Тільки зубрили і підлизи ходять у нових кашкетах

Навчання бідним учням оплачували благодійники

– Годі. Ти гадаєш, мені легко? Але так треба, – киянка Марія Паустовська веде сина Костянтина в початковий клас Першої київської гімназії 1904 року. Заклад розташований на Бібіковському бульварі – тепер бульвар Тараса Шевченка. Будівлю спроектував архітектор Олександр Беретті.

Зупиняються в Миколаївському – нині Шевченківському – сквері, поруч із гімназією.

"Коли побачив крізь зелень дерев жовту будівлю гімназії, заплакав. Мабуть, зрозумів, що дитинству покладено край, що тепер я повинен трудитись, – пише Костянтин Паустовський у "Повісті про життя". – Труд мій буде гіркий і тривалий, зовсім не скидатиметься на ті спокійні дні, які проводив удома. Мама зняла з мене кашкета і втерла сльози напахченою хустиною".

Тогочасний Київ - у складі Російської імперії. Протягом ХІХ й початку ХХ століття чоловічі гімназії – провідні заклади середньої освіти в країні. Упродовж восьми років навчання тут викладають закон Божий та російську словесність, історію й географію, фізику та математику, "живі мови" – французьку й німецьку та обов'язкову для класичної освіти латинську.

Більшість хлопчиків із задоволенням одягають шкільну форму. Серед таких український громадсько-політичний діяч Микола Ґалаґан, який навчався у Третій київській гімназії на Подолі.

 

"Я добре був підготований, – згадує він. – Витримав іспит одним із перших і тріумфатором вернувся додому в білому кашкеті з гімназійним гербом. Навіть удома не хотілось його скидати, так мені подобалося бути гімназистом".

Щоб прийняли на навчання, слід випередити інших у рейтингу. Літератор і дипломат Максим Славінський (1868–1945) проходить конкурс зі 100 претендентів на 18 вакансій. Вступні іспити до Другої гімназії складає на п'ятірки. Екзаменатори у нього перевіряють знання зі Святого Письма, російської мови та арифметики. Одразу після оголошення результатів прошкує з матір'ю до крамниці на Хрещатику. Близько 2 год. приміряє шкільне вбрання і виходить на вулицю вже у повній гімназійній формі.

"Я був безмежно гордий. Здавалося, всі люди на мене дивляться, – ділиться Максим Славінський. – Дома мене тріумфально зустріли дівчата і хлопці, а за обідом ми всі їли солодкі й дуже смачні тістечка. Весь день до ночі я не скидав мундира і ходив, як на муштрі. Коли вже-­таки треба було лягати спати, то зробив це з жалем тільки на повторний тітчин наказ".

Для гімназійної форми міністерством прописаний фасон, колір і кількість ґудзиків. Кожен заклад має свої емблеми – "герби". Їх розміщують на кашкетах у вигляді кокард, а також на металевих пряжках ременів. Державні гімназії на емблеми наносять перехрещені лаврові гілки. До них додають абревіатуру: на зразок К1Г – Київська перша гімназія. На гербі навчального закладу священика Михайла Стельмашенка значаться літери КМСГ – Киевская мужская Стельмашенко гимназия.

"Учащихся этого учебного заведения звали стельмашенковцами, стельмашаковцами или же просто стельмашаками, – згадує дитячий письменник Микола Носов (1908–1976), колишній вихованець гімназії Стельмашенка. – Форма у нас была такая же, как и у остальных гимназистов – синевато-серые гимнастерки и брюки, синяя фуражка с кокардой. У нас на кокарде была буква "С". С этой буквой на лбу мы ходили, как клейменные, и нередко на улице можно было услышать по своему адресу "Вон стельмашака идет!" Не знаю, как другим, а мне это казалось обидным".

Захоплення шкільною формою швидко минає. Діти переймаються тим, щоб не виділятися і здаватися бувалими гімназистами.

"Тільки-но мама купила мені кашкета, я, наслідуючи старших братів, витягнув із нього маленький залізний обруч і вирвав атласну підбивку, – згадує Костянтин Паустовський. – Такою була традиція – що більше пожмаканий кашкет, то вища гімназична доблесть. "Тільки зубрили і підлизи ходять у нових кашкетах", – казали мої брати. Заведено було на кашкеті сидіти, носити його в кишені, збивати ним достиглі каштани".

 

Деякі учні виламують з герба номер гімназії. Щоб, у разі якоїсь халепи поза межами навчального закладу, їх було важче вирахувати доглядачам. Ті щодня ходять містом, вишукуючи порушників гімназійних правил у заборонених для перебування місцях. Коли ж у стінах гімназії викладач звертає увагу на зіпсований герб, хлопці виправдовуються: "Щойно зламався".

Обов'язковим аксесуаром гімназиста є шкіряний ранець. Його замовляють у ремісників-шкіряників чи купляють у крамниці. Найкращими вважають німецькі ранці.

