Під час копання ями для гашення вапна знайшли людський скелет
"Не було, здається, в цілому Львові людей, які не бачили б вічно рухливого Івана Левинського, – згадує робітник Іван Олексин. – Він щоденно на маленькому однокінному візочку об'їздив центр міста і периферії, де виконував під своєю управою різного роду будівлі. Всюди мусів доглянути. Вимагав докладного й совісного виконання праці, був людиною обов'язковою. Але кожну працю винагороджував справедливо".
На межі ХІХ і ХХ ст. Львів переживає будівельний бум. У різних районах міста виростають громадські й житлові кам'яниці. Іван Левинський – один із найзатребуваніших тутешніх будівничих.
Підопічні добре знають його прискіпливість. Щоранку виставляють на вулиці "вартового". Щойно той бачить наближення візка, сигналізує головному майстрові. Той піднімає підмайстрів, підмайстри беруться підганяти мулярів, муляри – своїх помічників. Кипить робота. Господар вітається з усіма і їде далі, задоволений.
Поза тим робітники люблять свого працедавця. Він звертається до них "серденько". Поза очі так кличуть і самого Левинського.
Коли 1893 року в місті спалахує страйк мулярів, він першим серед власників будівельних фірм іде на діалог. Погоджується підвищити платню та зменшити тривалість робочого дня. Як наслідок – під час кількатисячного віча протесту в будинку ратуші Левинського вітають оплесками, а потім тричі кричать на його честь "Віват!"
Один підмайстер краде з його будови понад дві тисячі цеглин, вапно та інші матеріали. Зводить собі хату. Левинський дізнається про це, їде до підмайстра. Уважно оглядає дім, а тоді кличе до себе.
– Краще було би, серденько, коли б ти цього не робив, – каже. – Але сталося уже. Треба би покарати тебе за той вчинок. Але тому, що ти, серденько, цегли не продав, а завіз до себе та побудував хату, бажаю тобі щастя у своєму домі. Однак пам'ятай, на будуче цього більше не роби. Бо чуже не гріє.
Іншим разом тесля цупить собі фіру дощок. Господар знову пробачає.
– Чому ж ти, серденько, не попросив мене? – каже. – Чи я не дав би був тобі трохи матеріалу?
Разом з учителем, професором політехніки Юліаном Захаревичем, Іван Левинський скуповує велику площу землі на північно-західній околиці міста – так званій Кастелівці. Планують облаштувати місто-сад, де серед мальовничих парків і алей розкинуться затишні вілли. Фірма Левинського продає ділянки під забудову, розробляє проекти кам'яниць і власними силами зводить їх.
Більшість матеріалів – також свої. У тому самому районі відкриває фабрику. Спочатку підприємство займає одну будівлю, поступово розширюється. Міститься на вулиці Крижовій – тобто Хрестовій. Пізніше вулиця носитиме ім'я Андрія Потоцького, в радянські часи – Олександра Пушкіна, за незалежності – генерала Тараса Чупринки. Однак дотепер львів'яни називають цю місцину Хрестами.
"Найперше починав свою фабричну працю з керамічних виробів, себто кахлевих печей і різних прикрас до будівель та городів, – пише Іван Олексин. – Незабаром постають один за другим верстати. Спершу столярський, потім слюсарський, теслярський, гіпсових плит і гончарський – для шляхетніших виробів, в котрім почали виробляти майоліку (розмальована керамічна плитка. – Країна)".
У численних рекламних оголошеннях 1900-х перераховуються матеріали, що постачає і виготовляє фірма Левинського: "Кахлеві печі й коминки кольорові й білі різних стилів, кухні і ванни до купелів, теракота і майоліка будівляна, плитки глазуровані на стіни, цегла шамотова, плитки шамотові на підлоги, рури штайнґутові (труби. – Країна), підлоги соснові машинові, стінки ґіпсові".
Щороку в першу неділю після своїх іменин Іван Левинський влаштовує на фабриці бенкет. Запрошує друзів і працівників – їх налічується вже кілька сотень. Перебування на застіллі оплачує так само, як і звичайний робочий день. Сам обслуговує гостей. А ті безперестанку проголошують тости на честь щедрого роботодавця.
Одного разу під час копання ями для гашення вапна на території фабрики знаходять людський скелет.
– Це не до добра, – примовляють робітники.
Підприємство переслідують нещастя. Стріхар Теодор Василевський дістає важких поранень обох рук під час роботи з пресом. Під робітником Любинем Дзюбатим осипається земля – доводиться везти його в лікарню. Рисувальниця Аполонія Сидорович після родинної сварки кидається під потяг і гине. А робітник Клементій Ковальчук влаштовує бійку в шинку та смертельно ранить якогось вояка.
На світанку 23 серпня 1896 року до пожежної охорони – містилася в ратуші на площі Ринок – приходить сигнал: горить фабрика на Кастелівці. Туди негайно вирушає кінний екіпаж зі шлангами, бочками і рятувальною драбиною. Слідом їдуть карета медичної станції та десяток поліцейських – аби уникнути паніки та грабунків.
Вогонь не вдається загасити швидко через брак води – її мусять довозити з центру міста – майже 2 кілометри. Пожежа нищить весь будинок із печами, машинами й недавно випаленими кахлями. Більшість устаткування не було застраховане. Причини появи вогню не з'ясовують.
