вівторок, 23 жовтня 2012 16:12

У Верховній Раді Української РСР було 650 "тушок"

Кандидатів у депутати фільтрували спочатку через партійні органи, а далі перевіряли по лінії КДБ

"У нашому колективі працюють 14 депутатів", – хвалився в газеті "Вечірній Київ" за 26 грудня 1983 року бригадир виробничого об'єднання "Червоний екскаватор" Віктор Самар. Річ у тім, що за радянських часів депутати, у тому числі Верховної Ради Української РСР, виконували обов'язки "слуг народу" без відриву від основної роботи – наприклад, на колгоспній фермі, заводі чи в якомусь науково­дослідному інституті. І лише двічі на рік збиралися в Києві на тижневу сесію. У цей час за ними зберігали середній заробіток на підприємстві.

Вибори до Верховної Ради УРСР відбувалися за рік після виборів до Верховної Ради СРСР. За два місяці до дня голосування газети на перших шпальтах починали друкувати розповіді депутатів усіх рівнів, від районного до республіканського – про те, якою важливою й відповідальною є їхня діяльність. Наприклад, актор Російського драматичного театру ім. Лесі Українки, народний артист УРСР Анатолій Решетников у січні 1975­го розповів читачам "Вечірнього Києва", що вони, 14 депутатів Ленінської районної ради Києва, – члени постійної комісії з культури, консультують колективи художньої самодіяльності, а також їздять містом і областю з безкоштовними концертами. "Наша постійна комісія по культурі виїхала до підшефного Кагарлицького району, – подає Решетников один із прикладів. – Там зустрілися з депутатами районної Ради, обговорили питання творчої роботи колективів художньої самодіяльності і, звичайно, виступили перед трудящими".

На великих підприємствах тим часом скликали ­передвиборні збори – переважно в обідню перерву. Люди, попереджені заздалегідь, обідали раніше, в робочий час. Перший слово брав секретар парткому підприємства. Висував кандидатом у депутати когось із кремлівських бонз – те, що вони живуть у Москві, значення не мало, – або когось із перших осіб УРСР. Далі на трибуну виходив робітник підприємства і пропонував також кандидатуру колеги­передовика виробництва – Героя Соціалістичної праці або керівника бригади комуністичної праці. Наприклад, у квітні 1971­го в Харківському ­тепловозо­­локомотивному депо ім. Кірова висунули члена Політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і машиніста свого депо Василя Чалого. А хлібороби колгоспу ім. ХХ з'їзду КПРС, що в Борщівському районі на Тернопільщині, висунули того ж таки Шелеста, а також ланкову свого колгоспу – двічі Героя Соціалістичної праці Євгенію Долинюк.

Потім чотири­п'ять ораторів підтримували обох кандидатів. Нарешті збори одностайно ухвалювали висунути по своєму виборчому округу цих двох людей і зверталися до них із проханням дати згоду балотуватися.

У пресі з'являлися звернення когось із керівників СРСР та УРСР до виборців. Вони дякували всім колективам, які назвали їх своїми кандидатами. Але за законом людина має право балотуватися лише в одному окрузі. Тому, даючи згоду якомусь певному округові, вони водночас знімають свої кандидатури з інших. Отже, залишався лише один кандидат – безальтернативний.

Поіменний склад майбутньої Верховної Ради УРСР визначали задовго до початку виборів. Приблизно за півроку до дня голосування ЦК КПУ вирішував: у Верховній Раді наступного скликання має бути стільки­то чоловіків і стільки­то жінок таких­то й таких вікових категорій. ­Визначали також освіту, фах. А далі кожен округ отримував рознарядку. Наприклад: вашим кандидатом має бути жінка 24–25 років, із середньою освітою, українка, комсомолка, заміжня, робітниця заводу чи фабрики. Або: чоловік 49–60 років, з вищою освітою, росіянин, член КПРС, одружений, інженерно­технічний працівник, науковець або викладач вузу. В окрузі підшукували кілька відповідних кандидатур. Спочатку їх фільтрували через партійні органи, а далі перевіряли по лінії КДБ: чи не має кандидат родичів за кордоном, чи не перебував він або його батьки на окупованій території, чи не бував під судом, чи є на нього якийсь компромат.

Претендента, на якому зупиняли остаточний вибір, викликали до парткому підприємства, й секретар конфіденційно повідомляв, що йому пропонують балотуватися в депутати. А за кілька днів на засіданні члени партійного комітету начебто з власної ініціативи "висували" його кандидатуру. Наостанку це саме прізвище озвучував на передвиборних зборах підприємства хтось із робітників.

