Володимир Винниченко звільнив Симона Петлюру, щоб догодити більшовикам
"У звичайній вояцькій шинелі з багнетом за плечима він ішов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий та енергійний. Дивлячись на нього, вірилося, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді любили його дуже, йшли за ним на все", – писав про участь у війні з більшовиками в лютому 1918-го командувача кошем Слобідської України 38-річного Симона Петлюру український громадсько-політичний діяч Ілько Гаврилюк.
За рік до того російський імператор Микола ІІ зрікається престолу. У Києві створюють Центральну Раду, яка починає працювати над відродженням української державності. Триває Перша світова війна, і в російській армії служить 3,5 млн українців. Вони створюють свої гуртки, вимагають виділення їх в окремі національні підрозділи. Центральній Раді вдається домогтися від Тимчасового уряду в Петрограді дозволу на українізацію низки корпусів і дивізій. Але російські воєначальники саботують цей процес.
"Не перелічити випадків, коли з глибокого запілля з Сибіру і Туркестану вивозили поза чергою українців-вояків, національними маршовими ротами. Офіційно повідомляли, що везуть в українські військові частини. Але на фронті вони попадали в другі війська. Там їх часто розпорошували невеличкими гуртками по окремих ротах", – згадував начальник мобілізаційного відділу Українського військового генерального комітету Володимир Кедровський.
У листопаді 1917-го більшовики вчиняють переворот і перебирають владу у Петрограді. Штаби Київського й Одеського військових округів підпорядковуються українському уряду. Це дозволяє активізувати роботу з українізації війська. Генеральним секретарем військових справ призначають Симона Петлюру – члена соціал-демократичної партії. Він очолює військовий генеральний комітет при Центральній Раді й опікується справами армії. Відстоює перед російським командуванням право вояків-українців на створення національних частин, популярний серед вояків.
Симон Петлюра береться за подолання анархії серед солдатів на українській території. Першим наказом скасовує виборність командного складу. Командирів починають призначати, а не обирають солдати. Встановлює внутрішній розпорядок і "національну військову дисципліну".
Формує нові військові частини та з'єднання. Із солдатів, які перебувають у Києві, створює 1-шу Сердюцьку дивізію – отримала назву від гетьманської гвардії XVIII ст. Командир дивізії підполковник Юрій Капкан сповіщає вояків, що головною метою українського вояка є прагнення "закріпити за собою волю нашого народу". Щодня у підрозділах тривають 5-годинні стройові заняття. У діловодстві та командах переходять на українську мову.
За наказами генерального військового секретаря створюють українські полки в Кременчуці, Полтаві, Харкові та Чернігові. На Правобережжі найнадійнішою військовою силою стає 34-й українізований корпус генерала Павла Скоропадського. Командування Південно-Західного фронту хоче відправити його на фронт, але Симон Петлюра домігся переведення цих частин у розпорядження українського командування. Розміщуються на теренах Волині, Київщини й Поділля. Стають 1-м Українським корпусом.
"Гайдамацькі підрозділи згуртовані, організовані, пов'язані дружньо і злютовані залізною дисципліною", – доповідає командуванню головний начальник Одеського військового округу генерал Никандр Маркс.
Українську гайдамацьку бригаду в Одесі створюють із добровольців. Вона стає основою для 1-ї Одеської дивізії. Назва "гайдамаки" стає популярною в українському війську.
"Багато слово це говорить українському серцю. У XVIII сто-
літті гайдамаками пани називали українських кріпосних селян, які складали на манер козаків дружини для боротьби зі своїми грабіжниками за землю і волю, – пишуть тодішні часописи. – Тепер же, коли Україна повернула свободу, завела армію, гайдамаками стала називати солдатів своїх військ. Гайдамаки – це українська революційна армія, підпорядкована Центральній Раді. Гайдамаки – наша гордість і надія, вони наші діти, сини і брати".
"Елемент, окрім молоді, загалом був не ідейний з боку національного, – згадував начальник мобілізаційного відділу Генерального штабу армії УНР Микола Удовиченко. – З більшовиками і то не всі хотіли битися. Не кажучи вже про те, що самостійна Україна для багатьох була жупелом".
Українська армія відчуває гостру нестачу патріотично налаштованих і кваліфікованих офіцерів. Часто на найвищі посади призначають колишніх російських військових, байдужих до української справи. Більшість із них просяться на службу лише тому, що не мають іншої роботи.
Співробітник Генштабу полковник Олександр Козьма згадував, що через це "в установах Генерального штабу панують хаотичність, суперечки, політика, недбальство та саботаж". Це гальмує організацію боєздатного війська.
"Утворення сердюцьких полків не являється в інтересах ні селянства, ні робітників. Це затія буржуазних кіл громадянства чи їх прихвоснів. Тому вся демократія мусить об'явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну", – пише "Робітнича газета" у Києві.
Ініціює такі публікації голова уряду Володимир Винниченко. Він відкидає потребу в збройних силах, визнає право лише на міліцейські формування. Дізнавшись про створення Сердюцької дивізії, наполягає на переформуванні її на звичайний солдатський стан. На засіданнях Генерального секретаріату конфліктує з керівником військового відомства.
Тоді ж із трибуни загальноармійського з'їзду в Могилеві – тепер Білорусь, більшовицький верховний головнокомандувач армії Микола Криленко називає Симона Петлюру "найнебезпечнішим ворогом" радянської влади. Винниченко наприкінці грудня 1917-го намагається залагодити конфлікт мирним шляхом. Організовує відставку Петлюри.
Це не рятує Україну від війни з більшовиками. Вже на початку року стає очевидно, що збройні формування Центральної Ради не зможуть дати відсіч. Вони мали низький бойовий дух. Отримавши наказ виступати на фронт проти більшовиків, оголошують "нейтралітет" і залишаються на місці.
За оборону України від більшовиків беруться переважно добровольчі військові частини. У січні 1918 року Симон Петлюра стає організатором одного з найбільш уславлених таких формувань – Гайдамацького кошу Слобідської України.
Командувач Київського військового округу Микола Шинкар призначає його командувачем усіх українських військ Харківщини, Полтавщини й Катеринославщини. Дає бойове завдання "відібрати Полтаву і лінію далі, міцно їх тримать".
"Хто любить свій край, бажає добра нашому трудящому люду і не словами, а ділом і своїм життям хоче в цей грізний час допомогти нашій Отчизні – хай записується до Гайдамацького коша", – з таким закликом звертається Симон Петлюра зі шпальт київських газет.
Кістяк Гайдамацького коша становлять вояки, які прибули до Києва із захоплених більшовиками українських земель Слобожанщини. Запис добровольців здійснюють у приміщенні колишньої колегії Павла Галагана, де розташовувалося військове міністерство УНР.
"Кожний вступивший у гайдамаки повинен був пройти певний ритуал. Задавалися питання: якої віри, якої національності, чи визнає самостійну Україну, – згадував начальник штабу Гайдамацького кошу Олександр Удовиченко. – Потім мусив підписати гайдамацькі заповіді: боротися до кінця життя за визволення України, бути захисником свого народу, повна підлеглість своїм старшинам, суд товариський, за зраду – смерть".
Симон Петлюра розпорядився забезпечити старшин і вояків смушевими шапками з червоними шликами. Чимало гайдамаків, наслідуючи давніх запорожців, виголювали на голові оселедець.
Вишкіл і стройові заняття відбуваються в полі біля залізничної станції Київ-Товаровий. Це дозволяє ізолювати бійців від революційного безладу столиці.
"Особливу увагу було звернено на офіцерський кадр, – згадував Микола Удовиченко про організацію гайдамаків. – Тому частини міцно трималися в руках командного складу. Через два-три тижні чорнова організаційна праця скінчилася й кадри вже існували. Було налагоджено зв'язок і частини облаштовували свій внутрішній побут".
Покладаючи надії на патріотичний підйом суспільства, Симон Петлюра розраховує швидко довести чисельність Гайдамацького кошу до кількох тисяч бійців. Відвідує українізовані навчальні заклади.
"Він своєю промовою так зворушив молоді юнацькі душі, що майже всі юнаки плакали, та й старшини школи теж не могли здержатись від сліз, – згадували очевидці про візит до 2-ї юнацької школи, що розташовувалась на Подолі в приміщенні сучасної Києво-Могилянської академії. – Після промови отаман мав виходити зі школи, як юнацтво зненацька кинулося до нього і з криком "Слава Україні!" понесли на руках аж до самого виходу".
У цій школі набирають 200 добровольців. Із них формують у складі коша курінь "Чорні гайдамаки".
"Кіш, за планом формування, мав складатися з піхоти, кінноти, артилерії й технічних частин з чотирма аеропланами, – згадував Микола Удовиченко. – Організація частини відповідала глибоко продуманій системі бою, можливій лише при тодішніх умовах війни".
Наближення до Києва радянських загонів Михайла Муравйова не дає змоги завершити формування коша. Він налічує кількасот бійців. Але навіть у такому складі гайдамаки становлять дієву силу. Упродовж кількох лютневих днів кіш придушує головні осередки більшовицького повстання у Києві. Бере участь у вуличних боях із червоними загонами. Симон Петлюра постійно поряд зі своїми бійцями.
Сотник Олександр Шпилинський про вуличні бої з більшовиками в Києві писав: "Лави гайдамаків лежали далеко в Царському саду (сучасний Міський сад. – Країна). Декілька днів становище не мінялось: іноді більшовики доходили до самого будинку Купецького зібрання (тепер Національна філармонія. – Країна). Тоді ми всі з отаманом Петлюрою вискакували з будинку та переходили в наступ".
