– Раніше зими були такі, що снігу випадало по півметра, а то й більше, – розповідає директор Колочавського музею в Міжгірському районі на Закарпатті Василь Дербак, 73 роки. – Щоб ноги не провалювалися, поверх взуття одягали снігоступи. Спочатку робили їх так: дерев'яний обідок обплітали конопляними мотузками. Ногу протягували між ними. Пізніше почали використовувати дроти й пасма шкіри. Іноді виготовляли з металу. Але такі були незручні, бо заважкі.
Що більша площа "підошви", то зручніше ходити по снігу. Але надто великих не робили – щоб не плуталися ноги. Черевики для них виготовляли з автомобільних шин. Вони не пропускали вологу – можна було ходити навіть під час відлиги. Найбільше цінувалися зроблені з внутрішньої частини шини – матеріал м'якший, зручніше ставити ногу.
Пара снігоступів зберігається у Колочавському музеї. Належали селянину Данилові Маркусі. У них він брав участь у Першій світовій війні. Отримав орден Витязя – найвищу тоді державну нагороду Австро-Угорщини.
– В молодості схожі снігоступи одягав, коли ходив на полювання, – згадує Василь Дербак. – Зараз у селі ними ніхто не користується. Для ходьби по снігу беруть коротенькі лижі.
– Замість чобіт ноги обв'язували онучами та взували мешти (черевики. – Країна) в снігоступи, – розповідає киянин Ігор Довбуш, 45 років. Його дід працював лісорубом. – Були такі зими, що моя баба намотувала на ногу цілу простинь – аж вище колін поверх штанів, майже до самих пахов. Тоді сніг не потрапляв у ноги. Ця конструкція погано трималася. Часто мешти разом зі снігоступами губилися в снігу. А як треба було хутко йти, то під час ступання могли полетіти вверх. Якось у діда злетів снігоступ. Знайшов у снігу, а під ним – мертвий заєць. Дерев'яна частина влучила йому в голову.
2 
1
Коментарі