Ексклюзиви
Вівторок, 08 листопада 2016 12:00

Протягом п'яти років у Москві не промовив жодного слова російською мовою

Микола Вінграновський переплавив золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі на зуби для матері

"У Києві стало страшнувато. На рядових вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані. Та що найбільше мучило – сам інститут: затиснута несміла будова в три поверхи сиділа на овочевому магазині. З магазину пахло, чим і належить пахнути з овочевого магазину, а в коридорах інституту пахтіли духи й пудра солідних батьків, чиї діти за нумерованими дверима аудиторій відстоювали своє право служити Мельпомені. Жаль було тих, що не пройшли на перших турах. Вони нагадували глушену рибу", – 18-річний Микола Вінграновський із Первомайська на Миколаївщині приїхав вступати до Київського театрального інституту.

1955 рік. Він живе в старому дерев'яному гуртожитку на Сталінці. У дворі – колонка. Вранці напивається води з хлоркою і біжить Червоноармійською – тепер вул. Велика Васильківська – на Хрещатик. Під кінець вступних іспитів залишається лише з грошима, які відклав на дорогу додому. Його рятує прибиральниця гуртожитку. В неї нарвав палець, тому попросила абітурієнта помити підлогу. За це отримує "гонорар" – кавун, оселедець і хліб.

Автор: фото з родинного альбому Миколи Вінграновського
  Микола Вінграновський (сидить праворуч) під час навчання у Всеросійському державному інституті кінематографії у Москві, кінець 1950-х
Микола Вінграновський (сидить праворуч) під час навчання у Всеросійському державному інституті кінематографії у Москві, кінець 1950-х

На вирішальному екзамені потрібно зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі стрічку за участю Чарлі Чапліна. Вінграновський таких фільмів не бачив. Чув тільки від матері, що актор – смішний. Вирішує показати втомленого чоловіка, який заснув у кріслі. Того ж дня його зараховують на акторський факультет. Згодом пропонують додатково навчатися на режисурі.

– П'яти не болять? – режисер Олександр Довженко розглядає підшиті мідним дротом балетки студента Миколи Вінграновського.

Викликав його з лекції до приймальні ректора спеціально, аби познайомитися.

– Болять, – відповідає юнак і роздивляється Довженка.

Режисер розпитує Миколу про родину і малу батьківщину. Цікавиться про колгосп і чи їде молодь "піднімати цілину". Потім просить прочитати щось. Хлопець виконує уривок "Гонта в Умані" із "Гайдамаків" Шевченка.

– Я забираю його в Москву в кіноінститут, – зривається з дивана Довженко.

– Він ще молодий, тільки почав навчання. У Москві йому може бути важко, – заперечує ректор.

Довженко не реагує. Залишає Вінграновському київську адресу своєї сестри Поліни.

Микола приїжджає до Москви на початку жовтня. Його запрошують у футбольну команду інституту. У першому матчі розбиває голову об штангу.

– Отелло! – чує жіночий голос із трибуни.

Через рану підстригається й заливає голову зеленкою. В такому вигляді йде до Довженка наступного дня.

"Прикривши рукою виноградне око, другим я дивився туди, де пахло зворотною, залізною дорогою додому. Довженко підійшов, узяв рукою мою стрижену голову, повернув її туди-сюди, ніби хотів відгвинтити, і сказав: "Товкач! Який товкач!" Усі засміялися".

Свою групу студентів-режисерів Довженко зібрав із представників різних національностей. Українців троє – Микола Вінграновський, Лариса Шепітько та Роллан Сергієнко.

"Протягом цих п'яти років у Москві він навіть на лекціях відповідав українською мовою і не промовив жодного слова російською, – згадує Михайло Циба з Луганщини, що вчився на сценариста. – До мови Микола ставився з величезною повагою і ревністю. Він ніколи не балаганив, не кричав і не розмахував руками. Але мав напохваті одне вбивче слово, яке вживав так дошкульно, як бджола, що запускає жало в спітніле тіло свого ворога. Це було слово "пшоно". Як він його вимовив, це все одно, що прозвучало рішення суду, яке оскарженню не підлягає".

"Усі його любили й думали, що іншої, окрім рідної мови, він не знає, – додає сценарист Євгенія Рудих. – Тому й говорить своєю, щоб не користуватися суржиком. Щоправда, дехто з росіян чи кіномитців із республік його не зовсім розумів і просив розтлумачити якесь слово чи вираз. Він це пояснював своєю ж таки мовою, але іншими словами, і це влаштовувало співбесідника".

Довженко нерідко запрошує Вінграновського до своєї квартири. Сварить за дівчат і за куріння. У футбольній інститутській команді йому було грати нецікаво. Виступав за іншу. За це отримав "двійку" з фізкультури й втратив стипендію. Дружина Довженка актриса Юлія Солнцева часто дає Миколі гроші.

