Четвер, 20 січня 2011 13:27

"А це тут у мене одна бібліотекарка. Твори Сталіна принесла"

Модні кучері, вуса під Д'Артаньяна - таким восени 1913-го був 22-річний випускник Чернігівської духовної семінарії Павло Тичина. Продовжувати духовну освіту й бути священиком не хотів. Бо віршував, мріяв про літературу. А чогось досягнути можна лише в центрі українського життя - Києві. Тож для подальшого навчання обрав тамтешній Комерційний інститут - туди приймали без екзаменів. Записався на економічний факультет. 24 жовтня одержав "матрикул" - студентський квиток.

Навчання було платне. Заробляти на освіту Тичина мусив сам. Його сім'я, яка жила в селі Піски на Чернігівщині, - мати, п'ятеро сестер і троє братів - нічим допомогти не могла. Батько, сільський дяк, помер сім років тому. Павло влаштувався технічним секретарем у редакцію київського журналу "Світло". Насправді був там "старшим куди пошлють", але радів і з цього. Грошей, щоб винайняти житло, не мав. Ночував у редакції на канапі.

Від роботи до інституту - три квартали. Щойно траплявся вільний час, Тичина біг в аудиторію. Слухав лекції з економіки, статистики, юриспруденції, історії, "коммерческой арифметики", французької й німецької мов.

 

Невдовзі Павло знайшов іще одну роботу - рекламіста. Його взяли у відділ оголошень газети "Рада". Заробітків побільшало, але на життя все одно не вистачало. Далі мешкав на роботі - ночував то в одній, то в іншій редакції. Через рік напівголодного життя в Тичини загострилися сухоти. Письменник Володимир Самійленко забрав його до себе в Добрянку, тепер Ріпкинського району на Чернігівщині. І за кілька місяців Павло одужав.

Восени 1916-го влаштувався помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. Хтось із акторів сказав йому, що на сусідній вул. Кузнечній здають кімнату "без удобств". Тобто недорого. Павло побіг туди. Познайомився з господинею Катериною Кузьмівною Папарук. Кімната йому сподобалася. Та господиня завагалася: у неї 16-річна донька Ліда, а тут - неодружений квартирант. Катерина Кузьмівна була вдовою, їй терміново потрібні були гроші, щоб оплачувати навчання Ліди в гімназії. Урешті-решт, пустила студента на квартиру-   вирішила, що на звабника він геть не схожий.

- Коли він до нас прийшов на Кузнечну, - розповідала Лідія Папарук на схилі літ, - був як Ісус Христос. Худенький. Тільки очі сяяли.

Господиня завагалася: у неї 16-річна донька Ліда, а тут - неодружений квартирант. Урешті-решт вирішила, що на звабника він геть не схожий

Лідія спостерігала за пожильцем: дивний, грає на кларнеті. Потім наважилася заговорити. А потім закохалася. Та в серці квартиранта ще не вгамувалося почуття до Полі Коновал, сестри його товариша з чернігівської семінарії. Закохався в неї три роки тому. Тале в Тичини голова йшла обертом не лише від Полі, але й від її сестри Інни, яку - поет звав Нюсею. Павло не знав, кого обрати. У результаті не віддав переваги жодній. "В Нюсі я довго ще любив Полю, - записав згодом у щоденнику. І додав: - Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили".

Лідія вміла слухати і зберігати таємниці. А вони в Павла були: свої вірші соромився читати на людях, тож почав перевіряти "як звучить" на Лідії. Тоді щось правив, закреслював.

 

На очах у Лідії та її матері бідний квартирант-кларнетист ставав відомим. Надрукував свої поезії у "Літературно-науковому віснику", головним редактором якого був Михайло Грушевський. Згодом той став головою Центральної Ради - першою особою в Україні. Павло тоді дістав запрошення очолити відділ хроніки в газеті "Нова Рада", офіційному виданні першого українського парламенту. Незабаром став членом редколегії. Навчання в Комерційному інституті покинув, так і не завершивши вищої освіти. На журналістській роботі перезнайомився з усім тодішнім керівництвом країни - Сергієм Єфремовим, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою. А дебютна збірка "Сонячні кларнети", яка вийшла 1918-го, зробила Тичину чи не поетом №1 в Україні.

Київ захопили більшовики. Павло зустрів свого колишнього вихователя в Чернігівському духовному училищі Миколу Подвойського. Тепер той був наркомом військово-морських справ у більшовицькому уряді України. Отже, в Тичини свої люди і в керівництві "червоних" - дивувалася квартирантом Катерина Кузьмівна.

