Удень зі мною говорив добрий слідчий, а після півночі - садисти. По кілька годин били кулаками по голові, катували струмом

ТАМАРУ КРИШТАЛЬСЬКУ РАДЯНСЬКА ВЛАДА ЗАСУДИЛА ДО 15 РОКІВ КАТОРГИ

У ВЕРЕСНІ 1939-ГО ЧЕРВОНА АРМІЯ ПРИЙШЛА В НАШЕ СЕЛО. Спершу було непогано, повідкривали школи. Потім почалися репресії. Польських "осадників" масово вивозили в Казахстан. Хати їхні нищили, а майно конфісковували. Арештували нашу гімназійну молодь. У Тюменську область виселили мого діда й бабу, бо були великими господарями. Їхній син утік до Німеччини.

ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ ПО СЕЛАХ ПРОЙШЛА ВЕЛИКА МОБІЛІЗАЦІЯ ДО ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ. Неподалік нашої хати був військовий табір. У суботу, 21 червня, на нашому подвір'ї стояли підводи. То жінки привезли пакунки чоловікам-військовим. О четвертій ранку з'явилися перші загиблі. В полудень уже везли поранених з-під кордону. Тікали польські біженці. Ми з батьками перебралися до льоху, бо скрізь гриміло й бухало. У дощовий вівторок 24 червня наші двері відчинили німецькі солдати.

 

ЗАПРОСИЛА МЕНЕ ДО СЕБЕ ДОДОМУ ОДНОКЛАСНИЦЯ ГАЛЯ. Там була якась львів'янка, старша за нас. Вона розповіла про Організацію українських націоналістів, про її ідео­логію, про тогочасну політичну ситуацію. Запропонувала приєднатися до неї. За деякий час нас покликали на вишкіл розвідників і пропагандистів у село Мирків. Батькам збрехала, що буду в родичів. Тривав вишкіл майже два тижні – під охороною у віддаленій хаті. Викладачем був якийсь чоловік. Після вишколу всі 20 дів­чат склали присягу – стали членкинями ОУН.

ЄВРЕЇВ ВИГАНЯЛИ З ДОМУ, А ЇХНІ БУДИНКИ ПАЛИЛИ. Деякі були такі налякані, що замуровували себе у власних стінах. Їхнє майно розграбовували і німці, і місцеві жителі. У центрі Горохова організували гетто. Євреїв використовували на різних роботах – і завжди під конвоєм. Ми з подругою стояли на балконі й бачили, як двоє євреїв замітають дорогу. До них підійшов поліцай з автоматом, вхопив одного за бороду й поволік. Перед нашою хатою євреїв водили строєм. Одна дівчина якось утекла. Ми з мамою ховали її два дні – переодягнули, нагодували. Вночі вона пішла. Потім люди розказували, що приїжджала до Горохова після війни. Одного вересневого дня 1942-го чуємо з мамою крики надворі. Повз нашу хату на відкритих вантажівках везуть євреїв – малих і старих, жінок і чоловіків, цілі сім'ї. Вони нам говорили: "Нами розчинять, а вами замісять". На околиці Горохова їх розстріляли, кілька тисяч. Ями заставили копати місцевих.

ПОЧАЛИ ВИВОЗИТИ І НАШИХ ЛЮДЕЙ У НІМЕЧЧИНУ. Хлопці кого могли, того відбили – підривали колії, розбирали рейки, визволяли людей з ешелонів. Частина з них тікала до лісу, інші ховалися по селах. Після Зелених свят 1943-го німці забрали й мого рідного брата Ігоря, хоч він працював у місцевому уряді праці (орган нацистської окупаційної влади, який проводив облік працездатного населення. – Країна). Добре знав німецьку, був перекладачем у тамтешнього начальника – якогось німця. Мені йшов 17-й рік, і моє прізвище теж було у списках на вивезення. Тоді ми з батьками лишили хату, взяли корову й пішли до родичів у сусіднє село Підбереззя.

ІЗ ДВОМА ДІВЧАТАМИ ВНОЧІ РОЗВІДУВАЛИ, ЧИ НЕМА ЗАСІДКИ НА ЗАЛІЗНІЙ ДОРОЗІ, ЩО ВЕЛА НА КОВЕЛЬ. Нею німці возили танки та зброю на Східний фронт. Підходи до колії вони мінували. Наші хлопці їх знешкоджували. Зброю, яку могли взяти, передавали в підпілля. Потім зрозуміли, що так допомагають Радянському Союзу перемогти нацистів.

НАВЕСНІ 1943-ГО ВІДДІЛ ОЛЕКСІЯ БРИСЯ – "ОСТАПА", НАПАВ НА ГОРОХІВ. СТРІЛЯНИНА, ВИБУХИ. ЗАХОПИЛИ ПОШТУ, БАНК, ПОВИПУСКАЛИ ПОЛІТИЧНИХ В'ЯЗНІВ ІЗ ТЮРМИ. Німці потім попалили села довкола. Вздовж дороги з села Скобелка до каплички в Горохові повісили восьмеро наших хлопців, двоє з них були підпільниками.

Я ПРАЦЮВАЛА ТОДІ В ЮНАЦТВІ ОУН. Зібрала нас Галина Коханська – керівниця розвідки на "Січі" – військового табору УПА у Вовчаку (Турійський район. – Країна). Тричі її бачила й завжди – у військовій формі з пістолетом. Була безстрашна, у поведінці схожа на чоловіків. Казала нам збирати теплий одяг, медикаменти й перев'язочні матеріали. Ми кружляли селами босі, бо чобіт не було. Хіба робили босоніжки з дерева.

У НАШІ КРАЇ ПРИЙШЛИ РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ НАВЕСНІ 1944 РОКУ. Були агресивні, жорстокі. Як бачили щось путнє, то крали, людей на дорогах роздягали. Коней у господарів забирали. Дівчат ґвалтували. Захопили доньку священика зі Стрільчів. Прив'язали до підводи і гнали 4 кілометри. У Милятині в лісі її люди знайшли припнуту до дерева й розстріляну.

ВЕСНОЮ 1944 РОКУ ПРОВІДНИК ПОВІДОМИВ, ЩО МАМА СИЛЬНО ЗАХВОРІЛА. Мала двостороннє запалення легенів. Мене відпустили доглядати за нею. Дорогою наздогнали червоні партизани. Посадили на підводу й повезли до свого табору в Переславичі допитувати як розвідницю УПА. Переживала. Але потім почула знайомий голос: "Де ти так довго була? Тебе сестра Марійка шукала". То була господиня хати, в якій дислокувалися ковпаківці. Вона мене пізнала і зрозуміла: я – в біді. Сказала, що мені треба помитися з дороги, бо йшла болотами. Доки ковпаківці звітували й радилися про щось, я втекла.

ОДНОГО ВЕЧОРА ТАТА НЕ БУЛО ВДОМА. Я робила уроки, бо вчилася у 10-му класі в Горохові. Мама перевіряла зошити при світлі гасової лампи. До хати зайшов офіцер НКВС Агєєв. "Ходи на бесіду", – каже. Так ми "бесідували" в тюрмі тиждень. Водили впізнавати трупи трьох хлопців. Мене здала однокласниця Марійка. Сказала, що я була пов'язана з упівцями. Потім повезли в луцьку тюрму Народного комісаріату державної безпеки. Вдень був добрий слідчий, а після півночі – садисти. По кілька годин били кулаками по голові, батогами – по спині, катували струмом, що все тіло трясло. Мама на побаченні мене не впізнала. Дівчата з допитів приходили "сині", а котрі – ні, то одразу знали, що то – сексоти. В камері було 25 дівчат. Спали на підлозі, "валетом", бо бракувало місця. Матраців не було. Замість них використовували плащі чи рядна, що родичі передали. Повели в парну для дезінфекції, розібрали догола. А всі конвоїри – молоді хлопці. Яка то була кара господня, скільки ми сорому "наїлися"! На тиждень кинули в камеру-одиночку в підвалі. Щурі, як кабанчики, бігали по мені.

 

9 ТРАВНЯ, СЬОМА РАНКУ. ЧУЄМО КАНОНАДУ, КРИКИ. ­Думали, то наші хлопці роблять "акцію", пробиваються визволяти нас. За деякий час прийшла тюремна санітарка. Сказала, що війна закінчилася. Ми від радості обіймалися, плакали. Бо нацисти нам нічого не дали, хіба вішали, стріляли, забирали людей в Німеччину. Тоді ми ще не знали, що нас далі чекає і яке то буде "визволення".

НА СУДІ СЛОВА НЕ ДАЛИ. ТІЛЬКИ ЗАЧИТАЛИ ВИРОК. Мені – 15 років каторги й п'ять – поразки у правах, Жені Яремчук – відповідно 20 і п'ять. А останній – Єлизаветі Лотоцькій – 10 років, незважаючи на те, що збожеволіла від побоїв під час слідства. На пересилці в Харкові битовики (засуджені за кримінальні злочини. – Країна) і політичні були разом. Крадіжки, бійки постійні. Тюрма така переповнена, що чоловіки майже цілодобово були надворі – по камерах спали одні жінки. А надворі осінь стояла, ночі холодні. Туалети теж спільні, без дверей, заслінок. Люди присідали по нужді й випитували – хто звідки й за що засуджений. Їсти бракувало. Від голоду рятувала подруга Віра Савіна. Їй батько передав мішечок сухарів. Багато було хворих на малярію. Я злягла з дизентерією.

НАРЕШТІ ПОВЕЗЛИ НА ПІВНІЧ. ЗА ДВА ТИЖНІ ОПИНИЛИСЯ У ВОРКУТІ. На шапку-вушанку, спідницю і спину пришили номер – Ц-440. Із 1948 року, як нас відділили від кримінальників, мала інший – І-121. На кожну літеру припадало не менш ніж 1000 осіб. Три роки працювала на шахті. Найважчою була нічна зміна: починалася опівночі і тривала до восьмої ранку. Начальниками змін – десятниками, були кримінальники-рецидивісти. Роботу закінчували знесилені, мокрі. Йшли через коридор, з двох боків огороджений 3-метровими дерев'яними стінами з колючим дротом. У табір не пускали, доки всіх не зберуть. Чекаючи останніх, люди промерзали, бо надворі мінус 40. Годували баландою і тюлькою, овочів не бачили, окрім напівгнилої капусти. Коли зміна виконувала план, то давали 200-грамові американські консерви. Після зміни отримували по 5 грамів мила на душу.

ПОСЛИЗНУЛАСЯ І ВПАЛА НА РЕЙКИ – ТРИТОННА ГРУЖОНКА ПЕРЕЇХАЛА НОГУ, ПОТРОЩИЛА КОСТІ. Три місяці лежала в лікарні. Дали інвалідність і на шахту більше не брали. Ходила вантажити сіно для коней. Їх спускали під землю, де вони тягали по три вагони з вугіллям нараз. Деякі виходили з шахти на світло і сліпнули. Тоді їх відправляли на м'ясокомбінат.

У ТАБОРІ ВЕСІЛЬ НЕ БУЛО, ЯК ТАКИХ ПАР – ТЕЖ. Хлопці ночами бігали в наші бараки. Було багато зґвалтувань. Дівчата вагітніли й народжували дітей. Після пологів їх направляли у спеціальний барак. Батьків туди не пускали, а буйних, що пробивалися через охорону, відправляли в інші табори. Тут було покращене харчування – м'яса не давали, але мали молоко. Вдень жінки майстрували іграшки для дітей, шили їм одяг. Чотири рази на день їм дозволяли зустрічі з малюками. Майже всі годували грудьми. Тільки так можна було втриматися біля своєї дитини й не повертатися на шахту. Приїжджали бездітні пари на усиновлення. Деякі жінки віддавали охоче – особливо ті, що мали дома сім'ї. Одного разу матерів із бараку вигнали на роботу. Прийшовши з неї, дітей не застали. Їх вивезли у дитбудинки десь на Урал. Який крик і плач стояв три дні! Жінки рвали на собі волосся. На згадку полишалися їм хіба фото малюків.

У СІЧНІ 1955 РОКУ МЕНЕ ЗВІЛЬНИЛИ ЗА АМНІСТІЄЮ, ЯК І ­БАГАТЬОХ ТОДІ. Поїхала на спецпоселення до міста Прокоп'євськ Кемеровської області. Там жили батьки, яких за рік після мого арешту виселили з Горохова. Після курсів влаштувалася бухгалтеркою на шахту. Невдовзі приїхав Володимир Криштальський. Ми були знайомі з дитинства, потім разом у шахті працювали – йому дали 20 років каторги за підпільну діяльність. Його батьків теж виселили, жили вони неподалік моїх. Одружилися ми 5 вересня 1956-го. А на річницю золотого весілля взяли церковний шлюб.

1969-ГО ПОЇХАЛА НА РОЗВІДКУ ДО ГОРОХОВА. Думала сюди повертатися з сім'єю. Але не дозволили. З родиною переїхали у Кривий Ріг. Намовила до того таборова подруга Тамара. Вона там поселилася з чоловіком – колишнім упівцем. У Кривому Рогу ми жили до 2001 року. Я влаштувалася бухгалтером у центральне житлово-комунальне господарство. Чоловік працював на заводі "Комуніст". Туди ж забрав і нашого сина. Він після школи нікуди не міг поступити, бо ­влада знала: його дядько Ігор – на Заході. Ще 1953 року ми отримали від брата першого листа. Писав, що під час війни працював у Ганновері, який визволяли англо-американські війська. Пароплавом дістався Канади. Неподалік Монреаля купив ферму на 50 гектарів. Через деякий час забрав до себе батьків. Їх випустили, бо були дуже старі. А мені виїхати не дозволяли.

ПІСЛЯ ЧЕРГОВОГО ЗАПРОШЕННЯ ВІД БРАТА 1983-ГО ДОЗВОЛИЛИ ОФОРМЛЯТИ ДОКУМЕНТИ. Тричі їздила в обласне управління КДБ у Дніпропетровську. Стільки довідок вимагали, стільки співбесід проводили, що в мене почалася гіпертонія. Нарешті вилетіла з Союзу. У Канаді була вражена супермаркетом: розмаїття товарів і люди розраховуються чековими книжками. Працівники магазинів пакують товари й вантажать у багажники автівок покупців. Було несподіванкою, що на бензозаправках різні ціни, а не як у нас – одна, встановлена державою. У будинку парламенту в Оттаві за нами ніхто не стежив і не перевіряв документів. Незвичним було побачити, як брат сортує сміття в різні мішки, виносить під хату, а спеціальна машина забирає їх удосвіта. У Союзі тоді все гамузом скидали у цегляні будиночки-смітники. Сморід від них був страшний, особливо влітку.

 

РЕЧЕЙ НАКУПИЛА – НАБРАЛОСЯ ЧОТИРИ ВЕЛИКІ СУМКИ. Відправила на Москву. Прилітаю в аеропорт – замки на сумках зірвані, речі перевернуті. Вже вдома не дорахувалася трьох пар джинсів, двох пар босоніжок і розкішного пеньюару. Одразу по приїзді викликали до КДБ. Допитувалися, чому замість заявлених трьох тижнів була в Канаді три місяці, чому тамтешній уряд дозволив продовжити перебування. Також вимагали показати матеріали, які нібито привезла. Довго переконувала, що метою мого візиту було провідати родичів, зокрема, стару матір. Через пару місяців вона померла, тож телеграму про це мусила віднести до КДБ. Мені сказали: "Ви перший і останній раз були за кордоном. Більше не поїдете".

×