Перші українські школи Волині створювали січові стрільці
"Галичина повинна ділом показати поміч своїй найближчій сестрі Волині, з якою жила разом із часів Романів і Данилів і – надіємося того твердо – житиме відтепер нерозлучно! Хто не зложив дотепер своєї лепти, нехай поспішає. Потреби великі, і вся праця опирається тільки на приватні фонди", – пише історик Іван Крип'якевич у календарі товариства "Просвіта" на 1917 рік.
Триває Перша світова війна. Влітку 1915-го війська Австро-Угорської імперії відвойовують у Російської імперії частину українських земель – Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь. Українські політики вимагають: тамтешньому населенню потрібно гарантувати його релігійні та мовні права. Провід над новими територіями передають полякам. Українцям дозволяють заснувати на Волині військові комісаріати. Вони повинні набирати добровольців до Українських січових стрільців.
Цей легіон був створений у підавстрійській Галичині влітку 1914 року. Головним його завданням мала стати агітація серед українського населення на відвойованих землях. Майже три чверті першого складу УСС становили інтелігенти.
Щойно в січні 1916 року з'являється нагода взятися за просвітницьку роботу, на Волинь вирушають старшини Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Перший очолює військовий комісаріат у Ковелі, другий – у Володимирі-Волинському, третій – у Луцьку.
"Коли російські війська уступали з Холмщини і Волині, вони забрали з собою майже всю інтелігенцію, – продовжує Крип'якевич. – Що більше, насильно евакуювали значну частину сільського населення. Всіх тих людей, що вели давніше провід в українськім національнім життю, тепер не стало. Загал був перестрашений і згноблений війною, так що не мав ні відваги, ні сили до якої-небудь праці на національнім полю".
Ставлення місцевих жителів до нової влади відверто негативне. Причина – жорстоке поводження мадярських частин і постійні побори, які селяни вимушені сплачувати війську. Місія стрільців опиняється під загрозою.
Австрійське командування до новоприбулих комісарів ставиться скептично та з іронією. Микола Саєвич обурюється в одному з перших звітів: "У всіх місцевих командах – і етапних, і окружних – зовсім нема українців. Начальники тих команд є здебільша поляки. Мало є в них таких людей, що розуміють мову народу і його потреби".
Комісарам не дозволяють добирати стрільців до праці. Єдиними співробітниками стають "чури" – особисті помічники при офіцерах. Також заборонено виїжджати за межі своїх округів. Тож українці не можуть навіть провести спільну нараду.
"На Волині є тільки поляки, жиди і die Russen, – цитує слова австрійського офіцера Дмитро Вітовський у листі до друзів. – Він досі не стрінув ні одного українця. У вербункову акцію не вірить. Як котрий із нас потрафить завербувати бодай одного чоловіка, то він позволяє надати про це депешу до себе".
На початках не вірить у "вербункову" акцію і сам Вітовський: "У Луцьку мужики, питані в суді, якої вони нації, мов підмовлені, відповідають "рус" – навіть не "русский". Щоб хтось назвав себе вже не українцем, а хоча б хахлом, то була би новість, яка досі ще не трапилася".
Через наближення фронту комісаріат у Луцьку ліквідують. Михайла Гаврилка переводять на допомогу Вітовському до Ковеля.
Інша ситуація у Володимирі-Волинському. Антон Кузьмич – "чура" Миколи Саєвича – звітує у "Віснику Союза визволення України" в березні 1916 року: "Населення говорить по-українськи. Навіть жиди знають дуже добре нашу мову. Селяни, побачивши інтелігента, починають говорити дуже ломаною польщиною, щойно опісля говорять по-українськи. Називають себе "малорусами", а нашу мову "простою". Знають, що їх край забрали колись москалі. Неграмотних дуже багато. А й ті, що вміють читати, не розуміють звичайно перечитаного".
У селі Калусів – тепер Гряди Іваничівського району – стрільці зустрічають селян, що називають себе "українцями" та вміють співати "Ще не вмерла Україна". А місцеві інтелігенти навіть вітаються словами "Ще не вмерла Україна!"
"З початку праця була дуже важка, – йдеться у виданому у Львові 1935 року альбомі "Українські Січові Стрільці". – Тамошнє населення зустріло УСС із крайнім недовір'ям. Йому здавалося, що "австрійці" прикриваються "мужицькою" мовою і прикидаються на їхніх братів, щоб їх одурити та приєднати навіки до австрійського цісарства. Траплялося ще й таке, що УССів брали за шпіонів".
Саєвичу вдається загітувати 50 добровольців. Правда, більшість із них – євреї. У березні 1916-го стрільцям дозволяють вести і культурно-освітню працю. Справа "вербунку" добровольців відходить на другий план.