"Почуваюся до щирого обов'язку скласти щиру подяку нашій пожежній сторожі, військові та моїм відчайдушним співпрацівникам, які самовіддано боролися зі стихією, аби врятувати мою власність", – таке оголошення публікує Левинський у пресі через тиждень.
Минає трохи більше двох місяців, і на фабриці вдруге спалахує пожежа. Тепер займається горище будівлі, в яку перенесли вціліле обладнання. Вогонь вдається вчасно зупинити.
Утретє полум'я нищить підприємство в ніч на 11 серпня 1907-го. Пожежа виникає під сходами між котельнею і залою машин, де складено багато дерев'яних обрубків. Перекидається на дах будівлі. Це помічають двоє людей, які проходять повз. Разом із мешканцями ближніх будинків беруться рятувати майно.
На місце прибувають пожежники, члени польського та українського гімнастичних товариств "Сокіл" і навіть віце-президент міста Тадей Рутовський.
"Дах над котельнею і розташовані довкола шопи (накриття складських майданчиків. – Країна) охоплені полум'ям, зал машин також починає горіти, – описує часопис Kurjer Lwowski. – Кроква тріщить, час від часу сипе снопом іскор під небо. Люди якнайшвидше витягають з-під шопи ще цілі дошки. Однак за мить вони вже займаються від розкладених тут дверей і вікон, призначених до якоїсь будови. Щомиті небезпека стає все грізнішою. Є острах, що може вибухнути котел. По годині важкої праці вогонь злокалізовано".
Того ж року руйнуються грандіозні плани розбудови міста-саду. Уздовж Кастелівки прокладають лінію електричного трамваю. Ціна на земельні ділянки зростає, і замість запланованих пишних вілл тут починають зводити багатоповерхові кам'яниці.
Левинський і з цього шукає вигоду. Одна з трамвайних зупинок розташовується просто біля його фабрики.
– Вулиця Крижова! – щоразу вигукують кондуктори.
Будівничий заходить до вагона на одну зупинку раніше – біля костелу Марії Магдалини. Протягує кондукторові 1 крону і просить:
– Серденько, а чи не могли б ви оголошувати пристанок: "Фабрика Левинського"? Для вуха звучить миліше, і мені буде приємно.
Виходить, повертається до костелу, там сідає в наступний трамвай і робить той самий трюк. За короткий час усі кондуктори називають зупинку саме так, як попросив дивакуватий підприємець.
"Коли нині дивимося на велетенські подвиги того маленького, фізично обмеженого чоловіка, що серед надзвичайно важких умов, серед загострених політичних і національних противенств, не маючи власних засобів, потрафив розвинути й побільшити своє підприємство до великих розмірів, то треба нам схилити голову перед цією постаттю, що її можна ставити в ряді геніальних творців великого промислу, яких приклади бачимо лише серед висококультурних та могутніх народів Німеччини, Англії та Америки. І то певне, що в аналогічних умовах та на ґрунті власної держави професор Іван Левинський станув би побіч таких потентатів, як Морґан, Рокфеллер, Форд, Батя та інші", –
Андрій КОРНЕЛЛЯ (1867–1934), інженер-агроном, засновник Українського технічного товариства
Одна куля зачіпає вухо, друга застряє в голові
Іван Левинський часто влаштовує на свою фабрику будівельних матеріалів незаможних обивателів, які не можуть знайти місце на інших підприємствах. Серед таких – напівбожевільний Павло Маєвський. Замолоду він страждав на рідкісний психічний розлад – "манію нездійсненних винаходів". Хотів створити акціонерне товариство, яке зайнялося б наповненням пустелі Сахара водою.
Левинський бере його на роботу і навіть виділяє помешкання – невеликий вагон, що стоїть на подвір'ї. Маєвський постійно скаржиться, що в нього краде гроші якийсь чоловік і через це він вже втратив маєток. Такі історії викликають в оточуючих тільки сміх. Поза тим має спокійний характер. Його вважають працьовитим і сумлінним працівником.
На фабрику приходить нова рисувальниця – 18-річна Марія Галюк. Павло проявляє до неї увагу. Набридає розмовами, носить дріб'язкові подарунки і натякає на весілля. Марія не реагує на залицяння підстаркуватого вар'ята. Тим паче має нареченого.
Одного вечора робітники розходяться по домівках. Маєвський стоїть біля брами і розпитує усіх про Галюківну. Нарешті бачить кохану. Коли вона опиняється поруч, дістає пістолет і двічі стріляє. Одна куля зачіпає вухо жінки, друга застряє в голові. Вона з криком падає на землю.
Нападник ховається у своєму вагоні. Усі бояться наближатися до нього.
Викликають поліцію. Агенти вибивають двері. Маєвський лежить на підлозі мертвий. Тримає револьвер. Поки на вулиці панував переполох, він тричі вистрелив собі у скроню.
В одязі небіжчика знаходять документи, які свідчать, що той був небідним. Тримав чималу суму в Касі ощадності. Окрім того, був власником пари коней і карети – віддав їх у користування громаді села Замарстинова.
Марію Галюк відвозять до лікарні. Медики побоюються, що рани від іржавих куль можуть спричинити зараження крові. Дівчина таки оклигує. Однак на її чолі назавжди залишається слід від замаху залицяльника.
4 
35413
Коментарі