Січові стрільці воювали з більшовиками, денікінцями, поляками й повстанськими загонами
"З'їжджаючись до Києва з ріжних московських таборів служити в українській правильній армії, ми не тільки не мали ніяких "амбітних плянів", але навпаки, були надмірно наївними ідеалістами, – писав полковник Євген Коновалець у спогадах "Причинки до історії української революції". – Ми були молоді й недосвідчені. Все воно вкупі: ідеалізм, молодість, недосвід і наївність – почали мститися на нас з перших наших починів на київському ґрунті. Найбільше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувались у наших очах недосяжним авторитетом. Болюче відчували ми їхню нехіть до нашої ідеї, самостійної та незалежної Української Держави. Проте ми не зневірювались".
На початку 1918-го Коновалець очолював курінь Січових стрільців, що дислокувався в Києві. Складався переважно з вихідців із західноукраїнських земель. Вони стали елітною військовою одиницею Української Народної Республіки, яка відбивала наступ більшовиків. У Києві брали участь у придушенні повстання проти Центральної Ради.
"Оборонці ЦР билися, розходилися по домах, щоб відпочити, і знову приходили битися, – згадував стрілець Василь Кучабський. – Змагалась юрба високопатріотичних, іноді геройських одиниць".
Із фронту їм на допомогу прийшов Гайдамацький кіш на чолі із Симоном Петлюрою. Разом зі стрільцями вони придушили більшовицький виступ на заводі "Арсенал" 3 лютого 1918-го.
"Надвечір наступальні відділи дійшли аж під пам'ятник Іскрі та Кочубеєві, маючи перед собою могутні мури Арсеналу. Тут застали покинуті якоюсь військовою частиною важкі гармати, – писав очевидець. – Відомий у російській армії артилерист генерал Кирій пішов у наступ з гайдамаками. Першим навів одну гармату на оточений грубезними мурами Арсенал і почав обстріл. Побачивши це, "нейтральні" гармаші різних національностей і "суспільних поглядів" узялися навипередки помагати йому. Швидко в могутніх мурах Арсеналу вибито вилом, і туди вскочили гайдамаки з Січовими стрільцями. Поки запала ніч, значну частину Арсеналу здобуто в рукопашнім бою, що припинився через нічну пітьму".
За кілька днів у місто заходять більшовики й починають терор. Протягом трьох тижнів гинуть кілька тисяч осіб.
"3 березня 1918 року Січові стрільці з гайдамаками ввійшли у столицю. Привітало їх загальне захоплення київського населення, бо за три тижні большевики вспіли страшно дошкулити", – згадував Василь Кучабський.
Стрільці повертаються в Київ разом із німецькими військами. Український уряд уклав угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про спільні дії проти більшовиків. Взамін зобов'язався зробити поставки продовольства.
"Стрункі лави Січового стрілецтва проходили вулицями Києва під ентузіястичні вигуки. Населення вітало своїх визволителів від північного загарбника", – писав у спогадах стрілець Андрій Мельник.
Вони залишаються у столиці як гвардія Центральної Ради. До них записується багато добровольців. У квітні 1918-го вже як полк Січових стрільців складаються із трьох куренів – по чотири сотні в кожному – понад 2 тис. осіб. Окремо виділена сотня скорострілів, кінна розвідка та гарматний дивізіон із двох батарей. Більшість складу – галичани. Наддніпрянців – чверть.
– Стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить його перед доконаним фактом. Крім того, стрільці до краю схвильовані методою й засобами проведення перевороту, – каже командир стрільців Євген Коновалець гетьману Павлу Скоропадському, який відібрав владу від Центральної Ради у квітні 1918-го і запропонував перейти на його сторону.
Про можливість перевороту стрільці попереджають Михайла Грушевського. Той запевняє, що все під контролем і німці надали йому відповідні гарантії.
Після зміни влади двоє стрільців застрелюються. Решта складають зброю. Далі діє тільки Стрілецька рада – дорадчий орган із семи старшин. У середині серпня її представники приходять до Скоропадського із заявою: "Вірно служили й вірно служити хочемо Україні та боронити її від усіх ворогів, що загрожують її самостійності. Січове стрілецтво заявляє вірність самостійній Україні й Вашій Світлості як Гетьманові ні від кого незалежної Української Держави".
Скоропадський дає дозвіл на створення окремого загону Січових стрільців. Його очолює Євген Коновалець, а начальником штабу стає Андрій Мельник – галичанин з Українських січових стрільців, що був у російському полоні. Загін дислокується у Білій Церкві на Київщині.
"Білоцерківські бараки були ще недавно епідемічним шпиталем. Вони потрохи знищені й неймовірно неохайні: перед ними лежали купами гній і сміття, – згадував Василь Кучабський. – Перші стрільці, що прибули в Білу Церкву, повних два тижні нічим іншим не могли займатися, як чорною роботою, з ранку до пізнього вечора працюючи".
– Скажіть одверто: хочете вирізати панів? – питає гетьман представників українських організацій зі Львова, які приїхали до нього 5 листопада 1918 року.
Вони захопили владу в місті й розпочали війну з поляками. Галичани потребували озброєння і звернулися по допомогу в Київ.
– Хочемо будувати українську державу, – відповідає Осип Назарук.
Гетьман погоджується дати зброю і відправити на підмогу Січових стрільців.
"Від гетьмана пішли ми до "Національного Союзу" (координаційний орган опозиції до гетьмана. – Країна), де застали Винниченка, – пише у книжці "Рік на Великій Україні" Назарук. – Коли я оповів йому вислід аудієнції у гетьмана, він схопився за голову й почав кричати, що ми завалили українську справу. Чому? Бо проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстання й Січові стрільці мали бути його авангардом".
Після оголошення Павлом Скоропадським про федерацію з Росією, стрільці розривають із ним стосунки. Збираються у Білій Церкві й виступають на боці Директорії – державного органу відновленої Української Народної Республіки. Вирішальний бій із гетьманським військом відбувається під Мотовилівкою – тепер Фастівський район на Київщині. Військо Скоропадського з тисячі добровольців та сердюків (наймані піхотинці, які забезпечували особисту охорону гетьману. – Країна) зазнає поразки від стрільців, яких було близько 900.
"Стрільці не хотіли вмішуватися до політики. Вони хотіли тільки, щоби сама Директорія вела взагалі якусь політику, – пише згодом Євген Коновалець. – Бо те, що було, не можна назвати політикою, а хиба легкодушною забавою над берегом пропасти. Це було ясно навіть нам, молодим воякам".
Напередодні проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року голова Директорії Володимир Винниченко записав у щоденнику: "Боюсь, що пізно вже і що дійсні герої – стрільці – з вини паршивців загинуть". "Паршивцями" він називає члена Директорії Симона Петлюру та генерала Олександра Осецького – начальника генштабу її військ.
Директорія перебуває в Києві ще два тижні. Далі відступає на захід. Січові стрільці беруть участь у боях із більшовиками, денікінцями, поляками й повстанськими загонами.
"У Чарториї зібралась 2 грудня 1919 року Стрілецька рада і стрілецькі старшини – рішати. Рішати куди йти і що робити, – писав учасник Стрілецької ради Роман Дашкевич. – До Денікіна нам не йти, до поляків нам не йти, до большевиків нам не йти – се все наші вороги. Проти всіх тих ворогів ми воювали, проти всіх них боронили Україну, проти всіх них проливали кров і лягали головами. Стрілецькі старшини рішили остаточно розв'язати славний Корпус СС, каждому лишити вільну руку – най іде, куди хоче, а зброю віддати тим, що вже не як Січові стрільці, а як месники-партизани підуть помагати народові у повстаннях та боротьбі за волю".
14 тисяч військових налічували п'ять піших полків Січових стрільців на рубежі 1918–1919 років. У цей час до корпусу входили гарматна бригада з шести полків, полк кінноти, дивізіон панцирних поїздів, дивізіон літаків і кулеметний кіш
"У залізних шоломах, рослі, стрункі, а молоденькі, як рання весна, наближалися Січові стрільці. Їхня постава була цілком інша, ніж у попередніх, придніпрянських. Крок гострий, аж іскри сипались від удару чобіт об брук вулиці. Голови підняті вгору, гордий погляд очей. Груди випнуті, кріси при рамені, як прирослі. Наче гігантська, однією волею, думкою керована машина, ішли їхні лави – впевнені, здисципліновані", –
керівник делегації Західноукраїнської Народної Республіки Лонгин Цегельський (1875–1950) писав у спогадах "Від леґенд до правди" про парад у Києві, на Софійській площі, на честь проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року
"Таке військо трапляється раз на тисячу літ"
Наприкінці 1917 року в Києві було багато біженців із західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорщини. Частина з них була вивезена, хтось виїхав симпатизуючи москвофільству, чимало хто потрапив до полону. Об'єднуються у Галицько-Буковинський допомоговий комітет. Він сприяє облаштуванню всіх, хто різними шляхами дістався до міста. Серед них – колишні Українські Січові стрільці: члени добровольчого легіону у складі австрійського війська. Вони, як співалося в їхньому неофіційному гімні, йшли "визволяти братів-українців з московських кайдан".
У той час ситуація перевернулася з ніг на голову – наддніпрянці проголосили свою державу, а імператор Австро-Угорщини заявив про передачу Галичини Польщі. Відтак "визволяти з кайдан" слід було вже власну малу батьківщину. Виникає задум створити військову формацію з галичан та буковинців. За це береться колишній організатор галицьких товариств "Січ" Роман Дашкевич.
"15 мільйонів озброєних людей Росії. В тому числі – два мільйони вояків зукраїнізованого війська. Що при такій силі значило 22 обірваних, виснажених бувших вояків австрійської армії – українців, – писав у спогадах начальник канцелярії стрільців Гриць Гладкий. – Їх у другій половині листопада 1917 року такий же колишній австрійський вояк Роман Дашкевич стягнув із табору полонених у Дарниці до Києва під скромну реґіональну назву Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців".
Дашкевич згадував, що "старші галичани, вірні Австрії, які опинились у Києві як давні російські заложники, поставились до СС неґативно, а навіть ворожо".
Січових стрільців – "ес-есів" вводять до складу Дорошенківського полку – військової частини добровольців, що була основана в березні 1917-го в Чернігові. Одне з перших бойових завдань – роззброїти московське військо в районі Бахмача – тепер райцентр у Чернігівській області. Командування дозволяє забрати всю здобуту зброю як трофей.
"Стрільці повернулися узброєні рушницями, револьверами, шаблями, кинджалами, а навіть зі скорострільними стрічками через плече, – пригадував у книжці "Від первопочинів до проскурівського періоду" один із командирів Василь Кучабський. – Було чимало клопоту з тим, поки вдалося зібрати все під розписки і зложити в маґазині, як власність стрільців".
На той час кількість стрільців сягнула близько 600 добровольців – здебільшого з галичан, що поверталися з російського полону. До військових часто прибиваються різноманітні агітатори. Закликають до самоуправління і непокори керівництву. У січні 1918-го стрільці збираються на віче. Обговорюють питання дисципліни. В конфлікті між солдатськими радами та командуванням вояки стають на бік старшин. Їх очолює Євген Коновалець. На початку війни він, як австрійський вояк, потрапив у полон, перебував у таборі в Царицино – теперішній Волгоград в Росії, а в липні 1917-го прибув до Києва.
Солдатам роздають на підпис дві заяви – про згоду воювати проти Австрії та про абсолютне підкорення наказам. У той час багато військових частин розпадаються через анархію. Стрільці знають про це і погоджуються на умови командування.
"Таке військо трапляється раз на тисячу літ", – писав літератор і політик Володимир Винниченко про Січових стрільців. Їх ставлять забезпечувати особисту охорону голові Центральної Ради Михайлу Грушевському, служити при Управі київської воєнної округи та інших урядових приміщеннях.
2 
1
Коментарі