"Україна не має права поступитися територіями, бо це буде крах усієї системи міжнародних відносин"

Війна визрівала з часу розпаду Радянського Союзу

Українська історія переповнена радянськими та російськими міфами, нав'язаними ззовні. Вони шкідливі та потребують викорінення. Та є міфи, які поширюють самі українці. Роблять це для нібито возвеличення нашого минулого чи підкреслення трагічності. Чи виправдані такі речі?

– Будь-яка національна ідея ґрунтується на певному міфі – ідеалізованому баченні свого минулого. Та історична наука не може культивувати міфи, а повинна аналізувати події винятково на ґрунті історичних джерел.

 

Є відверто шкідливі міфи, які дискредитують не лише українську історичну науку, а українців узагалі. Наприклад, про князя Гатила, який буцімто є однією особою з вождем гунів Атіллою.

Рік чи два тому мережею ходила добірка портретів "Давні правителі України". Там були вигадані чи напівлегендарні постаті, які ніколи не були правителями України, – від так званого Сильномира до Ардагаста. Фейкове зображення набрало тисячі репостів і вподобайок від людей, які некритично сприймають таку інформацію.

Так само про викладання отамана Івана Сірка в Сорбонні. Чи про його участь у штурмі Дюнкерка під час Тридцятилітньої війни. Такі міфи часто створювалися з наївно-патріотичною метою або з елементарним бажанням заробити на кон'юнктурі – продати публіці яскравий, привабливий сюжет. Таким займався, наприклад, Ілько Борщак (від 1949-го працював директором Архіву української еміграції у Франції, видавав науковий журнал "Україна" у 1943–1953 роках. – Країна), який прагнув зацікавити французьку громадськість Україною. Хоча в його випадку можна підозрювати навіть злий умисел – як встановив доктор історичних наук Вадим Ададуров, Ілько Борщак був платний агент радянських спецслужб.

Нині такі міфи легко спростовуються елементарним пошуком інформації через гугл. Розповсюдження цих міфів дискредитує українців. Виникає враження, що в них немає ані критичного мислення, ані наукового підходу, ані якісної освіти. Живуть вигадками й шароварницькими фейками, а саме таке враження про нас намагається створити російська пропаганда в очах усього світу.

Є багато міфів, які покликані підкреслити трагізм української історії. Про втоплених енкаведистами дівчат на Колимі, що не має документальних підтверджень. Це вигадка одного з дисидентів. Він написав про це поетичний твір.

Міфи можуть відігравати позитивну роль, якщо включені в концепцію виховання патріотизму та державницьких цінностей. Та все ж без відвертих фейків.

Ви ведете історичний канал на ютюбі. Це платформа, яка жваво реагує саме на інтереси людей. Чи цікавляться нині українці минулим?

– Інтерес колосальний. Він актуалізувався з початком російсько-української війни 2014-го. Раніше до історії ставилися більш стримано. Років 10–15 тому доводилося чути, мовляв, історія – непотрібна наука, бо від неї немає жодної практичної користі. От медицина, економіка чи юрис­пруденція – інша річ.

Тепер суспільство хоче дізнаватися про минуле якомога правдивіше. Це позитивна тенденція, яка спричиняє попит на фахівців. Якщо їх не буде й вони не братимуть участі в популяризації історії, їхнє місце обов'язково посядуть аматори. Вони відчуватимуть тренди, побажання суспільства і працюватимуть на їхнє задоволення. Це буде непрофесійно й неякісно.

Частині суспільства історія не потрібна не лише в чисто науковому, але й у науково-популярному форматі. Одного разу написали в коментарі під відео, що хочуть "історію з міфами". Бо вона повинна "надихати", "давати позитивні емоції", нею потрібно "пишатися". Але історія не повинна слугувати лише вихованню патріотизму. Це чисто утилітарний підхід.

Історія має аналізувати минуле й робити з нього висновки, давати максимально наближену до реальності картину, нічого не приховуючи й не домальовуючи. Не можна абсолютно зневажати й недооцінювати ворога. Це вкрай шкідливо для України. Нам варто розуміти, що він сильніший і має значно більше ресурсів. Для перемоги потрібно зібрати всі сили нашого суспільства, залучитися постійною іноземною допомогою, застосовувати всі наявні можливості на фронті. Недооцінка – найстрашніше, що може бути. Історичний досвід свідчить, що більшість війн програвали через недооцінку противника.

Завершується 2022-й. Нинішнє життя українців суттєво відрізняється від того, яке було на початку року. Як ви сприймали той період, коли з одного боку йшли попередження про можливий напад Росії, а з іншого – запевнення в тому, що життя триватиме в незмінному ключі? Можливо, простежували тоді якісь історичні паралелі, які вказували на наближення глобальних подій?

– Ситуація була надзвичайно напружена й нервова вже в січні. Реальність повномасштабного вторг­нення росіян видавалася високою. Та існувала думка, що це не станеться насправді. Здавалося, що зважитися на велику війну в Європі, у ІІІ тисячолітті, після кривавої та руйнівної Другої світової може лише божевільна людина.