У Львові починає діяти "Бюро культурної помочи для українського населення окупованих земель". Його очолює Іван Крип'якевич. "Одинока людина у Львові, що волинськими справами серіозно займається", – говорить про нього Дмитро Вітовський. У газеті "Діло" з'являється рубрика "На волинські школи", де друкують імена жертводавців.
Перша українська школа починає працювати у Володимирі-Волинському. Вона отримує ім'я Тараса Шевченка. Заклад діє за підтримки посадника міста Гната Мартинця – родом із Калуша, тепер Івано-Франківська область. Він же очолює окружну шкільну раду.
У червні Бюро передає до Ковеля 1450 шкільних підручників і 286 книжок для дитячих бібліотек. Приблизно стільки ж надсилають і до Володимира-Волинського. Для місцевих вчителів влаштовують курси – навчають української мови, історії, географії та народних пісень.
"УСС на Волині добилися до сердець навіть таких дівчат, які не тільки що не говорили по-українськи, а й соромилися прохожуватися з тими, що говорили українською мовою. Ті самі дівчата стали по двох роках одними з перших українських вчительок і такими остали мимо польського терору й до нині", – свідчить співробітник Бюро Лука Мишуга.
На Волинь із Галичини відправляють учительок. А також стрільців-учителів. На початку 1917-го галицькі підручники міняють на місцеві. У Володимирі-Волинському друкують буквар "Матірне слово", читанки "Для чемних діточок" і "Для волинських дітей".
Але у квітні активізуються бойові дії. Стрільців-учителів забирають на фронт. Школи припиняють роботу. Найдовше – до весни 1918-го – на Волині залишається Микола Саєвич.
"Значіння волинських шкіл не обмежувалося до правильної щоденної науки, – підсумовує Іван Крип'якевич у "Літописі Червоної Калини" 1932 року. – Важніше було те, що в селі був український стрілець, який уперше заговорив до селян українською мовою, показав дітям українську книжку, почав освідомлювати села. Вистачило не раз два-три тижні перебування УСС в якійсь околиці, щоби перші зерна свідомості залишилися тут і укріпилися назавжди".
"Є двояка робота – або тільки зверхна, або дійсно муравлина. Я зовсім не назву роботою хосенною дійсно для нас почіпати собі кокардок синьо-жовтих кругом, сказати людям "ви українці" – і кінець. Або вишукати який-небудь будинок, прибити таблиць зо дві, що се школа, та й дітей перед нею поставити і знимок наробити. Се не є жадна робота, коли мужик думає, що та школа – то кара для його або тягар який.
Але зайти в село, вишукати мудріших дядьків, обговорити з ними справу, дати їм кілька книжок, прийти вдруге, втретє до їх, зробити громаді що-небудь хосенного, яку-небудь дрібничку – тоді дядько відчує, що той "Х" добре йому бажає. Тоді ті саме свідомійші самі о школу будуть прохати. Се одинока метода, якою треба поступати і яку товариші одобрили. Мужик скоріше мужикові повірить, чим воякові, хотя й би у його душа, як кришталь була", – із листа стрільців із Ковельського комісаріату до Івана Крип'якевича про особливості праці на Волині, 24 вересня 1916 року.
150 українських шкіл засновано на Волині протягом 1916–1918 років. 85 із них – за участі Українських січових стрільців.Іван Крип'якевич у "Літописі Червоної Калини" за 1932 рік подає статистику шкіл на Ковельщині станом на 7 лютого 1917-го: "Всіх українських шкіл в окрузі було 17. Учителів 19, в їх числі 13 стрільців, 5 учительок, 1 учитель. Дітей у 14 школах числено 1221, в сім числі 763 хлопців, 358 дівчат, православних 876, римо-католиків 45, жидів 200. По народности 877 українців, 44 поляків, 200 жидів. Місцевих 1003, виселенців 118. Школи були в давніх шкільних будинках – 6, у попівських – 3, у давніх "монопольках" – крамницях із горівкою – 2, у волоснім правлінню – 1, у давній біжниці – 1, у приватнім домі – 1. Щодо утримання шкіл, то дві були на коштах австрійської влади в цілісности, одна на 60%, а решту давала громада. Одну школу утримувало Бюро культурної помочі. В одній громаді батьки дітей платили по 2 корони місячно, при інших школах ця рубрика не зазначена. При 4 школах були батьківські комітети. Відношення населення до школи: в 5 селах дуже прихильні, в 4 прихильні, в 3 невтральні, в 2 – холодні. Неприхильність, пояснює Дмитро Вітовський, "оправдана вповні положенням матеріяльним громадян, – боялися видатків, відносини ті з кожним днем поправляються". При 4 школах відкрито курси для неграмотних, в інших не було підручників. В одній школі була діточа чайня"
3 
35413
Коментарі