Після вбивства Адама Коцка засудили 99 студентів
"Українська академічна молодь зібралася в салі університету на віче нелегальне й ухвалила одноголосно: приступити до боротьби за університет український, – як найострійшими способами, – пише в "Історії політичної думки галицьких українців 1848–1914" політик Кость Левицький про зібрання у Львові 1 липня 1910-го. – В часі віча зачали польські студенти класти барикади з лавок, а наші, побачивши, що їх забарикадовують, вибігли з салі нарад, і зачалась стрілянина з обох сторін. На побоєвищи стверджено: студент Адам Коцко убитий, ранені чотири українці і два поляки".
На початку ХХ ст. Галичина перебуває у складі Австро-Угорщини. Користується широкою автономією – у Львові розташований крайовий сейм, а цісарського намісника призначають із представника місцевої знаті. Хоча українці становлять найчисельнішу групу, та політична влада перебуває в руках поляків. Вони проводять поступову полонізацію – державна німецька мова зникає з освіти та документації.
Галичину розрізнять як Східну – з центром у Львові й українським населенням – русинами, і Західну – з Краковом і поляками. У Краківському університеті користуються польською, тож українці вимагають, щоб у Львові надали таке ж право їхній мові. Та сенат Львівського університету навпаки починає домагатися офіційного закріплення за закладом польського статусу.
Українці обурені: вони – найбільша національна група в імперії, яка досі не має власного університету. У червні 1910-го в парламенті починається робота над бюджетом. Депутати і митрополит Андрей Шептицький піднімають питання заснування українського університету. В наявному закладі у Львові верховодять поляки. Навесні вони створюють озброєну боївку. Її члени ходять із цюпагами – палицями з ручкою у вигляді сокирки. Не пускають українців до університету.
Прем'єр-міністр Австро-Угорщини Ріхард фон Бінерт ініціює зустріч керівників української та польської фракцій у парламенті – Костя Левицького та Станіслава Ґломбінського. Останній – ще й ректор Львівського університету. Прем'єр просить обидві сторони заспокоїти студентів, щоб не дійшло до кровопролиття.
"На се я відповів, що знаю настрій між нашими студентами, бо я вже минулого місяця успокоював їх. Тоді ж дійшов до висліду, що тут є конечною умовою – усунути провокуючу польську боївку з університету, і буде спокій, – згадував Кость Левицький. – Міністр здивувався, як почув, що на університеті є озброєна польська боївка. Тоді запитався пана Ґломбінського, чи се може бути? Засоромлений сим запитом Ґломбіньскі заявив, що він розпорядить уступленнє польської боївки, аби тільки був спокій".
Наприкінці червня з'ясовується, що справу українського закладу не включили в порядок денний бюджетної комісії. Обурені студенти на 1 липня скликають віче в університеті. В ректораті віддають наказ мобілізувати всі служби для охорони. О 6:00 до закладу підводять два відділи поліції, один із них озброєний гвинтівками. Вони ховаються в аудиторіях. На дворі стоять комісар Тавер і кілька агентів. Спостерігають за приходом українців.
В аудиторію №3 сходяться майже 300 студентів. Очолює віче Адам Коцко. Під час виступу керівника Українського студентського союзу Миколи Залізняка чують шум у коридорі. Це польські студенти роблять барикади з лавок. Працівники університету – так звані возні, відкривають склад дров і допомагають переносити поліна під барикади. Завершують віче резолюціями до влади з вимогами відкрити університет.
Щоб вибратися звідти, українці мусять розбирати лавки. По них кидають поліна, потім стріляють. Усі розбігаються. Коли знову беруться за штурм барикад, на нього відповідають пострілами. Одна куля потрапляє в чоло Адаму Коцку, друга – в коліно Роману Леонтовичу. Українці починають відстрілюватися. З'являється поліція. Учасників віче заганяють в аудиторію та оточують. Попереджають, що при найменших рухах стрілятимуть. Усі знайдені палиці та зброю скидають на купу і приписують українцям.
Адам Коцко помирає в дорозі до шпиталю. У газетах зауважують, що його мати – полька, а дід – учасник польського повстання 1863 року. Ховати планують у неділю, 3 липня. Та влада переносить похорон на наступний, робочий день – щоб зменшити кількість учасників.
Усі примірники чотирьох номерів газети "Діло" за ті дні вилучає цензура. Офіційну версію подій у спогадах описує галицький намісник Міхал Бобжинський: "Руські студенти постановили влаштувати в будинку університету демонстраційне віче навіть усупереч забороні ректора, а на випадок перешкоди з боку польських студентів принесли палиці й револьвери. На щастя, в ранню годину було небагато польських студентів, але руські револьвери, навіть за найменшої причини, зачали стріляти на коридорі, і в загальній суматосі впав від кулі власних товаришів один із провідників авантюри, Адам Коцко. На щастя, поліція з'явилася негайно й загрозою вжити зброю запобігла дальшим ексцесам".
Слідство триває пів року. Із 127 затриманих на лаві підсудних опиняється 101 студент-українець. Їх захищають 12 адвокатів, зокрема й Кость Левицький. У перший день суду прокурор читає акт обвинувачення польською. Підсудні та їхні адвокати протестують – за законом, документ має читатися мовою, якою вони володіють. Судді-поляки не реагують. Захисники з підсудними залишають залу засідання.
"В судовій залі – нудота. Коли вже дев'ять тижнів щодня чуєш ту саму історію, то й найцікавіші речі стають скучні, – пише 14 квітня 1911-го київська газета "Рада". – До того ж панове свідки не оповідають нічого цікавого. Вони швидше роблять враження учеників, які добре вивчили задану лекцію".
Серед поляків, яких покликали як свідків, студенти впізнають найактивніших зачинщиків бійки і тих, хто стріляв. Суд не бере цього до уваги.