Росія вкотре довела, що вона – держава, яка не поважає ні права, ні міжнародних угод. Як і Гітлер у 1930-х, зважилася на брутальний односторонній злам системи.

Рік тому багато хто говорив про фінський сценарій – зіткнення двох абсолютно різних за потужністю держав. Коли менша, як може здатися, приречена, але насправді спроможна організувати опір. Він виснажує агресора та змушує зупинити вторгнення, бо воно стає занадто витратним і невигідним.

Та ніхто не думав, що ця війна триватиме довго. Спочатку здавалося, що режим припинення вогню настане за кілька тижнів чи місяців. Для багатьох такі думки були способом психологічного самозахисту.

Тепер ситуація видається такою, що війна може тривати роками. Росіяни не хочуть залишати тимчасово окуповані території. Україна не може й не має права ними поступитися, бо це буде крах усієї системи міжнародних відносин.

Будь-які поступки агресору тільки підбурюють його на нові кроки. Він відчуває "смак крові" та власну безкарність. Діятиме, доки не отримає справжньої відсічі.

 

Чи можемо тепер визначити місце, яке посяде нинішня війна в історії України?

– У нас немає вибору, крім як продовжувати боротися за свої державність і територіальну цілісність. Саме тепер відбувається війна за незалежність України. Вона була відтермінована, бо не спалахнула під час розпаду Радянського Союзу. Чимало людей у 1990-х тішилося, що українцям вдалося безкровно вийти з імперії. Та ви­явилося, що це не так.

Нинішня визвольна війна більша за масштабом від Української революції 1917–1921 років і від українського національно-визвольного руху 1930–1960-х. Тепер ситуація кардинально інша. Витворилася стабільна українська державність, сформувалися нові покоління українців, політична нація – громадяни України, незалежно від їхнього етнічного походження. Нині найкращі умови для успіху війни за незалежність.

Раніше Україна практично не мала іноземної підтримки, була наодинці зі значно потужнішими ворогами. Захід не бачив для України місця на політичній мапі світу. Якщо й підтримували (як Німеччина й Австро-Угорщина 1918 року), то недовго й відверто недостатньо.

Українці не могли заявити про себе вповні, про них мало знали. Діяла інерція існування імперії, тому під час революції Захід підтримував білогвардійців, які хотіли відновити "єдіную-нєдєлімую" Росію. Під час Другої світової ставили на відносини з Радянським Союзом як на потужного партнера в боротьбі з нацизмом.

В умовах холодної війни Захід надавав мізерну допомогу українському визвольному руху. По-перше, не так багато було сподівань перемогти Сталіна, який контролював уже переважну частину Європи. По-друге, хотіли миру. Тому не вступалися також за інтереси Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Події 1956-го і 1968 року це яскраво засвідчили.

1991-го Україна посіла місце в системі міжнародних відносин. Ніхто, крім росіян, не ставить під сумнів існування української нації. Вони почали велику війну. Почалося випробування держави й суспільства на міцність. Якби не вистояли, то російські пропагандисти так і говорили б, що Україна – це був картковий будиночок, який розсипався від "легенького подиху". Українці вистояли, і їх почали підтримувати на Заході.

Якби цього не сталося, то виникла б загроза подальшого вторгнення в інші країни – наприклад, у Молдову чи Фінляндію, які поки що не є членами Північноатлантичного альянсу. Далі Путін міг би спробувати "промацати" вже саме НАТО, напавши на Латвію, Литву, Естонію чи Польщу, – як відреагують ядерні держави, чи наважаться виконати свої зобов'язання? Тому Україна бореться не тільки за себе, а й за всю Європу, за всю західну цивілізацію та безпеку всього світу.

Путін починав широкомасштабне вторгнення в Україну під приводом "денацифікації". Та дії російської влади й армії більше нагадують поведінку нацистів під час Другої світової війни. Чи є підстави ототожнити режим Гітлера з бандою Путіна?

– Обидва режими мають понад 20 подібних ознак. Насамперед це реваншизм. Гітлер хотів досягти реваншу за поразку Німеччини в Першій світовій, відродити велич держави та провідні ролі у світі.

Путін прагне реваншу за розпад Радянського Союзу, який він сприймає як варіацію Російської імперії. Розглядає всі колишні республіки СРСР як вотчину Росії чи зону історичного впливу. Тому ставлення до України у Кремлі визначене як до "втраченої території", вони не спроможні вийти за межі своєї імперської парадигми.

І нацисти, і рашисти переконані у власній вищості. У росіян – це їхня уявна перевага над іншими в мові, історії, культурі, державницьких традиціях.

Наступна подібність – культ держави та правителя, знищення опозиції. Для обох режимів властива однопартійна система. У Німеччині всі політичні сили, крім нацистів, забороняли. У Росії формально існують партії, крім правлячої "Единой России", та зведені до статусу декорацій для імітації демократії.

