сповідували європейські ліберально-демократичні принципи і вважали членів Директорії за популістів, здатних хіба що збунтувати селянство. Наддніпрянські політики стояли на соціалістичних позиціях. Галицьких звинувачували в сепаратизмі й нерозумінні їх, наддніпрянців, революційного пориву. ­Різними були й зовнішньополітичні орієнтири: "західняки" готові були співпрацювати з будь-ким, окрім поляків, "східняки" – із будь-ким, окрім росіян."Лише скоординованою акцією обох частин – "наддніпрянців" і "галичан" – можна було досягнути ідеалу державної самостійності. Цієї скоординованості не було в самому початкові боротьби, – визнавав Симон Петлюра в листі до товариша Юрія Гуменюка 10 травня 1926 року. – Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі щодо того плану і програми, на яких ця боротьба мусіла провадитися. Фактично ідея Соборної України перетворилася на фразу, якою користувалися для святочних промов, декларацій і з якої не вміли й не хотіли здобути логічних зобов'язуваних висновків. Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає: бити насамперед по головному ворогові, з другорядним потім можна раду дати! В своїй діяльності я керувався думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Це ясно кожному, не засліпленому місцевим патріотизмом. Я знаю нашу історію, знаю сили нашого народу – розпорошені, незібрані, не підперті працею поколінь і століть, і не тішу себе ілюзіями щодо тієї легкості, з якою може бути здійснений ідеал Соборної України, особ­ливо, коли взяти до уваги анальфабетизм наших політиків і провідників у міжнародних справах". Цього листа Петлюра написав за два тижні до смерті.

Галичина затвердила "передвступний договір" 3 січня

УНР на Наддніпрянській Україні і ЗУНР у Галичині постали після розпаду Російської й Австро-Угорської імперій. ­Остання зникла з карти Європи в листопаді 1918-го. Коли на українських землях, що до неї входили, було проголошено ЗУНР, на Наддніпрянщині починалося повстання проти гетьмана Скоропадського. Той під кінець свого правління взяв курс на федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Повстання очолила й проголосила відновлення УНР створена 14 листопада 1918-го Директорія. Вона стала найвищим органом державної влади.

У Києві ще сидів гетьман, як 1 грудня 1918 року представники урядів обох українських держав у пасажирському вагоні на станції Фастів під Києвом провели переговори про їх об'єднання й підписали "передвступний договір". У ньому зобов'язалися найближчим часом довершити злуку УНР і ЗУНР "в одну державну одиницю". І вже 3 січня 1919-го Українська Національна Рада на своєму засіданні в Станіславові, нинішній Івано-Франківськ, – бо столичний Львів уже був окупований поляками – затвердила "передвступний договір" і проголосила з'єднання з УНР "в одну одноцільну суверенну Народню Республіку". До проведення Всеукраїнських установчих зборів у Західній Україні мав тимчасово зберігатися свій політичний лад – власні уряд і парламент, органи місцевого самоврядування й закони.

Містами й містечками краю покотилася хвиля урочистостей. "12 січня в Заліщиках у Галичині відбулося урочисте святкування злуки Західньої Вкраїнської Республіки з Українською Народньою Республікою, – писала газета "Народня думка". – В святі приймали участь тисячі организованого селянства з національними прапорами й плакатами, політичні, культурні організації, між иншими приймали участь польські соціалісти, робітники. На зборах одноголосно ухвалено найкращу вулицю Заліщиків назвати вулицею "3 січня", день, в котрий проголошено об'єднання Галичини з Україною. Степурі, яко отаману гайдамацької дивизії урочисто піднесено коштовного гуцульського топірця з самоцвітами, з написом "Свободна Самостійна Вкраїна". Велелюдні урочистості відбулися також у Калуші, Коломиї, Стрию, Товмачі, Чорткові й інших містах. На площу Ринок у Дрогобичі на урочисте віче 20 січня зібралися понад 15 тис. людей. "Нині впали всі окови й кордони, – сказав у промові доктор Скибінський, який рівно опівдні відкрив віче. – Встала Україна від Мукачева до Прип'яті, від Сяну по Кавказ, одна, велика, вільна народня, без холопа і пана".18 січня до Києва для проголошення Акта Злуки прибула західноукраїнська делегація із 36 осіб.

×