Кандидат у депутати одержував на роботі пільги – його звільняли від виконання службових обов'язків, щоб мав час зустрічатися з виборцями, виступати на телебаченні, радіо. При цьому йому зберігали середній заробіток. Висуванець безкоштовно їздив по території свого округу всіма видами громадського транспорту, крім таксі. А якщо жив за його межами, то ще й в округ і назад.

Приблизно за місяць до дня голосування розпочинали роботу дільничні виборчі комісії. До них входили представники підприємств і громадських організацій – ДТСААФ, Товариства охорони природи, Товариства охорони пам'яток тощо. Найголовніше завдання: скласти списки виборців. Тож по вечорах по квартирах починали ходити працівники жеку або двірники. У кожній уточнювали склад жителів – чи в сім'ях не сталося змін від часу минулих виборів: наприклад, помер дід або досягла повноліття дочка­школярка. Чи навпаки – вийшла заміж і подалася на комсомольсько­молодіжне будівництво до Сибіру. За тиждень до голосування приходили вдруге і вручали персональні запрошення. На лицевому боці заклик: "Всі на вибори!"

Напередодні голосування помешкання обходили так звані "агітатори" – переважно молодь із сусіднього проектного чи науково­дослідного інституту. Грошей за це вони не отримували – виконували "громадське доручення". ­Ходили зазвичай удвох. Просили людей прийти на виборчу дільницю до 10­ої ранку. Тиснули на співчуття:

– Доки ви не проголосуєте, нас не відпустять додому.

Бо справді: агітатори в день голосування звільнялися лише коли всі жителі закріплених за ними будинків проголосували.

Деякі виборці бігли на дільниці о шостій ранку – щоб по максимуму отоваритися в буфеті, влаштованому на виборчій дільниці. Там у день виборів "викидали" на прилавок дефіцити – сиров'ялену ковбасу, копчену рибу, цукерки в коробках тощо. Їх "розмітали" за годину­дві, тож голосувати треба було йти рано. У буфеті торгували тістечками, солодкою водою, бутербродами, пивом. На дільниці, бувало, грав духовий оркестр: вибори для радянського громадянина мали бути святом. "В останній рік СРСР у буфеті "на виборах" продавали тільки трубочки з кремом і кекс, і всі виборці обурювалися", – згадує в "Живому журналі" один із користувачів.

Юнакам і дівчатам, які вперше голосували, разом із бюлетенем вручали подарунок – зазвичай "ідейну" книжку. Приміром, "Парторги военной поры". Що робити з тим дарунком, було незрозуміло. Читати? Не надихає. Здати в букіністичну книгарню? Не візьмуть – мовляв, книжка щойно вийшла. Подарувати комусь? Якось незручно…

Явка виборців була майже стовідсоткова. Тих, кого не звабив ранковий буфет, підганяли агітатори. Хоча формально виборча дільниця працювала до 22.00, вони вже після 11­ої починали обходити квартири у "своїх" будинках і наполегливо "запрошувати" на голосування.

У селі Червоний Плугатар на Чернігівщині 1975 року трапився конфуз: 83­літній чоловік відмовився голосувати. Образився на голову колгоспу, який обіцяв допомогти з ремонтом даху, але нічого не зробив. Члени дільничної комісії принесли урну дідові додому: з райцентру Талалаївка, куди повідомили про "бунтівника", зажадали будь­що добитися стовідсоткової явки на ­вибори. Та як не вмовляли старого – той нізащо. І чарку пропонували, і до чарки – ніяк. Лише коли на подвір'ї з'явилися будівельники, що зводили в колгоспі корівники, і почали лагодити дах, господар розписався за одержаний бюлетень і вкинув його в урну.

У кабінках таємного голосування, що були встановлені на кожній дільниці, потреби не було. Бо що там робити виборцеві? Хіба що викреслювати єдиного й безальтернативного кандидата "блоку комуністів і безпартійних". Або зіпсувати бюлетень, щоб його визнали недійсним. Те й те вважалося актом непокори. Ходили чутки, ніби на кожній виборчій дільниці сидить людина в цивільному й відмічає всіх, хто несе бюлетень до кабінки. Тож охочих зайти туди було небагато: люди розписувалися за отриманий бюлетень і прямували одразу до урни.

