70 років тому українські повстанці дістали наказ переходити в Німеччину
"За кілька хвилин стежа сповістила, що ми наблизилися до кордону. Обережно підходимо щораз ближче. Ось і він. Серед густого смерекового та соснового лісу лежала висипана шутром стежка. При ній стояли прикордонні стовпи, на яких з одного боку видніли написи польської держави, а по другім – чехо-словацької. 17 червня 1947 року о 4-й годині вранці наш відділ порушив міждержавне право та згідно із завданням командування перейшов польсько-чеський кордон".
Це уривок із книжки-спогаду "У великому рейді" поручника Української повстанської армії Михайла Дуди – псевдо "Громенко". Його відділ став першим із частин УПА, які 1947-го вирушили в Західну Європу, аби залишитися там.
Про такі рейди командування повстанців задумувалося ще наприкінці Другої світової війни. Частина українських земель – Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння – опинилися у складі Польської Народної Республіки. У квітні-липні 1947 року уряд ПНР провів операцію "Вісла". На захід держави силоміць переселили майже 150 тис. українців.
Тамтешні відділи УПА опинилася без підтримки місцевих жителів. Територію заповнило польське військо. Подальша боротьба була неможлива. Відтак одні військові частини отримали завдання переходити в окуповану більшовиками Галичину, інші – прориватися на Захід.
"Відділи нашого підвідтинка "Холодний Яр", тобто мій, командирів Бурлаки, Крилача й Ластівки, дістали наказ іти в пропагандивний рейд у Західню Европу, – переповідає "Громенко". – Загально він звучав так: "Ідіть у світ і говоріть правду про тяжку боротьбу на нашій батьківщині. Не сплямте імени УПА. Будьте єднаючим чинником. Мобілізуйте антибольшевицький бльок". Наказ був строго довірочний. Дальші інструкції командири мали в залучниках до інших наказів. Крім цього, в окремім конверті лежали для нас гроші: доляри, чеські корони й польські золоті".
"Громенко" не повідомляє своїм воякам справжню мету походу. Лише каже – планується рейд теренами Чехословаччини.
Словацька частина дороги виявляється відносно спокійною. Цивільне населення прихильно ставиться до українців. У Чехії ж ситуація – протилежна. Пересічні громадяни налаштовані до українських партизанів вороже. До того ж на міждержавному рівні погодили перебування польських військових у Чехословаччині й затримали планову демобілізацію місцевих солдатів. На перехоплення упівців кинули значні військові сили. Але досвіду боротьби з рейдуючими групами вони ще не мають.
Упівці пересуваються переважно з настанням темряви. За ніч удається подолати до 20 км. Контактувати з місцевими немає потреби – на полях достатньо овочів і фруктів.
"На деннім постої зустріли чеських туристів-студентів, які вибралися в екскурсію, – згадує "Громенко" перебування в місті Раєц. – Розмовляли з ними понад 3 години. Мені пощастило купити в них карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був задоволений з цього. Карти, що мав дотепер, саме кінчилися. Отже, можемо йти, куди захочемо й коли нам сподобається. Найважнішим було те, що вже вирвалися з обкруження, і що чехи загубили за нами слід".
Перед Брно повстанський відділ ділиться на дві частини. Узгоджують час і місце зустрічі в Баварії. Останній ривок не обходиться без пригод. Як і Німеччина, Австрія була поділена на чотири зони між державами-союзниками. 24 серпня повстанці перейшли кордон і виявили, що опинилися в радянській зоні окупації. Ще два тижні рухалися уздовж кордону. Лише тоді добралися до території, що перебувала під контролем США.
НА КІЛЬКА ДНІВ ПІЗНІШЕ У РЕЙД ВИРУШАЄ СОТНЯ ВОЛОДИМИРА ЩИГЕЛЬСЬКОГО — "БУРЛАКИ" — БЛИЗЬКО СТА ОСІБ. Перед тим вони мали виснажливі бої на території Польщі. Тому в Чехословаччину переходять майже без зброї та грошей. Готівкою розраховуються лише з пастухами на полонинах – за худобу, сир або молоко. У крамницях і в багатших селян харчі забирають силою. Взамін лишають "квит" – рахунок – на офіційному бланку УПА. Там перелічені реквізовані товари і вказано їхню вартість. Також є примітка: "Майбутня Українська Держава покриє кошти зареквізованих речей".
Повстанці неодноразово перетинаються з чехословацькими військовими частинами. Сили нерівні. "Проти нас кількатисячна армія, оснащена модерною зброєю, танками, під час дня літаками, тяжкими кулеметами з необмеженим запасом амуніції, засобами комунікації, забезпечена харчами й тому подібним, – читаємо про сьомий день оточення в щоденнику відділу "Бурлаки", який вів бунчужний "Буркун". – На прорив проти цієї сили вийшло нас усіх 36 голодних, з обмеженою кількістю амуніції".
Щигельський ділить вояків на групи по три-чотири особи, які самотужки прориватимуться до Баварії. До кінця літа він потрапляє в полон. Його передають полякам, де засуджують до смертної кари. Серед місцевих поширюють листівки для інших бійців його сотні: "До всіх членів УПА на території Чехословаччини". В них "Бурлака" закликає побратимів здаватися в руки чехам. Мовляв, ті не передаватимуть упівців полякам, а трактуватимуть їх як військовополонених.
"Попереднього вечора ми зайшли до чеського католицького священика, – переповідає "Буркун" випадок, що стався біля кордону з Австрією. – Відчиняє двері. Вітаємося з ним. Питає нас: "Ви-стє бандеровци?" – "Потверджуємо". Він ще довше недовірливо перепитує. Запевняємо його, що так. Тоді він, на велике наше здивування, відвертається від нас. Стає на коліна перед образом Богородиці, складає руки та промовляє: "Мати Божа! Дякую Тобі, що вислухала моїх молитов і дала змогу побачити живих бандерівців!"
24 жовтня "Буркун" із товаришами переходять німецький кордон. Рейд тривав 17 тижнів.
"Одної ночі ми опинилися на високій і стрімкій горі, – згадує перехід через Альпи стрілець Іван Дмитрик – "Лис". – Півночі й чимало зусиль коштувало вилізти на неї, щоб побачити, що це – гострий шпиль. Із такої скелі сходити не було б легко навіть вправним альпіністам. Триматися не було чого, невеликі корчики, що стирчали тут і там, виривалися з корінням. Треба було намацувати ногами якісь заглиблення або каменюки. Нарешті тим, які йшли позаду, не стало ґрунту під ногами й вони повисли в повітрі. Ми насилу витягнули їх угору. Притулившись один до одного, просиділи до ранку. А коли розвиднілося, побачили, сиділи на скелі, що звисала над безоднею".
Дмитрик перебував у сотні Романа Гробельського – "Бродича". Та отримала наказ про рейд на Захід у вересні 1947-го – пізніше від інших. Тому дорогою вояки зустрічали не лише сліди товаришів-попередників, але й чужі війська та поліцію напоготові.
Австрійська частина дороги для цієї групи була найлегша: "Молоді австріяки передавали нас із села до села. Якщо ніхто з нами не йшов, то давали записки й казали, до кого в даному селі піти. Не довірливі спочатку, ми згодом повірили їм і мандрували спокійно в їхньому товаристві чи згідно їхніх інструкцій. Так пройшли останні 100 кілометрів, що ділили нас від американської зони".
Коли група підійшла до комендатури, там солдати грали в карти. Повстанці вишикувалися й добротною німецькою відзвітували, що є представниками УПА і за наказом свого командування прибули на Захід.
"Побачивши нас – сімох обдертих, при зброї і з гранатами хлопів – американці збентежилися. Вони здивовано дивилися на нас і мовчали", – записує останній день своєї епопеї Іван Дмитрик.
140 вояків Української повстанської армії перейшли до американської окупаційної зони Німеччини
в другій половині 1947 року
"Це була найбільша сенсація трьох повоєнних років нової української еміграції. Її помітив також байдужий до української визвольної боротьби західний світ, уперше ствердивши в своїй пресі цей дивовижний для нього факт. Та насправді більш актуальна для пропаганди закордонних частин ОУН була інша "місія" цих груп на Заході – як живого доказу на ствердження передусім перед самою українською еміграцією факту реальності УПА. Бо, відкидаючи "бандерівську пропаганду" про "триєдину ОУН-УПА-УГВР", затяті противники бандерівської ОУН не лише ставили під сумнів, а навіть і заперечували існування "такої УПА", –
пише про рейди українських повстанців на Захід керівник Української революційно-демократичної партії на еміграції Василь ГРИШКО (1914–2008)
Після рейду до Німеччини "Громенко" повернувся в Україну
"За показами арештованих, які раніше особисто зустрічалися з цими парашутистами, наявність у них нового озброєння американського походження, а також особистих речей англійського й американського зразка, наявність іноземної валюти й інших не викликає ніяких сумнівів, що це ті самі парашутисти, яких скинули іноземним літаком 31 травня 1950 року в районі населеного пункту села Танява Болехівського району Станіславської області", – доповідає секретар Станіславського обкому КП(б)У Mихайло Слонь секретарю ЦК Леоніду Мельникову.
В записці йшла мова про командира УПА Михайла Дуду – "Громенка". Влітку 1947-го він із групою повстанців здійснив успішний рейд у Німеччину. Там здався в руки американської окупаційної влади. Підлікувавши здоров'я, Дуда включився в діяльність визвольного фронту. 1949 року він надиктовує свої спогади. А в травні 1950-го наданим західними спецслужбами літаком повертається в Україну, щоб зустрітися з головним командиром УПА.
Роман Шухевич на той час уже загинув. Група Дуди десантується в дещо іншому місці, аніж було передбачено. До того ж його парашут закидає на дерево. Це бачать селяни, які допізна гуляли на весіллі. Вони побігли до парашутистів. "Громенко" сприймає їх за облаву. Перерізає стропи парашута, падає вниз і ламає ногу.
"У своїх показах місцеві жителі детально описали прикмети двох парашутистів, їх одяг і озброєння, – продовжує Слонь. – Один із них – низького росту, віком 30–35 років, волосся руде, обличчя широке, губи товсті. Цей парашутист самостійно ходити не міг, так як він під час приземлення попав на дерево й отримав травму ноги. Внаслідок чого весь час перебував у шалаші лісового масиву й лікувався".
"Громенко" та троє кур'єрів більш як місяць уникали переслідування. Їм вдалося налагодити контакти з місцевою мережею ОУН. Потрапивши в оточення біля села Танява, він застрелився. За шість років у Мюнхені вийшла друком книжка його спогадів "У великому рейді". Проте її не поширювали, адже доля командира була невідома для еміграції.
3 
35413
Коментарі