Микола Вінграновський переплавив золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі на зуби для матері
"У Києві стало страшнувато. На рядових вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані. Та що найбільше мучило – сам інститут: затиснута несміла будова в три поверхи сиділа на овочевому магазині. З магазину пахло, чим і належить пахнути з овочевого магазину, а в коридорах інституту пахтіли духи й пудра солідних батьків, чиї діти за нумерованими дверима аудиторій відстоювали своє право служити Мельпомені. Жаль було тих, що не пройшли на перших турах. Вони нагадували глушену рибу", – 18-річний Микола Вінграновський із Первомайська на Миколаївщині приїхав вступати до Київського театрального інституту.
1955 рік. Він живе в старому дерев'яному гуртожитку на Сталінці. У дворі – колонка. Вранці напивається води з хлоркою і біжить Червоноармійською – тепер вул. Велика Васильківська – на Хрещатик. Під кінець вступних іспитів залишається лише з грошима, які відклав на дорогу додому. Його рятує прибиральниця гуртожитку. В неї нарвав палець, тому попросила абітурієнта помити підлогу. За це отримує "гонорар" – кавун, оселедець і хліб.
На вирішальному екзамені потрібно зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі стрічку за участю Чарлі Чапліна. Вінграновський таких фільмів не бачив. Чув тільки від матері, що актор – смішний. Вирішує показати втомленого чоловіка, який заснув у кріслі. Того ж дня його зараховують на акторський факультет. Згодом пропонують додатково навчатися на режисурі.
– П'яти не болять? – режисер Олександр Довженко розглядає підшиті мідним дротом балетки студента Миколи Вінграновського.
Викликав його з лекції до приймальні ректора спеціально, аби познайомитися.
– Болять, – відповідає юнак і роздивляється Довженка.
Режисер розпитує Миколу про родину і малу батьківщину. Цікавиться про колгосп і чи їде молодь "піднімати цілину". Потім просить прочитати щось. Хлопець виконує уривок "Гонта в Умані" із "Гайдамаків" Шевченка.
– Я забираю його в Москву в кіноінститут, – зривається з дивана Довженко.
– Він ще молодий, тільки почав навчання. У Москві йому може бути важко, – заперечує ректор.
Довженко не реагує. Залишає Вінграновському київську адресу своєї сестри Поліни.
Микола приїжджає до Москви на початку жовтня. Його запрошують у футбольну команду інституту. У першому матчі розбиває голову об штангу.
– Отелло! – чує жіночий голос із трибуни.
Через рану підстригається й заливає голову зеленкою. В такому вигляді йде до Довженка наступного дня.
"Прикривши рукою виноградне око, другим я дивився туди, де пахло зворотною, залізною дорогою додому. Довженко підійшов, узяв рукою мою стрижену голову, повернув її туди-сюди, ніби хотів відгвинтити, і сказав: "Товкач! Який товкач!" Усі засміялися".
Свою групу студентів-режисерів Довженко зібрав із представників різних національностей. Українців троє – Микола Вінграновський, Лариса Шепітько та Роллан Сергієнко.
"Протягом цих п'яти років у Москві він навіть на лекціях відповідав українською мовою і не промовив жодного слова російською, – згадує Михайло Циба з Луганщини, що вчився на сценариста. – До мови Микола ставився з величезною повагою і ревністю. Він ніколи не балаганив, не кричав і не розмахував руками. Але мав напохваті одне вбивче слово, яке вживав так дошкульно, як бджола, що запускає жало в спітніле тіло свого ворога. Це було слово "пшоно". Як він його вимовив, це все одно, що прозвучало рішення суду, яке оскарженню не підлягає".
"Усі його любили й думали, що іншої, окрім рідної мови, він не знає, – додає сценарист Євгенія Рудих. – Тому й говорить своєю, щоб не користуватися суржиком. Щоправда, дехто з росіян чи кіномитців із республік його не зовсім розумів і просив розтлумачити якесь слово чи вираз. Він це пояснював своєю ж таки мовою, але іншими словами, і це влаштовувало співбесідника".
Довженко нерідко запрошує Вінграновського до своєї квартири. Сварить за дівчат і за куріння. У футбольній інститутській команді йому було грати нецікаво. Виступав за іншу. За це отримав "двійку" з фізкультури й втратив стипендію. Дружина Довженка актриса Юлія Солнцева часто дає Миколі гроші.
Наступного року Олександр Петрович помирає. Солнцева береться екранізувати на "Мосфільмі" останній сценарій чоловіка – "Повість полум'яних літ". Розповідає про відновлення життя після Другої світової війни. Вже почалися зйомки батальних сцен поблизу Ржищева під Києвом, а немає виконавця головної ролі – колгоспника Івана Орлюка. Солнцева відхилила десяток кандидатур.
– Миколо, хто більше всіх підходить на цю роль? – запитує якось Вінграновського.
– Я, Юліє Іполитівно.
Після проб його затверджують.
"День-у-день збираюся тобі написати, і кожний день тривога на тривозі! – пише Вінграновський 13 серпня 1959 року художнику Анатолію Добролежі. – А зараз їду до тебе, на Україну: Орлюк – мій. Через п'ять днів починаються зйомки. Жаль, що тебе немає в дні оці в Москві. Нікого нема, хоч свисни! Толя, дорогий мій, але ж це тільки криха діла – попереду картина. Скучив за піснями як! Нема з ким і поспівати, а самому сумовито. Я буду три місяці у Ржищеві – експедиція. Як будеш їхати – сповісти".
Це був перший широкоформатний фільм у світі. Права на показ придбали у 100 країнах. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Через кілька місяців переплавив нагороду, щоб виготовити зуби для матері.
"Ті зуби мені ще довго згадували, – оповідає. – Навіть приїжджали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати. Давай допитувати, де подів золоту медаль. Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити! Наша вона з Орлюком. І точка! "Не ваша, а совєцької держави, тому зобов'язані її повернути", – відповідають. Як би не так. Ач, чого заманулося. Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися".
Після навчання у Москві його скеровують на Київську кіностудію. На той час вона вже носить ім'я Олександра Довженка. Вінграновський працює над постановкою фільму за романом Олеся Гончара "Людина і зброя".
Журналістка Віра Горбатюк згадує діалог із композитором Борисом Бураєвським. Запитала в нього адресу Вінграновського. Виявилося, що той не має власного помешкання.
– Ви можете повірити, що він уже довгий час живе на залізничному вокзалі? – каже Буєвський. – Так-так, спить у залі для пасажирів, а досипає у трамваї найдовшого маршруту. Наприклад, до Пущі: туди – година й назад – година. Якраз встигає виспатися до дев'ятої ранку, коли треба з'являтися на кіностудії.
1963-го їде під Житомир допомагати режисеру Одеської кіностудії Василю Лєвіну знімати стрічку "Гнівний Стратіон". Стосунки в них не складаються. Тож Вінграновський переважно сидить у себе в номері й читає книжки. Його запрошують працювати в Одесу.
В околицях Холодної Балки знімає "Думу про Британку" за твором Юрія Яновського. У масових зйомках беруть участь місцеві жителі. Ідуть дощі. Коли трохи підсихає і з'являється сонце, працюють із ранку до вечора. Коли ж погода погана, Вінграновський не виходить надвір.
– Не заважайте йому, він щось пише, – пояснює баба Марта, в якої мешкає під час зйомок.
"Cтаренька хата бабки стояла найближче до лиману, так що закинути вудочку можна було, сидячи на порозі хати, – згадує Анатолій Добролежа. – Микола любив село, особливо вабили його коні. У селі почувався як удома, залюбки ходив босоніж, у кухвайці, а по сезону – то й у кожусі. Якось до мене з Одеси приїхав приятель художник Слава Божій. Він був у захваті, побачивши такий етнографічний раритет – Вінграновського в кожусі. Тут я й порадив Святославові написати портрет Миколи Степановича на повен зріст. Микола не заперечував і досить органічно позував. Щось гетьманське раз по раз прозирало в ньому".
У "Думі про Британку" Вінграновський зіграв свою останню роль – Несвятипаска. Решту життя працював у кіно як режисер. Знімав художні й документальні фільми. Два з них присвятив Олександрові Довженку.
14 столиць України Микола Вінграновський виділив у своїх "Нарисах по історії України". Написав їх 1997 року. Розповів про Трипілля, Київ, Галич, Холм, Хортицю, Чигирин, Гадяч, Батурин, Немирів, Бендери, Глухів, Львів, Харків, Хуст. Про Чигирин, Батурин і Галич зняв документальні фільми
Дзюба засватав Марту з хімфаку, Драч – Марію з мехмату
Навесні 1962 року Львів відвідала група письменників – Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Виступали в навчальних закладах.
"Це був вибух, – згадує Євген Дудар, який тоді навчався на п'ятому курсі університету імені Івана Франка. – Правда, після цього "вибуху" університетські парубки недорахувалися двох дівчат. Два Івани – Дзюба та Драч – виявилися досить-таки конкурентними суперниками львівським побратимам. Перший засватав Марту з хімфаку, другий – Марію з мехмату. Микола, на диво, вистояв. На диво, бо в його артистично-поетично-парубоцьку постать летіло чи не найбільше стріл Амура".
Переказують, що від незапланованих стосунків поетів урятувала письменниця Ірина Вільде. Після якогось вечора запросила їх до себе на гостину. У товариство обрала кількох вродливих львів'янок.
– Не хочу, щоб хлопцям закрутили голови комсомольські вертихвістки. Їх спеціально підсилають на зустрічі з ними, – пояснила.
Свою дружину Микола Вінграновський знайшов того ж року дорогою в Москву. Летів з Іваном Драчем, який вступав на Вищі курси кіносценаристів. Туди й назад на їхньому борту працювала стюардесою Лідія Максимова. Вона цікавилася поезією, тому впізнала обох.
"Я спав у літаку після тяжких екзаменів, а Микола з Лідою вуркотіли голубами, – описує Драч. – Минув тиждень, другий. Про Миколу на студії пішла поголоска, що тяжко захворів. Якийсь особливий грип. Ну як ти не підеш у студійний гуртожиток, де тяжко гнобиться твій друг. Вибрався я на перерві. Ще не зайшов у кімнату до Миколи, як у коридорі на вікні побачив чисті скляночки з етикеткою Аерофлоту. Зрозумів – Миколу лікують знайомі "лікарі".
Наступного року народився син Андрій. Коли Вінграновський перейшов на Одеську кіностудію, отримали кімнату в готелі "Кураж".
"Моя квартира була в цьому ж дворику, тому бачилися майже щодня, – згадує сценарист Микола Циба. – Я підходив до вікна, розмовляючи з дружиною російською, і раптом, непомітно для себе, переходив на українську – бо перед вікном проходив Микола. В Одесі його виступи приймали так, що позаздрив би навіть Висоцький. Микола свої вірші чергував: після "нейтрального" ліричного – як вріже щось войовниче, від якого у самого в горлі сльози клекочуть: "Дванадцять рублів пенсії й коза!.. Як ця коза-сльоза".
1975-го Вінграновський одружився з на рік молодшою лікаркою Олександрою Білинкевич зі Львова. Для неї це також був другий шлюб. Першим чоловіком був Ярема Полотнюк, син Ірини Вільде.
5 
1
Коментарі
1