"Сиджу на грошах, а передати нема змоги"

 

Географ Степан Рудницький відмовився очолювати кафедру у Празі заради роботи в Харкові

"Почав я отримувати від моїх учеників із Праги листи і картки з гратуляціями (вітаннями. – Країна) з нагоди мого покликання на Україну та іменування академіком. Я чекав, доки цей заповіджений декрет прийде до мене. Щодня бігав, як дурний, на почту: 3 км там, 3 км назад, по дощі й болоті, й декрету не діждався. Тільки вчора прийшов лист від радника посольства Потійчука. З нього я дізнався про залагодження справи щодо мого виїзду в Україну", – пише 9 серпня 1926-го професор географії Карлового університету Степан Рудницький своїй сестрі Софії Дністрянській у Прагу. Дізнався про дозвіл на виїзд до СРСР під час експедиції у селі Богдан – тепер Рахівський район на Закарпатті.

 

У Празі Степан Рудницький відмовляється від посади керівника кафедри географії Східної Європи. Пропонує послуги Народному комісаріату освіти в Харкові. Описує своє бачення розвитку географії в Україні. Його запрошують у Геодезійний інститут у столиці УСРР. Обіцяють щомісячну зарплату 300 крб – тодішня середня для науковців. Робітники отримують 60–70 крб. За 1 крб можна купити 5 кг хліба.

Вченого запевняють, що дозволять друкувати всі наукові праці та забезпечать житлом. На дорогу висилають 300 крб. Попрощатися з ним на празький залізничний вокзал приходять близько 30 студентів. До Харкова їде через Берлін, Кеніґсберґ, Ригу та Москву.

 

"Маю великий покій на другому поверсі, – пише їй із Харкова. – Сонячний, з електрикою, центральним огріванням, водопроводом і правом на ванну. Є ліжко металеве, шафа для речей, два крісла, салонний гарнітур та килим на підлозі. Обідати ходжу до ресторації, снідаю і вечеряю вдома. Мої нерви, трішки обшарпані останніми празькими гараздами, зовсім заспокоїлись, і сплю я тут, як від смерті – і вночі, і пополудні. Виглядаю дуже добре. Всі, хто знав мене лише з моїх книжок, не можуть вийти зі здивування, що я так молодо виглядаю".

Рудницький працює вдома. Багато часу займають побутові справи. Великою незручністю вважає відсутність кави в магазинах. П'є зранку чай, а вечеряє кефіром.

Переживає за дітей – Лева та Ірину-Орисю, які живуть у сест­ри в Празі. Називає їх Ле і Пуба. Ростить їх без дружини, яку поховав 1918 року. Хоче забрати у Харків.

"Ле мусить зробити іспит – інакше піде тут на простого робітника некваліфікованого, або як нижчий чин у Червону армію, – пише до них. – Пуба нехай не думає, що я зможу їй дати безжурне життя. Муситиме добре працювати – тут за дурно ніхто хліба не їсть".

Організація переїзду дітей забирає майже два роки. Разом із ними запрошує до УСРР сестру Софію та її чоловіка Станіслава Дністрянського. У листах називає їх Зосею та Дзібулком. Софії обіцяє професорську посаду в музич­ному інституті, а Станіславу – роботу в Академії наук. Той відмовляється їхати, якщо не пообіцяють 400–500 крб на місяць. Дають 180.

"З надходячим Різдвом і Новим роком прийміть, мої рідні, якнайщиріші бажання всякого ідеального і матеріального добра. Це вже другий рік, що муситиму Дажбожі свята сам спроводити. Треба поволі привикати до самоти. Констатую, що вона дуже сильно розвиває людину умовно й дає їй тихе щастя, спокій і рівновагу, – пише до рідних 1 січня 1928-го. – Хату маю таку теплу, що при морозі 10–15 змушений відчиняти вікна. Вдома ходжу босий і негліже. Дуже добрі тут овочі. Для тебе, Ле, маю місце при управі лісів під Києвом. Орися нехай сильно форсує стенографію й писання на машині, щоб мені допомагала у географічному інституті".

Степан Рудницький щомісяця відповідає на 60–80 листів учених-географів. Пише свої дослідження по 6–7 годин на день. Від цього на пальцях з'являються мозолі. Вночі читає.

Отримує ще одну кімнату у своїй квартирі. У ній облаштовує кабінет. "Купив стіл, чотири стільці, етажерку на книжки, шафку кухонну, – пише сестрі. – Назбирав уже стільки грошей, що можу помешкання з двох покоїв і кухні гарно умеблювати".

Із 1928 року не може передавати зароблене в Прагу. Виходить наказ, що забороняє висилати за кордон понад $15 на місяць. Тому просить Софію нічого не купувати дітям і економити. Не хоче, щоб сестра утримувала їх за свій рахунок.

"От нещастя на гладкій дорозі! – бідкається. – Сиджу на грошах, а передати нема змоги! Нехай Ле піде зараз до Радянського посольства – взнає, як дістати паспорт і чи прийшло вже що з Харкова про їхній виїзд. Хай попросить, щоб їм не писали в паспорті, що вони народжені в Галичині, щоб при переїзді через Польщу не мали прикростей. Хай пишуть не Львов, а Льгов Курської губернії чи що".

Отримує право вислати дітям на дорогу $150. Наказує їм узяти з собою лише іншомовні книжки й не брати рукописів, бо їх затримують на митниці. Радить ховати гроші, паспорти й білети під одягом. Спати у вагоні по черзі – щоб не обікрали. Аби не викликати підозр у польських прикордонників, які можуть затримати українців, народжених на тодішній території Польщі, – розмовляти між собою німецькою.