Лідія ж мало-помалу стала незамінною людиною для поета - бігала до бібліотеки по книжки, друкувала на машинці. Павло дослухався до її думки. Заходив, приміром, до нього письменник Валер'ян Поліщук. "Ліді Валер'ян не сподобався, - помітив Тичина в щоденнику. - Нібито до мене нещирий. Хто його зна. Та й справді, він дивний якийсь". З Лідою в них іще не роман. Вони ще на "Ви". Та в щоденнику Павла Григоровича вперше біля її імені з'являється "моя".

До Києва наїжджав із Харкова, тодішньої столиці Української СРР, семінарський товариш Тичини - поет Василь Еллан-Блакитний. "Всякий раз, як Василь приїздить до Києва, - занотував Павло, - весь час мені говорить, щоб я до Харкова перебирався". Поет вагається. Тут - Лідія та її мати Катерина Кузьмівна, яка опікується ним, як рідним - куховарить, пере, прасує, штопає. Ні, не хоче він їх покидати. Та невдовзі Тичину почав переслідувати голова Київської губернської ЧК Всеволод Балицький - шантажував колишніми зв'язками з Центральною Радою. Тож коли Еллан-Блакитний знову запропонував підшукати роботу в Харкові, Павло погодився: від настирливого київського чекіста треба було тікати.

Навесні 1923-го поет переїхав до Харкова. Ліда плакала. Узяла з Тичини слово, що він детально писатиме в листах про своє столичне життя. У Харкові він очолив відділ художньої літератури в журналі "Червоний шлях". Невдовзі  закрутився роман із 26-річною поеткою-співачкою Оленою Журливою.

Тичина любив музично обдарованих жінок, а Олена була ще й вродлива та енергійна. Невідомо, чи розповів він про це захоплення Лідії. Мабуть, що так. У всякому разі вона примчала до Харкова з'ясувати стосунки. Розмова завершилася освідченням одне одному. Після цього Павло охолов до Журливої. Пізніше у віршованому листі до Тичини вона шкодувала, що "третій став між нами хтось, // І враз вино те розлилось". Чи не Лідія Папарук була отим "третім"?

Роман із Журливою обірвався, але Тичина не забув її. Згодом, коли Олену арештували й запроторили на 10 років на Алтай, Павло Григорович клопотав про її дострокове звільнення. І поетка відбула лише половину терміну.

У Харкові траплялися в Тичини й інші сердечні захоплення. З однією жінкою навіть уклав шлюб на віру. Потім, щоправда, розійшлися, бо вона хотіла мати дітей. Про цей бік його життя Лідія щось знала, про щось - здогадувалася. І завжди намагалася бути поруч із Павлом.

Увесь цей час Лідія й Катерина Кузьмівна зберігали за Тичиною його колишню кімнату. У ній усе було так, як він залишив перед від'їздом. Час відод часу Лідія надсилала до Харкова книжки з його кімнати - на прохання Павла. А він висилав гроші. З фінансами тепер у нього було значно ліпше. До Києва у видавничих справах приїздив часто, завжди зупинявся в Папаруків. Після обрання 1929 року академіком візити почастішали - регулярно приїжджав на засідання Академії наук.

І надсилав із Харкова листи - довгі, сентиментальні. Називав Лідію "Пушиночкою", "Пушкою", "Хлопчиком", "Племінничком" і "Зайчиком". Вони все ще на "Ви". І відпочивають улітку в Алупці теж окремо: спочатку Павло Григорович, а за кілька тижнів - "Пушиночка" з подругою. Житло їм шукав і давав гроші на відпочинок Тичина.

Ліда знала напам'ять майже все, що написав Павло. Прагнула створити сім'ю, але поет вагався. Прорив у стосунках відбувся влітку 1932-го. Тичина відвідав Київ. Пішли з Лідією на пляж. Багато плавали, засмагали, жартували. А потім сіли на пароплав і поїхали до Канева. Пробули там удвох 10 днів. І нарешті перейшли на "ти". Після цієї поїздки в листах до Лідії з'явилися інтимні нотки: "Хотілося б Лідочку побачити! За вухо подрать". Або: "Цілую Лідусю". І нарешті: "Ну, цілую кріпко".

Сіли на пароплав і поїхали до Канева. Пробули там удвох десять днів. І нарешті перейшли на "ти"

Затяжний роман пришвидшився з переносом столиці з Харкова до Києва влітку 1934-го. Спілка письменників, редакції провідних журналів, видавництва - всі стали киянами. І Тичина знов потрапив під опіку Лідії та її матері. Але мешкав не в них - одержав квартиру у відомчому будинку письменників. Лідія почала розриватися на дві хати - інколи залишалася в Павла, але частіше їхала ночувати на Кузнечну до матері. Поступово це співвідношення змінювалося.