Результати "народного волевиявлення" в понад півтисячі округах УРСР оголошували наступного дня, в понеділок. Диктор телебачення урочисто повідомляв, що за "блок комуністів і безпартійних" проголосували 99,9% виборців. Десяті долі інколи коливалися, проте цифра 99 залишалася незмінною.

Депутатам, які прибували на першу сесію, видавали посвідчення й поселяли в готелі "Київ" навпроти ­Верховної Ради. Найперше їх запускали в "закрома" – магазини спецобслуговування, де очі розбігалися від різних дефіцитів. Провінційне начальство – секретарі обкомів і міськкомів, голови облвиконкомів – нерідко приїжджали з дружинами. Доки чоловік засідав, його "половина" гасала по столичних спецрозподільниках, скуповуючись на півроку – до наступної сесії.

У сесійній залі працювали лише два мікрофони – у головуючого й на трибуні. Депутати голосували підняттям руки. Ніяких фракцій не було. Щодо "тушок": ними були всі депутати Верховної Ради УРСР. Бо ж усі вони слухняно й одностайно голосували "за"

12

разів протягом 1938–1990 років в Українській РСР обирали Верховну Раду республіки. До 1938­го, коли почала діяти нова Конституція УРСР, найвищим законодавчим органом влади в республіці був ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. Протягом чотирьох десятиліть – до 1978­го – обирали до Верховної Ради УРСР одного депутата від 100 тис. Кількість населення республіки зростала, більшало й народних обранців. Наприклад, депутатів V скликання – 1959–1963 роки – було 457, а IX­го – 1975–1980­й – 570. У новій Конституції УРСР, прийнятій 1978 року, зафіксували чисельність Верховної Ради УРСР – 650 осіб, незалежно від кількості населення. Термін мандата подовжили з чотирьох років до п'яти, а також знизили віковий ценз – депутатом можна було стати не з 21 року, а з 18

 

Депутат Верховної Ради України жив під Москвою

Депутатський мандат для більшості керівників Української РСР був додатком до посади. Наприклад, 1975-го "автоматично" висувалися кандидатами і стали депутатами Верховної Ради УРСР IX скликання перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький, голова Ради Міністрів республіки Олександр Ляшко і його заступники, члени політбюро і секретарі ЦК КПУ, республіканські міністри та голови державних комітетів. Також депутатами стали завідувачі відділів ЦК КПУ, перші й дехто з других секретарів обкомів, голови облрад, голова Верховного суду та прокурор УРСР, президент АН УРСР, перші заступники командувачів і начальники політуправлінь Київського, Одеського й Прикарпатського військових округів, начальник Цивільної оборони УРСР, ректори провідних вузів, голови республіканських творчих спілок, керівники найбільших міст. У 1964–1984 роках Верховна Рада УРСР мала навіть власного космонавта – Павла Поповича. Хоч він жив у Зоряному містечку неподалік Москви, родом був із Київщини. 1974-го народний депутат Павло Попович здійснив свій другий політ на орбіту.

Решту депутатського корпусу – приблизно дві третини – становили "люди з народу": токарі, доярки, бригадири комплексних бригад, робітниці швейних фабрик, машиністи локомотивних депо, голови колгоспів тощо. Здебільшого передовики виробництва або ударники. Дві третини депутатського корпусу – члени КПРС, решта – безпартійні.

 

"Кто не проголосует к семи, может вешаться!"

В армії голосування відбувалося інакше, ніж "на гражданкє". Наприклад, в "учєбкє", яка дислокувалася в районі Білої Церкви, напередодні виборів 1980-го полковий замполіт пройшовся по всіх ротах. Оголосив, що день виборів – свято радянської демократії, тому завтра, в неділю, підйому не буде. Кожен солдат зможе прокинутися без традиційної команди о шостій ранку: "Р-р-р-рота, подъём!" Так само кожен може самостійно, поза строєм, залишити казарму, піти до полкового клубу і вкинути бюлетень в урну.

Хлопці зраділи. Замполіт дочекався тиші й додав: увесь полк має проголосувати до сьомої ранку. А командир роти підсумував:

– Кто не проголосует к семи, может вешаться!

Наступного дня підйому справді не було. Але рівно о шостій посеред казарми сів баяніст і без упину почав грати бадьорі "пісні радянських композиторів". О пів на сьому полк проголосував у повному складі.

 

Зараз ви читаєте новину «У Верховній Раді Української РСР було 650 "тушок"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

9

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути