"Великороссийский язык есть дитя, и то не старшее, нашего языка"

Григорій Квітка-Основ'яненко радив петербурзькому видавцеві огляд української літератури подавати не разом із російською, а зробити "особое отделение между немцами, французами"

"А сколько слов москали взяли и продолжают брать из нашего языка в свой, целые фразы введены прямо от нас!" – обурювався колишній предводитель харківського дворянства Григорій Федорович ­Квітка 1841 року в листі до видавця петербурзьких "Отечественных ­записок" Андрія Краєвського. Він уже написав "Марусю", "­Конотопську відьму", "Пана Халявського" і мав славу першого "малоросійського прозаїка". Уже створив і "українського ­Фіґаро" – Шельменка-денщика, який на ­запитання: чи він не поляк, відповідає:

– Ні, я не поляк, та – нехай Бог милує – і не москаль. ­Я з іно­земної землі – із Пирятина.Але петербурзькі й московські критики сумніваються: чи варто творити окрему від "общерусской" літературу, чи не ліпше писати по-великоруськи? Квітка обурений: "Велико­российский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского, – пише Краєвському.

– Языка русского, настоящего, нет в гостиных, в книжках, нет и в журналах русских. Напишите статью без чужеземного слова, без иностранных фигур и оборотов? Невозможно, а на нашем языке все это можно, и чисто, и гладко".Почалося все із суперечки з професором словесності Харківського університету Петром Гулаком-­Артемовським – поетом, який віршував українською. Але стверджував, що нею можна писати хіба що комічне. "По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии, – розповідав Квітка приятелеві Петрові ­Плетньову, що редагував петербурзький літературний часопис "Современник", в листі 15 березня 1839-го. – Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Зная его удобство, я написал "Марусю" и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться".

– Григорій Квітка був зразковим громадянином Російської імперії, однак мав відчуття України як чогось окремішнього, особливого, відмінного від Росії, – каже літературо­знавець, доктор філологічних наук Леонід Ушкалов, 56 років, із Харкова. – Навіть радив Краєвському, щоб огляд української літератури той подавав не разом із російською, а зробив "особое отделение между немцами, французами" й іншими "басурманами".

Новітню українську літературу започаткувало панство Слобожанщини й сусідньої з нею Гетьманщини. Яка в них була візія України, що вважали це за потрібне – той самий Квітка, наприклад?

– Він належав до одного з давніх і найбагатших родів слобідсько-української шляхти, що походила з козацької старшини. Родинне гніздо Квіток – село Основа під Харковом, тому й підписував твори псевдонімом Основ'яненко. Пани Квітки, як свідчив згодом Пантелеймон Куліш, жили "просто, по-козацьки, по-старосвітськи": "Звичаї у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком". Малий Григорій, пише Куліш, "змалечку чув у отецькій господі й усюди по околиці щиру українську мову". А на зборах харківського дворянства в ті часи виголошували промови, сповнені українського патріотизму – це зафіксував німецький географ і мандрівник Йоганн ­Ґеорґ Коль 1838-го. І він нотує: "Абсолютно ясно: якщо ­колись велетенське тіло російської імперії знову розпадатиметься, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього". Бо там живе ­"цілком самобутній народ із власною мовою, власними традиціями". А про слобожанців пише, що вони "хоча й не мають національної відмінності від решти малоросіян, називають себе особливою назвою – "українці".Для тодішнього слобожанського панства Україна – це була найперше історія, а з другого боку – власна родина, відчуття її тяглості. Сюжети своїх творів Квітка брав із літопису, який вів його дід Іван Квітка, що був слобідським полковником. А його дядько Ілля Квітка уклав "Записки о слободских полках с начала их поселения по 1766 год". Тож коли в "Пані Халявському" Григорій Квітка пише про звичаї XVIII століття, то видно, що знає їх до найдрібніших деталей. Стара Україна в нього – у кольорах, звуках, запахах. Він знає, приміром, як їздив пан полковник – яким екіпажем, якого кольору, скільки там коней було – шестерик це був чи четверик. Як одягався, що на столах стояло, які були ігри, як поводилися чоловіки й жінки.Харківські романтики 1830–1840-х сприймали Квітку як духовного наставника. Так само Тарас Шевченко та Євген Гребінка. А з чого почався історик і письменник Микола Костомаров? Він часто бував у Григорія Федоровича в гостях. Коли прочитав оповідання й повісті Квітки – зрозумів, що "язык, называемый обыкновенно малороссийским… не есть наречие языка русского, образовавшегося в последнее время; он существовал издавна". Хоч до кола харківських романтиків Квітка не належав. Це було коло університетської молоді – молодих професорів і студентів: Іван Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський. Квітка ж був значно старший і не мав університетської освіти, хоча знав надзвичайно багато і ґрунтовно. У нього була дуже добра пам'ять, він багато читав.