Після придушення більшовицького повстання у Києві відбувається парад.
"Нас зустрічала сила народу – все кричало, махало руками, шапками. Натовп здержували озброєні гімназисти і студенти. Біля будинку Центральної Ради стояли групи озброєних українських матросів. На Софійській площі отаман Петлюра з членами Центральної Ради проходив по фронту, дякуючи воякам за минулі бої".
"Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Більшовикам страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І доки житиме Петлюра, доти не закінчиться повстанський рух проти нас і ми не отримаємо спокою на півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання", –
сказав на засіданні ЦК РКП (б) 1922-го лідер російських більшовиків Володимир Ленін (1870–1924)
"Петлюрі належить честь створення української армії. Він відродив занедбану традицію збройної боротьби за батьківщину. Для цієї праці потрібні жертвенна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати та глибока інтуїція, що дозволяє за мить розібратися в найтяжчих обставинах.
Це ж є прикмети, що мають вроджені революційні вожді",–
писав голова уряду Кубанської народної республіки 1920-го Василь Іванис у книзі "Симон Петлюра Президент України", яку видав у США 1952 року
Працював бухгалтером страхової компанії
1879, 23 травня – у Полтаві народився Симон Петлюра. Батько мав три кінні екіпажі і займався візництвом. Крім Симона сім'я мала ще трьох синів і п'ятьох доньок. Жили в старому трикімнатному будинку на вул. Завгородній – тепер Зигіна.
1895 – вступає до Полтавської духовної семінарії. Відраховують за участь у русі за введення до програми українознавчих предметів і заборону системи наглядачів. Стає членом Революційної української партії. Влаштовує мітинг у Решетилівці – тепер райцентр на Полтавщині. Жандарми заводять кримінальну справу проти "підмовників". Тікає на Кубань. Там організовує осередок РУП – Чорноморську вільну громаду.
1903 – царська охранка вистежує й арештовує за виступ і мітинг на Полтавщині, утримують у тюрмі в Катеринодарі – тепер Краснодар у Росії. Звільняють під грошову заставу. Симон живе в Києві, потім їде до Львова. Протягом року працює співредактором часописів "Селянин" і "Праця". 1906-го відправлється до Петербурга, де редагує місячник "Вільна Україна". За кілька місяців повертається до Києва. Працює секретарем газети "Рада" і часопису "Україна".
1908 – у Петербурзі працює бухгалтером у транспортному товаристві. За два роки перебирається до Москви. Одружується зі студенткою університету Ольгою Більською з Полтавщини. Працює бухгалтером у страховій компанії. 1911-го народжується донька Леся. Симон Петлюра редагує журнал "Украинская жизнь".
1916 – вступає на службу до Всеросійського союзу земств. У квітні 1917-го організовує Український з'їзд Західного фронту в Мінську. Обраний головою української фронтової ради. Бере участь у Першому Всеукраїнському військовому з'їзді, долучається до роботи Центральної Ради. Стає членом уряду, працює над українізацією армії.
1918, 4 січня – створює з добровольців Гайдамацький кіш Слобідської України. Отримує бойове хрещення у битві проти більшовиків під Полтавою. Організовує оборону Києва. У квітні стає головою Всеукраїнської спілки земств. Вимагає від гетьмана Павла Скоропадського ліквідації поміщицького землеволодіння і повернення землі селянам. За це його на чотири місяці садять до в'язниці. Бере участь у підготовці повстання проти гетьмана. Стає членом Директорії, яка перебирає владу в Києві. У травні 1919-го очолює її. Наприкінці того року виїжджає до Варшави.
1920, квітень – бере участь у поході українських і польських військ проти більшовиків на українські землі. За місяць входять до Києва. Очолює українські війська, які ведуть бої проти більшовиків і білогвардійців. Опинившись в оточенні – відступають на територію Польщі.
1924-го з донькою і дружиною поселяється в Парижі. Очолює український уряд в екзилі. Видає тижневик "Тризуб". Створює організацію "Прометей", яка об'єднує представників усіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.
1926, 25 травня – анархіст, агент радянських спецслужб Самуїл Шварцбард розстріляв Симона Петлюру на розі вул. Расін та бульв. Сен-Мішель у Парижі. Випустив сім куль. Українець біля книгарні роздивлявся вітрину. Перший постріл у плече збив його з ніг. Друга куля потрапила в підборіддя, ще дві – у живіт, решта – у груди. Свідки спіймали вбивцю та били його, доки не прибула поліція. Петлюру відвезли до найближчої лікарні "Шаріте", але врятувати не змогли. Поховали на цвинтарі Монпарнас. 40 польських генералів стали на коліна під час служби в костьолі у Варшаві в день похорону Симона Петлюри. Так висловили свою повагу до українця.
2 
35413
Коментарі