1938 року поет закохався в приму Київської опери Оксану Петрусенко. Але не наважився запропонувати руку й серце, і співачка припинила цей роман. А Тичина зробив остаточний вибір: Лідія. Інших більше не шукав і не закохувався.

- Якби він когось полюбив, я б його не тримала, - казала Лідія Петрівна наприкінці життя. - Але ніколи в нас такого не було, щоб він мені загрожував: ось розлюблю, мовляв, і йди на всі чотири сторони.

 

Поет не афішував, що фактично живе з коханою - соромився. Коли в нього траплялися гості, Тичина прибирав з коридору пальто Лідії та взуття, а саму її ховав у ванній кімнаті. І хоча знайомі-письменники давно вже були в курсі справ, його роман із Лідією Петрівною тривав на очах у всіх, поет уперто вдавав, ніби мешкає сам. Одного разу конспірація провалилася - господар забув сховати тюфлі Лідіїї. Гості їх помітили. Тичина пролепетав:

- А це тут у мене... е-е-е... одна бібліотекарка... знаєте, твори Сталіна принесла, - і почервонів.

Після цього поет вирішив оформити офіційний шлюб. На початку 1940-го Павло Григорович і Лідія Петрівна розписалися в загсі за місцем прописки нареченої - на міській околиці Деміївці. Тичині було 49 років, його обраниці - 40. Від часу їхнього знайомства минуло майже 24 роки.

Подарованого дружиною пальта не вдягнув жодного разу

Тичина любив прогулюватися в Голосієві - великій лісопарковій зоні в Києві, не так далеко від хати Папаруків. І навіть пізніше, коли вже не жив на Кузнечній, їздив до Голосієва службовою автівкою, яку мав як директор Інституту української літератури. Приміром, у березні 1936-го передав із шофером записку Ліді: "Думка була - зранку проїхатися в Голосієво. Тепер ось хмари - це раз, а друге те, що я ще не скінчив підготовчої своєї роботи до сьогоднішньої наради поетів, що її я відкривати мушу о сьомій вечора, про формалізм у поезії. Отже, можна було б зробити так: до 2? я попрацюю дома, а потім заїдемо до тебе і зразу ж у сірий ліс".

Вдягався Павло Григорович просто. Не носив капелюхів і шапок - лише кепку, взимку теплу. Подобалася сорочка навипуск, підперезана тканою крайкою, комір завжди розстебнутий. Сорочок із відстібними манжетами не вдягав. Кольорових туфель і черевиків не терпів, тільки чорні. Модного світлого коверкотового пальта, подарованого дружиною, так жодного разу й не вдягнув.

- Дуже шикарне, - пояснив.

3942 студенти

навчалися в Київському комерційному інституті 1913 року, коли туди вступив Павло Тичина. Близько третини з них мали духовну освіту

23 роки

прожив Павло Тичина у своїй київській квартирі на теперішній вул. Терещенківській, 5 - до смерті 16 вересня 1967-го. Там діє Літературно-меморіальний музей-квартира поета. Його бібліотека, що зберігається тут, налічує понад 20 тис. книжок.

62 сторінки

мала перша поетична збірка Павла Тичини "Сонячні кларнети"

"Чи ви, квіточко моя, живі-здорові? Хлопчику мій дорогий, братику! Сьогодні ви мені снилися цілу ніч. Лідунчику, напишіть мені швидше, як здоровля мами... Пишіть, Лідусику, мій голубчику!"

З листа Павла Тичини до Лідії Папарук, із Криму до Києва, липень 1926 року

"На колінах моїх уже нема тепер кому посидіти. А я люблю, як ти, посидівши півхвилини у мене на колінах, раптом зриваєшся й біжиш на голос мамин ("Лідо! та Лідо!") у кухню. А я остаюсь задоволений, що іволга у мене на моїх була колінах. Спасибі, іволго, за книжечку, яку ти там купила (ти завше кажеш "купива")... За це тебе цілую дуже. І ще раз і ще. І ніс, і ротик, і руки. Не сумуй, моє хороше! Будь здорова. Бувай."

З листа Павла Тичини до Лідії Папарук, із Києва до Ворзеля, 24 червня 1937 року

Зараз ви читаєте новину «"А це тут у мене одна бібліотекарка. Твори Сталіна принесла"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 607
Голосування Чи можливий мир на Донбасі за "формулою Штайнмаєра" (вибори+відведення військ+амністія бойовиків+особливий статус Донбасу)?
  • Так, пора закінчувати війну любими способами
  • Ні, мир буде тільки після перемоги
  • Потрібно далі проводити переговори та залучити до них США
  • Війна в Україні закінчиться тільки після повернення Криму
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода