— Кравецькі ножиці мені привіз чоловік зі Львова 1984 року. Важать 300 грамів. Спочатку двома руками натискала, щоб розрізати тканину. Та потім навчилася, — розповідає львів'янка 69-річна Надія Повх. — Ми тоді жили в селі Свірж за 40 кілометрів від Львова. Чоловік хвалився, що купив у поляка справжній Zinger (американська компанія, що виготовляє швейні машинки та кравецьке обладнання. — Країна). Казав, служитимуть вічно. Що це не Zinger, а якийсь Sincer, дізналася недавно. Внучка дочиталася. А мені що? Аби різали добре.
Трохи кравчинею підробляла. Спідниці, піджаки жінкам шила, ремонтувала одяг. У селі був час, коли мої великі ножиці всі позичали. У людей або маленькі були, або ніяких. Сусідка Світлана мала косу до пояса. Народила дитину й вирішила обрізати. Взяла мої "зінгери" і чик — коса додолу впала.
Був випадок, що коню гриву й хвоста підрізати нічим було. Знову взяли мої, бо найбільші й найгостріші на селі. Як завезли сувій дефіцитної тканини в лавку, то продавщиця Марія Петрівна до мене прибігла. Просила на тиждень позичити, поки люди товар купують. Потім мені найпершій казала, коли в магазин завезуть крам.
Вісім років тому ножиці вперше зламалися.
— Зять заніс у майстерню у Львові, їх скрутили великим болтом. Ще й ручки помалювали рожевим — для краси, — каже Надія Василівна.
3 
1
Коментарі