Прибувають у Харків 15 травня 1928-го. Беруться допомагати батькові по дому. Орися готує, а Левко ходить на базар і прибирає. Часто залишаються самі. Батько їздить у справах в Німеччину. З експедиціями відвідує Донецький кряж, береги Дніпра та Азовського моря. В останній поїздці підхоплює дизентерію. Взимку переносить важкий грип. Має хворобу нирок і початки склерозу.

"Чому так подався, пояснюю собі ось чим – працюю тут більше, як у Львові, Відні чи Празі, – звертається до сестри. – Не бракує мені нічого, що до вигідного життя потрібне. Навпаки, живу тут далеко вигідніше, як раніше. Натомість не маю ніякого руху, і це відбивається дуже погано на здоровлю".

Скаржиться, що й діти виглядають хворими. Донька неправильно харчується і розповніла. Довго не може вилікувати кашель. Син стає неврівноваженим, часто дратується через дрібниці, може сильно нагримати або побити сестру чи жінку, яку наймають готувати і прибирати.

 

"Вчуся цінити кожну хвильку без болю, без кволості, супокійну, погідну, – пише 29 вересня 1930-го. – Таких хвиль я колись, бувши молодий і здоровий, не цінив. Тепер їх ціню й радію з кожної. Ховаюся в свої студії, наче слимак у шкаралупу, і маю тоді щасливі хвилі".

Першим використав географічний термін "Україна"

1877, 3 грудня – Степан Рудницький народився в Перемиш­лі – тепер територія Польщі. Батько Лев був професором української гімназії. Мати Емілія походила з вірменської родини священиків Таборських. Крім Степана, мали старшого сина Лева і молодших Юрія та Софію. Коли батько отримав роботу в гімназії у Тернополі – сім'я переїхала жити туди.

1891 – перебираються до Львова. Степан закінчує гімназію і вступає на філософський факультет університету. Через п'ять років після переїзду помирає мати, менш ніж за рік не стає батька. Старші брати опікуються меншими. Степан дає приватні уроки дітям із багатих сімей. Цих коштів не вистачає оплатити навчання, і він переходить на заочне відділення. 1899-го складає іспити й викладає географію та історію у львівських школах.

1902 – одружується з учителькою 21-річною Сибіллою Шенкер, донькою офіцера у відставці зі Стрия – тепер райцентр на Львівщині. Вона – засновниця товариства захисту дітей у Львові. Через рік народжує доньку Емілію, 1908-го – сина Лева, 1912-го – доньку Ірину. Через 16 років спільного життя Сибілла помирає від запалення легень.

1905 – Степан Рудницький видає книжку "Нинішня географія". Це перше у світі дослідження, в якому використано географічний термін "Україна". Через три роки стає професором кафедри географії Львівського університету. Видає науково-популярну працю "Коротка географія України".

"Ми вживаємо назви Україна та українець, які вживали наші великі прадіди, що зробили її славною, – пише у передмові, – Ми – українці, земля, де живемо, зветься Україна – чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один нарід, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Україна мусить бути вважана за одноцільну територію серед інших територій Европи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що б могли зрівнятися з українською такою географічною особистістю".

1918 – стає радником уряду Західноукраїнської Народної Республіки з політико-економічних питань. Готує документи для Ліги Націй і друкує в європейській пресі статті про українську державність. Створює картографічні матеріали для членів української делегації на Паризькій мирній конференції. Наступного року польський уряд звільняє його зі Львівського університету. Через загрозу арешту їде до Відня. Викладає економічну географію в Академії торгівлі. Стає деканом філософського факультету у Вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі. Починає викладати у Карловому університеті.

1923 – пише критичні статті про новий адміністративний поділ України, який зробила радянська влада. Введення губерній вважає анахронізмом, а округів – нонсенсом. Поділ на райони називає пережитком царизму, що не враховує географічні та етнографічні фактори. Свої пропозиції надсилає радянському уряду.

1926 – отримує запрошення пра­цювати у Харкові. Очолює ка­федру топології і картографії Гео­де­зичного інституту. Керує ка­федрою географії Всеукраїн­сь­кої академії наук, комісією кра­єзнавства, Музеєм антропології та етнографії імені Федора Вовка.

1933 – працівники Державного політичного управління заарештовують Степана Рудницького і звинувачують у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві. Дають п'ять років таборів. Відбуває покарання спочатку на Біломорсько-Балтійському каналі, потім – у Соловецькому таборі особливого призначення. В місцях позбавлення волі пише книжки "Геономія (Астрономічна географія)" та "Ендогенна динаміка земної кори".

1937, 3 листопада – розстріляний в урочищі Сандармох поблизу міста Медвежегорськ – тепер Республіка Карелія в Російській Федерації. Дітей Лева та Ірину вислали у Сибір. Емілія жила у Львові, Австрії та Словаччині. Померла у чеському місті Карлові Вари 1994-го.

150 наукових праць написав Степан Рудницький. Серед них – перші підручники з географії України, дослідження з фізичної географії й антропогеографії. Вони містять укладені Рудницьким карти: "Основи землезнання України", "Початкова ґеоґрафія для народних шкіл" та "Галичина й нові держави Европи". Видавалися у Празі, Будапешті й Берліні. Перекладені французькою, англійською, чеською, італійською, угорською і шведською мовами

×