Іще спільні риси – необмежений вплив поліції та спецслужб, відсутність свободи слова, систематична підготовка п'ятої колони в інших країнах, повне ігнорування міжнародного права.

Чи почали би скидати пам'ятники Пушкіну в Україні, якби Росія не почала широкомасштабного вторгнення?

– Це могло би статися, але значно пізніше. Війна чітко розставляє все на свої місця. Проявляє людей, хто ким є. Дає змогу відкрити всю правду про сусідню державу. Російська культура – інструмент цієї війни, через неї відбувається пропаганда "русского мира", російської мови, наративів. Після ленінопаду настала черга пам'ятників російських діячів.

Частина суспільства вважає, що тут є серйозні перегини. Мовляв, є аполітичні діячі, пам'ятники яким не варто скидати. Але цей процес насправді поки що обмежений у масштабах – наприклад, "головний" пам'ятник Пушкіну в Києві, відкритий 1962 року, стоїть досі.

 

Слід розуміти, що внаслідок тривалого перебування значної частини України у складі Російської імперії та СРСР уся культура ставала інструментом імперської політики. Пам'ятників, меморіальних дощок і вулиць, пов'язаних із російськими діячами, було значно більше, ніж українських.

Перебування в умовах імперії стримувало чи й фізично винищувало українську культуру. Тому ми століттями не мали можливостей розвиватися так, як це робили росіяни.

Процес знищення ворожих пам'ятників – неминучий. Існування України можливе лише, як казав Микола Хвильовий, у максимальному дистанціюванні від Москви. Інакше Москва прибиратиме все до своїх рук.

Якісь пам'ятники чи дошки, можливо, збережуться, але їхня кількість буде значно скорочена. Наприклад, прецедент Віктора Некрасова. Він російськомовний радянський письменник, який значну частину життя провів у Києві. Займався дисидентською діяльністю, привертав увагу громадськості до трагедії Бабиного Яру. Його іменем 2022 року назвали вулицю у столиці України.

2022-го відзначили 300-річчя філософа Григорія Сковороди. Росіяни ще з часів імперії називали його своїм мислителем. Та у травні російська ракета знищила його музей на Харківщині. Про що це свідчить?

– Росіяни – злочинці. До того ж говорять одне, а роблять інше.

Присвоїти Сковороду хотіли, бо він жив у Російській імперії. Імперія всі досягнення народів перетворює на свої. Агресивно реагує, коли народи визволяються і починають повертати своє, відновлювати правду.

Руйнування музею Сковороди – доказ варварського способу ведення війни. Демонструє зневагу росіян до будь-якої філософської та мистецької спадщини.

Та навіть після цього вони намагаються присвоїти Сковороду. Коли 3 грудня відзначали 300 років від його народження, блогер-українофоб Єгор Хол­могоров написав: "Сковороду, как и многих выдающихся деятелей-уроженцев западной России, украинизировали задним числом и без спросу большевики… В Незалежной продолжили украинизировать наследие русского гения, "рус­ского Сократа"… Давайте вернем нашему великому Сковороде его русское имя!"

Такі думки показують підлість росіян, їхнє глибоке невігластво та відсутність жодних моральних принципів.

Протягом 2022-го поряд із позитивними зведеннями з фронту українцям піднімали настрій новини про виступи проти мобілізації в Росії, підпалення військкоматів та форуми вільних народів. Вони давали надію, що те, що відбувається, запустить розпад країни-агресорки. Чого не вистачає населенню РФ, її республікам для виходу з-під впливу Кремля? Чи можуть ці події призвести до розпаду Росії?

– Там не наважуються на масові виступи. Якщо щось і проводять, то за кордоном або неорганізовано і кволо. Було багато відео, на яких поліція пакує учасників мітингів у автозаки, а поруч стоять люди та просто дивляться на це.

Тамтешній народ неспроможний до реальної боротьби з режимом. "Протест" полягав у втечі від мобілізації, а не у вимогах її припинити та вивести війська з України. Ті, хто мав гроші, просто звалили за кордон. Якби ці кілька мільйонів людей виступили проти влади, то ситуація була б інакша. Та росіяни – раби і тєрпіли. Вони звикли, що влада збиткується, знущається й експлуатує. Середньостатистичний росіянин переконаний, що він нічого не може змінити, за нього держава все вирішує.

Українці принципово відрізняються від них. Якщо влада чинить протиправні діяння, люди готові змінити її шляхом протестів. За свої права потрібно боротися. Росіянам цього бракує.

Росія має запас міцності, скільки вона ще протримається – невідомо. Економічні санкції, наростання внутрішніх проблем, поразки на фронті делегітимізують режим і підточують його стабільність. Нині триває війна на виснаження, в якій учасники прагнуть довести противника до політико-економічного краху. Тому маємо стійко переносити всі негаразди та робити все можливе, щоб перемогти.

×