Наступного року Олександр Петрович помирає. Солнцева береться екранізувати на "Мосфільмі" останній сценарій чоловіка – "Повість полум'яних літ". Розповідає про відновлення життя після Другої світової війни. Вже почалися зйомки батальних сцен поблизу Ржищева під Києвом, а немає виконавця головної ролі – колгоспника Івана Орлюка. Солнцева відхилила десяток кандидатур.

– Миколо, хто більше всіх підходить на цю роль? – запитує якось Вінграновського.

– Я, Юліє Іполитівно.

Після проб його затверджують.

Автор: фото з родинного альбому Миколи Вінграновського
  Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Первомайську Миколаївської області. Батьки під час німецької окупації повернулися до села. Микола пішов служити до місцевого священика. Гарно співав, тому румунські солдати радили йому вчитися на духівника Після війни сім’я знову переїхала в Первомайськ. 1955-го Микола вступив на акторський відділ Київського інституту театрального мистецтва. Кінорежисер Олександр Довженко взяв його до свого класу в Москву. Там почав зніматися в кіно. За першу роль у фільмі ”Повість полум’яних літ” отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі 1962 року влаштувався на Київську кіностудію і видав першу збірку поезій ”Атомні прелюди”. Надрукував 17 збірок віршів і повістей. З кінця 1980-х працював над романом ”Наливайко”, який видав 1996 року. 1986-го виступив на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Протягом 1989–1993-х головував в українському відділенні ПЕН-клубу. Помер 26 травня 2004 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі
Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Первомайську Миколаївської області. Батьки під час німецької окупації повернулися до села. Микола пішов служити до місцевого священика. Гарно співав, тому румунські солдати радили йому вчитися на духівника Після війни сім’я знову переїхала в Первомайськ. 1955-го Микола вступив на акторський відділ Київського інституту театрального мистецтва. Кінорежисер Олександр Довженко взяв його до свого класу в Москву. Там почав зніматися в кіно. За першу роль у фільмі ”Повість полум’яних літ” отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі 1962 року влаштувався на Київську кіностудію і видав першу збірку поезій ”Атомні прелюди”. Надрукував 17 збірок віршів і повістей. З кінця 1980-х працював над романом ”Наливайко”, який видав 1996 року. 1986-го виступив на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Протягом 1989–1993-х головував в українському відділенні ПЕН-клубу. Помер 26 травня 2004 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі

"День-у-день збираюся тобі написати, і кожний день тривога на тривозі! – пише Вінграновський 13 серпня 1959 року художнику Анатолію Добролежі. – А зараз їду до тебе, на Україну: Орлюк – мій. Через п'ять днів починаються зйомки. Жаль, що тебе немає в дні оці в Москві. Нікого нема, хоч свисни! Толя, дорогий мій, але ж це тільки криха діла – попереду картина. Скучив за піснями як! Нема з ким і поспівати, а самому сумовито. Я буду три місяці у Ржищеві – експедиція. Як будеш їхати – сповісти".

Це був перший широкоформатний фільм у світі. Права на показ придбали у 100 країнах. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Через кілька місяців переплавив нагороду, щоб виготовити зуби для матері.

"Ті зуби мені ще довго згадували, – оповідає. – Навіть приїжджали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати. Давай допитувати, де подів золоту медаль. Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити! Наша вона з Орлюком. І точка! "Не ваша, а совєцької держави, тому зобов'язані її повернути", – відповідають. Як би не так. Ач, чого заманулося. Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися".

Після навчання у Москві його скеровують на Київську кіностудію. На той час вона вже носить ім'я Олександра Довженка. Вінграновський працює над постановкою фільму за романом Олеся Гончара "Людина і зброя".

Журналістка Віра Горбатюк згадує діалог із композитором Борисом Бураєвським. Запитала в нього адресу Вінграновського. Виявилося, що той не має власного помешкання.

– Ви можете повірити, що він уже довгий час живе на залізничному вокзалі? – каже Буєвський. – Так-так, спить у залі для пасажирів, а досипає у трамваї найдовшого маршруту. Наприклад, до Пущі: туди – година й назад – година. Якраз встигає виспатися до дев'ятої ранку, коли треба з'являтися на кіностудії.

1963-го їде під Житомир допомагати режисеру Одеської кіностудії Василю Лєвіну знімати стрічку "Гнівний Стратіон". Стосунки в них не складаються. Тож Вінграновський переважно сидить у себе в номері й читає книжки. Його запрошують працювати в Одесу.

В околицях Холодної Балки знімає "Думу про Британку" за твором Юрія Яновського. У масових зйомках беруть участь місцеві жителі. Ідуть дощі. Коли трохи підсихає і з'являється сонце, працюють із ранку до вечора. Коли ж погода погана, Вінграновський не виходить надвір.

– Не заважайте йому, він щось пише, – пояснює баба Марта, в якої мешкає під час зйомок.

"Cтаренька хата бабки стояла найближче до лиману, так що закинути вудочку можна було, сидячи на порозі хати, – згадує Анатолій Добролежа. – Микола любив село, особливо вабили його коні. У селі почувався як удома, залюбки ходив босоніж, у кухвайці, а по сезону – то й у кожусі. Якось до мене з Одеси приїхав приятель художник Слава Божій. Він був у захваті, побачивши такий етнографічний раритет – Вінграновського в кожусі. Тут я й порадив Святославові написати портрет Миколи Степановича на повен зріст. Микола не заперечував і досить органічно позував. Щось гетьманське раз по раз прозирало в ньому".

У "Думі про Британку" Вінграновський зіграв свою останню роль – Несвятипаска. Решту життя працював у кіно як режисер. Знімав художні й документальні фільми. Два з них присвятив Олександрові Довженку.

14 столиць України Микола Вінграновський виділив у своїх "Нарисах по історії України". Написав їх 1997 року. Розповів про Трипілля, Київ, Галич, Холм, Хортицю, Чигирин, Гадяч, Батурин, Немирів, Бендери, Глухів, Львів, Харків, Хуст. Про Чигирин, Батурин і Галич зняв документальні фільми

Дзюба засватав Марту з хімфаку, Драч – Марію з мехмату

Навесні 1962 року Львів відвідала група письменників – Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Виступали в навчальних закладах.

"Це був вибух, – згадує Євген Дудар, який тоді навчався на п'ятому курсі університету імені Івана Франка. – Правда, після цього "вибуху" університетські парубки недорахувалися двох дівчат. Два Івани – Дзюба та Драч – виявилися досить-таки конкурентними суперниками львівським побратимам. Перший засватав Марту з хімфаку, другий – Марію з мехмату. Микола, на диво, вистояв. На диво, бо в його артистично-поетично-парубоцьку постать летіло чи не найбільше стріл Амура".

Переказують, що від незапланованих стосунків поетів урятувала письменниця Ірина Вільде. Після якогось вечора запросила їх до себе на гостину. У товариство обрала кількох вродливих львів'янок.

– Не хочу, щоб хлопцям закрутили голови комсомольські вертихвістки. Їх спеціально підсилають на зустрічі з ними, – пояснила.

Свою дружину Микола Вінграновський знайшов того ж року дорогою в Москву. Летів з Іваном Драчем, який вступав на Вищі курси кіносценаристів. Туди й назад на їхньому борту працювала стюардесою Лідія Максимова. Вона цікавилася поезією, тому впізнала обох.

"Я спав у літаку після тяжких екзаменів, а Микола з Лідою вуркотіли голубами, – описує Драч. – Минув тиждень, другий. Про Миколу на студії пішла поголоска, що тяжко захворів. Якийсь особливий грип. Ну як ти не підеш у студійний гуртожиток, де тяжко гнобиться твій друг. Вибрався я на перерві. Ще не зайшов у кімнату до Миколи, як у коридорі на вікні побачив чисті скляночки з етикеткою Аерофлоту. Зрозумів – Миколу лікують знайомі "лікарі".

Наступного року народився син Андрій. Коли Вінграновський перейшов на Одеську кіностудію, отримали кімнату в готелі "Кураж".

"Моя квартира була в цьому ж дворику, тому бачилися майже щодня, – згадує сценарист Микола Циба. – Я підходив до вікна, розмовляючи з дружиною російською, і раптом, непомітно для себе, переходив на українську – бо перед вікном проходив Микола. В Одесі його виступи приймали так, що позаздрив би навіть Висоцький. Микола свої вірші чергував: після "нейтрального" ліричного – як вріже щось войовниче, від якого у самого в горлі сльози клекочуть: "Дванадцять рублів пенсії й коза!.. Як ця коза-сльоза".

1975-го Вінграновський одружився з на рік молодшою лікаркою Олександрою Білинкевич зі Львова. Для неї це також був другий шлюб. Першим чоловіком був Ярема Полотнюк, син Ірини Вільде.

Зараз ви читаєте новину «Протягом п'яти років у Москві не промовив жодного слова російською мовою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1193
Голосування Що будете робити у карантин вихідного дня?
  • Те саме, що завжди. Карантин - неефективний
  • Проведу час з користю вдома
  • Якщо все закрите - гулятиму на природі
  • Пообідаю у "Велюрі" Миколи Тищенка
  • Який такий карантин вихідного дня? Вперше чую
Переглянути