"Надрадник Обертинський, гладкий польський шляхтич, виявився несовісною людиною, до того ж великим україножером. Він перевів розправу за вказівками польської преси та шовіністичної вулиці, кпив зі справедливости і здорового глузду, – згадував учасник процесу Микола Терлецький. – Польські студенти під присягою зізнавали фальшиво. Наприклад, один із них заявив, що він бачив і чув, як Адам Коцко закликав: "Товариші, на барикади!" – і в тій хвилині був поцілений кулею своїх. Інший поляк зізнав, що бачив, як Леонтович приклякнув на одно коліно і простріляв собі друге. Наші адвокати доказали нісенітність та брехливість тих зізнань, з яких навіть прокурор поблажливо підсміхався, і домагались арештування тих свідків за кривоприсягу".
Від упередження суддів страждають підсудні й адвокати. Їх щоразу штрафують за "образу" прокурора чи свідків.
На цьому тлі краще враження справляє прокурор. Один студент пише в листі, який публікує українська газета "Свобода" у США: "Він, хоч безперечно польський патріот і свиня, але все таки далеко об'єктивніший від всіх суддів, людяніший, не зважаючи на його ролю в процесі. Говорю зовсім щиро – ми воліли би 100 разів, щоб судило нас таких п'ять прокураторів, чим суд в теперішнім складі. Прокурор трактує нас бодай як політичних переступників, інтелігентів. А трибунал – як злочинців найгіршої катеґорії".
Процес триває п'ять місяців. Один підсудний божеволіє, ще один тікає. 99 студентів отримують від 14 днів до трьох місяців в'язниці.
Крапку в цій справі ставлять у листопаді 1911-го, коли адвокату Андрієві Косу дають місяць арешту за те, що під час процесу звернувся до студентів зі словами: "Честь тобі, молодь, за те, що поступила так, як поступила!"
"Вища школа не осягається інакше як бійками, барикадами, погромами, револьверними перестрілками, кров'ю і трупами. Сею дорогою ішла свого часу справа чеського університету, потім італійського, і от уже скоро буде десять літ – на сю дорогу вступила справа українського університету. Переходить від одного конфлікту до другого, іде від катастрофи до катастрофи, викликаючи незвичайне напруження і національне роз'ярення", –
Михайло Грушевський (1866–1934), історик писав у статті "Над свіжою могилою", яка вийшла в "Літературно-науковому віснику" 1910 року
17 револьверів, 90 набоїв, мисливський ніж, 40 кастетів і майже 90 топірців та залізних палиць зібрала поліція на місці бійки польських та українських студентів у Львівському університеті 1 липня 1910 року
За українців вступився нобелівський лауреат
1893 – депутат Олександр Барвінський уперше в парламенті Австро-Угорщини озвучив ідею створення університету для українців. Її розкритикували через відсутність достатньої кількості професорів.
1894 – українці та поляки домовляються про відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті. Займаються питаннями історії України, але офіційно не наважуються так назвати. Очолює 28-річний Михайло Грушевський, який задля цього переїжджає з Києва.
1899 – на студентському віче у Львові українці порушують питання про створення окремого університету: "Коли дев'ять мільйонів німців мають шість університетів, три мільйони поляків мають два університети, то три з половиною мільйони русинів мусять мати хоч один свій університет". У резолюції звертають увагу, що в місті є майже 600 українських студентів, а на час відкриття Чернівецького університету 1875-го було 209.
1901 – студентам забороняють заповнювати документи українською, а професору Михайлові Грушевському – розмовляти нею на засіданнях. Українці проводять нелегальне віче. Ректорат виключає п'ятьох учасників. На їхню підтримку всі студенти греко-католики залишають навчальний заклад. Громадськість збирає їм кошти для навчання в Європі.
1902 – українці повертаються до Львівського університету. Наступного року ректором обирають священника Яна Фіялека, який посилює тиск на них. Його закидають тухлими яйцями.
1906 – на прохання українських студентів надати аудиторію для віча, ректор Владислав Ґлюзінський заявляє, що руської мови не розуміє і в університеті потрібно користуватися польською. Перепалка в ректораті переростає в бійку.
1907 – студенти під проводом наддніпрянця Павла Крата піднімають над університетом синьо-жовтий прапор. Це призводить до сутички з поляками. Поліція арештовує понад 100 студентів. Ті оголошують голодування. Мітинги на їхню підтримку проводять в університетах Австро-Угорщини. На захист стає нобелівський лауреат, норвежець Б'єрнстьєрне Б'єрнсон. Публікує статтю "Поляки як гнобителі". Її передруковує європейська преса. Інший лауреат, поляк Генрик Сенкевич пише статтю-відповідь. У ній стверджує, що студенти "влаштували голодування з вином та біфштексами". На письменника подають до суду за наклеп. Йому дають 300 крон штрафу – це половина мінімального річного заробітку вчителя.
1908 – галицький намісник Міхал Бобжинський висловлює згоду на збільшення українських кафедр в університеті. За це польські студенти закидають його яйцями.
1910 – сенат львівського університету домагається офіційно закріпити польський статус в установі. Побоюючись реакції українців, львівська газета Słowo Polskie закликає студентів стати на захист навчального закладу від гайдамаків. Так з'являється бойова група, яка дев'ять днів блокує українцям вхід до навчального закладу.
1912 – українські посли австрійського парламенту заявляють, що не голосуватимуть за військові закони, доки не поладнають справу навчального закладу. Поляки зобов'язуються відкрити український університет "у відповідному місті Галичини протягом 10 років". Але українців така невизначеність не задовольняє – і вони продовжують бойкот. 1914-го починається Перша світова війна – і це питання відкладають.
3 
35413
Коментарі