"Ми спускалися вниз не вулицею, а заходили за Андріївську церкву. Сідали на свої ранці і крутою дорогою "санкували" аж до Боричевого Току, – згадує Максим Славінський дорогу додому на Поділ із Другої гімназії, що була на Бібіковському бульварі. – Коли була "добра дорога", себто підмерзав льодок, то доходили майже до бічних воріт Флорівського монастиря. Там нам часом докоряли черниці, що ми "зірвиголови", що "псуємо ранці", а це батьків гроші коштує. Та ми на те не зважали, бо говорили вони все те зовсім не грізно. Але ранці таки здорово страждали. Хоч я не довго санкував на своєму, але з ним таке сталося, що я боявся показати його тітці. Він стерся і наче схуд".

Батьки платять за навчання дітей – раз на півроку. 1884-го в Першій київській гімназії рік навчання коштує 45 рублів. У Другій гімназії, починаючи з п'ятого класу, беруть 50. У приватних закладах суми більші. Вони працюють на засадах самоокупності, без урядових дотацій. Місячний бюджет родини кваліфікованого робітника або дрібного чиновника становить до 50 рублів.

1887 року міністерство освіти бере курс на витіснення з гімназій учнів "низького походження" – так званих кухарчиних дітей. Вартість навчання зростає вдвічі. Тих, хто не платить, – відраховують.

Обдаровані діти із малозабезпечених родин мають шанс на освіту завдяки благодійникам. Державні гімназії надають певну кількість вакансій для безкоштовних занять. Майже при всіх навчальних закладах створюють філантропічні товариства з надання матеріальної допомоги нужденним учням. Здібним платять стипендії. У старших класах гімназисти заробляють репетиторством.

– Перекажіть вашій матінці, що педагогічна рада взяла до уваги її прохання і увільнила вашого брата і вас від плати за навчання, – каже директор Першої київської гімназії, підкликавши до себе учня Костянтина Паустовського. – Але майте на увазі, що увільнюють від плати лише гарних учнів. Тому раджу підтягнутись.

Костянтин старається, у вільний час дає приватні уроки в генеральській родині гімназистці Марусі Казанській.

 

"Після першого уроку я переконався, що пояснювати Марусі будь-що – марна справа. Вона нічого не могла второпати. Тоді я став примушувати її визубрювати підручники напам'ять. З цим вона сяк-так могла впоратись. Із таким самим успіхом, як Марусю, я міг би навчати історії, географії та російської мови папугу. То була жахлива робота. Я дуже від неї стомлювався".

Після гімназій юнаки отримують доступ до університету. Більшість сподіваються зробити чиновницьку або наукову кар'єру, здобути професію лікаря чи адвоката.

"Вечный маяк впереди – университет, значит, жизнь свободная, – понимаете ли вы, что значит университет, – писав колишній випускник Першої київської гімназії письменник Михайло Булгаков. – Закаты на Днепре, воля, деньги, сила, слава".

4684 гімназисти налічували в Києві 1900 року. Вони навчалися у п'яти державних чоловічих гімназіях. У трьох жіночих – було 2583 учениці. Загальне населення Києва тоді становило 260 тис. мешканців. Найдавнішою була Перша чоловіча гімназія, яку відкрили 1812-го. Її вважали елітною, до неї віддавали своїх дітей впливові посадовці та аристократи. Друга гімназія мала репутацію закладу з найвимогливішим і найбільш ґрунтовним та якісним викладанням

Вчителя поета Максима Рильського розстріляли за "непризнание советской власти"

"Говорили всі виключно "по-панськи" – по-російськи. Коли хтось із нас, хлопців із села, прохвачувався було якимось "малоросійським" висловом, то нас негайно поправляли і то в такій звичайно формі, що бувало соромно за своє "мужицтво", – описує мовну ситуацію у Третій київській гімназії Микола Ґалаґан.

Київських гімназистів постійно навертали до ідеології "единой неделимой России". На стінах освітніх закладів висіли репродукції картин із російської історії та патріотичні лозунги. Прояви свідомості інших національностей вважали небажаними.

Позашкільні розваги теж набували відповідного змісту. Приміром, з учнів П'ятої гімназії на Печерську сформували оркестр, який розучував патріотичні пісні, марші та гімни. Під цю музику гімназисти у вільний від занять час "церемоніальним маршем" шпацирували київськими вулицями.

Серед викладачів були українці, які нехтували циркулярами і використовували знання рідної мови та історії на заняттях. У Другій київській гімназії таким був викладач словесності Володимир Науменко (1852–1919). У молодості він входив до кола київської Старої громади.

"Викладаючи свій предмет, він до курсу російської імперської літератури заводив цілу історію літератури української, – згадує Максим Славінський. – При тому цілком виразно відмежовував її від історії літератури, що пізніше виникла в Москві і розвинулась на основі великоруської мови".

1905 року Науменко створив у Києві приватну гімназію, де педагоги ставилися до вихованців щиро й людяно. Один із них, поет Максим Рильський (1895–1964), казав, що йому "тепло стає на серці", коли згадує учителів: "Пушкін носив у серці крізь все своє життя тривожний спогад про милі сади ліцею, де він "безтурботно розцвітав". Хочу і я, в ці хороші сліди вступаючи, добрим словом спом'янути шкільну свою лаву".

1918-го Володимир Науменко став міністром освіти в гетьманській Українській державі. Наступного року його за "непризнание советской власти и контрреволюционную деятельность" розстріляли чекісти.

×