Сучасного читача Квітчині твори можуть зацікавити? Приміром, Василь Стус у листі до сина 1 червня 1981 року писав із табору: "Читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ'яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького – майже уся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом – але читати її треба для мови – більше, мабуть, користі не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені, або жартували на біді – як-от Котляревський)".

– Він почав писати років у 50. Література для Квітки була шляхетною розвагою. Любив писати, бачити свої твори надрукованими, говорити про це з дружиною, яку обожнював. Саме вона спонукала його до літературної творчості. Вважала, що її чоловік – геніальний письменник. Недарма він присвятив їй свою першу українську повість – "Маруся". Хотів, щоб на могилі його було вказано: "Він написав "Марусю". Вважав, що так усі знатимуть, чия то могила.Популярність, якої письменник зазнав ще за життя, можу пояснити тим, що "сумні" Квітчині оповідання й повісті ­нав'язують до української житійної традиції. Іншими словами, він писав про життя звичайних людей, маючи за ­модель "житія святих". Це робило для простої публіки його твори близькими, живими, а з другого боку – вони піднесені, ніби освячені. Його персонажі подібні до ­іконок.Сьогодні треба враховувати часову дистанцію, культура змінилася. Квітчині "сумні" повісті, зокрема ­"Марусю", я почав сприймати так, як вони того варті, років у 40. ­Тобто тоді, коли стають зрозумілими дуже прості речі, на які, доки молодший, дивишся трохи зверхньо, вони здаються занадто примітивними. Але це простота самого життя, і в ній є невимовна складність. Натомість для вивчення у школі із творів Квітки я би пропонував сатиричні – "Конотопську відьму" чи "Пана Халявського". До речі, сатиричні твори він писав також і російською. Його "Дворянские выборы" читав імператор ­Микола I – бо дворянство збунтувалося: мовляв, цей чоловік висміює дворянський стан, на якому тримається Російська імперія. Імператор почитав-почитав і каже: "Нічого особливого я там не побачив, хіба що п'янства трошки забагато". Але все одно твір заборонили – через критику панських звичаїв.

Якою людиною був Квітка-Основ'яненко? Як його сприймали сучасники?

– Сучасники його вважали носієм "справжньої добрості" – саме так назвав Петро Гулак-Артемовський свій перший український вірш, який присвятив Квітці. Він започаткував у Харкові Інститут шляхетних панянок, вклавши туди багато власних коштів, сил і часу. ­Також – Кадетський корпус, перші харківські ­журнали – ­"Украинский вестник", "Харьковский Демокрит". Був серед засновників першої публічної бібліотеки в місті й директором першого танцювального клубу.Те, що він віддавав себе всього дворянській службі, не було заради грошей чи амбіцій. Жив надзвичайно скромно. Це очевидно, якщо порівняти з будинком його батька в Основі, яким пізніше володів його брат, – розкішний палац із картинною галереєю, бібліотекою. Імператор Олександр І, коли тут побував 1817-го, вигукнув: "Чи я, бува, не в палаці?" А поряд – будиночок, у якому жив Квітка з дружиною.По всій хаті стояли якісь світильники. Мав величезний потяг до вогню. Примовляв: "Нехай мій біограф не забуде цього дивацтва". Любив улаштовувати феєрверки. Один із них в юності закінчився невдало – під час його підготовки вибухнув порох, і Квітка залишився без лівого ока. Ніколи не писав чернеток – одразу начисто. Дружина по всіх кімнатах розставляла чорнильниці, щоб де тільки він примоститься – міг писати.

"Розумна, освічена, але некрасива, вихована за правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого", – описував дружину Григорія Квітки-Основ'яненка його племінник Валер'ян. Анна Вульф – таке було її дівоче прізвище – виховувалася в Санкт-Петербурзькому інституті св. Катерини для шляхетних панянок. 19-річною її імператриця Марія Федорівна направила до Харківського інституту шляхетних панянок класною дамою. Тут вона закохалася в члена інститутської ради, на 20 років старшого за неї Григорія Квітку, а за два роки стала його дружиною.Спочатку мріяла повернутися до столиці. Та Квітка не хотів – він узагалі із Харкова не виїжджав за все своє життя. І Анна Григорівна призвичаїлася. Григорій Федорович в листах часто замовляв друзям переслати для неї капелюшки, тканину, ще що-небудь. За два з половиною роки до смерті Квітка зізнається історикові Михайлові Погодіну, професорові Московського університету: "Я и жена моя. Вот наш мир. Городская рассеянность, толки, сплетни и прочие неприятности нам чужды и неизвестны. Занятия наши: читаем и чтомое разумеем... Слава, известность мне не нужны, потомства нет, дай Бог приобретенного не потерять, дожить спокойно".Дітей вони не мали, тож жили одне для одного. Анна Григорівна чоловіка обожнювала, була його першим читачем і першим "цензором". 1 лютого 1839-го писала Плетньову: "Я счастлива, ибо какое благо в мире может сравниться с тем неоцененным сокровищем, которое я имею в моем муже-друге!"Пережила Квітку-Основ'яненка на дев'ять років. "Жена его была женщина очень добрая и образованная, – згадував Костомаров. – Она следила за французскою литературою и даже за политикою... Чрезвычайно любила своего мужа, гордилась его литературною славою и чуть не сошла с ума после его смерти".

13 художніх творів українською – повістей, оповідань і п'єс – написав Григорій Квітка-Основ'яненко. "Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры, почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? – пояснював у листі 8 лютого 1839-го приятелеві Петру Плетньову. – Живя в Украине, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставлял своими словами пересказывать их публике. Вот причина внимания, коим удостоены "Маруся" и другие, потому что писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушевки"

Помер на руках дружини

Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 року в селі Основа під Харковом. ­Батько Федір Іванович був суддею Харківського полку до скасування слобідських полків 1765-го, тоді перейшов на цивільну службу. Мати Марія Василівна походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських. Здобув домашню освіту, згодом навчався у Курязькій монастирській школі. 27-річним став послушником  ­Старохарківського ­Преображенського ­монастиря. У келії стояло ­фортепіано, на якому Квітка складав ­духовну музику. ­Однак ченцем не став – за рік передав ­прохання звільнити його з монастиря, посилався на обставини та слабкість здоров'я.Захоплювався театром, керував аматор­ською трупою в Основі, а потім рік директорував у Харківському театрі. Одночасно створює Інститут шляхетних панянок, на який пожертвував "майже весь свій ­статок". Чотири рази Квітку обирали предводителем дворянства Харківського повіту, півроку виконував обов'язки предводителя дворянства губернії – очолював дворянські збори. 1831 року його обрали засідателем Харківського совісного суду. Розглядав сварки між роди­чами, справи про чаклунство, про неповно­літніх. Це давало поживу для сюжетів його творів."С Г. Ф. Квиткою я был знаком с 1838 по 1843 год, – згадував Микола Костомаров. – Это был старик среднего роста, с плешивою головою, одним глазом (другой, в лета юности, он выжег фейерверком), с пятнами на лбу, всегда в темном платье или халате, принимавший посетителей в гостиной в роде кабинета, где обыкновенно он и писал. Наружность его квартиры не представляла ничего щегольского; мебель очень простая; тут не было никаких комнатных украшений. Жены его я никогда не видел в шелковом платье. Живучи в городе, он часто бывал в церкви, где становился на клирос или в алтарь, так что его нельзя было видеть. Он был очень религиозен и почти наизусть знал не только обыкновенное богослужение, но даже многие праздничные каноны. В характере его просвечивалось то смешение скрытности и искренности, простодушия и остроумия, которое так оттеняет украинца. Несмотря на старость, был крепок и свеж, и только за несколько месяцев до смерти начал слабеть".20 серпня1843-го Григорій Квітка помер. 11 днів до того дістав тяжке запалення. ­Попрощатися з ним прийшли й місцеві чиновники, з'їхалися люди з прилеглих до Харкова сіл. На похороні письменник Ізмаїл Срезневський сказав: "Пам'ятай, Україно, цю людину. Тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, захищав твій звичай та мову".

×