Дружина змушувала Євгена Плужника ходити на літературні вечори
"Він був бідний і тихий. Мав туберкульоз. Сиділи ми разом у компанії. Говорили-говорили, і раптом він устав, обняв мене при всіх і поцілував. Ніхто й не подумав би, що він на таке здатен", – згадувала наприкінці 1980-х Галина Коваленко-Плужник про чоловіка поета Євгена Плужника.
Вони знайомляться в музично-драматичному інституті в Києві 1923-го. Євген залишив навчання у ветеринарно-зоотехнічному інституті і заробляє продажем газет на вулицях. Цікавиться театром. Галина на рік молодша, закінчила історичний факультет і працює друкаркою в Книгоспілці. Хоче себе спробувати як акторка. У неї багато впливових залицяльників. Подобається вона і Плужнику.
Якось він пристає до гурту хлопців, які проводять її додому на вулицю Прорізну – до колишнього будинку цукрозаводчиків Терещенків. Там Галина живе біля двоюрідної сестри Марії Юркової. Та викладає українську мову й літературу по школах Києва. Як учителька отримала кімнату у квартирі на шостому поверсі. Разом з іншими до неї заходить і Євген. Він не має свого житла і постійної роботи. Найчастіше сидить мовчки і задумливо. Спостерігає за фліртуванням хлопців з Галиною.
Буває, іронічно усміхається та інколи закидає щось дошкульне на адресу якогось суперника. Найголовніший його конкурент – галичанин Іван Рудницький. Він знає Галину Коваленко давно. Свій інтерес до неї підтверджує запрошенням до Відня. Євген розуміє, що потрібно діяти. Він з'являється до помешкання Галини у розпал вечора, раптово цілує господиню і без пояснень іде. Наступного вечора знову приходить. Сідає і мовчить.
– Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино! – каже раптом. Вона робить вигляд, що не розуміє, про що йдеться. Євген іде і не з'являється кілька місяців. Галина тривожиться. На людях обурюється його вчинком, але потайки плаче і не може викинути з голови.
За три місяці він повертається худий та обдертий. Каже, вчителював у Миргороді на Полтавщині. Подався туди, аби перевірити справжність почуттів. Зізнаються, що кохають одне одного, і вирішують побратися.
– Чи ти не сповна розуму? У нього ж відкрита форма туберкульозу! – каже подруга Галині.
– Будемо разом помирати, – відповідає.
Батько Галини був священиком. Та молоді не вінчаються, лише реєструють шлюб.
"Я мамі постійно казала, що вийду заміж лише тоді, якщо заплющу очі й побачу неповторну людину. Ту, яка мені суджена, – розповідала пізніше в інтерв'ю Галина Коваленко-Плужник. – Коли ми вперше приїхали з Євгеном до мене додому, то я кажу:
– Мамо, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй.
– А чого я його буду цілувати? – не зрозуміла мати.
– Бо то, – кажу, – тепер мій чоловік.
– А це той, що на всьому світі один? – згадала мої слова й обійняла його".
Живуть у кімнаті на Прорізній. Сестра відселяється за фанерну перегородку. Заробітки у подружжя невеликі, але вони ремонтують житло, щоб зробити його затишним.
"У кімнаті платяна шафа, ліжко, полиці з книгами і трельяж. Ще є залишена попередніми знатними власниками велетенська канапа і з того ж гарнітуру пуф. Він видає своєрідний звук, коли на нього сідають. Господар зве його "пфу", – пише у спогадах знайома Марія Галич. – Над канапою – полтавський килим, портрет Тараса Шевченка і репродукція картини "Запорожці" Іллі Рєпіна. Посередині – круглий стіл та два стільці. Ще висить жирандоля-свічник. До неї прив'язаний білий ведмедик. З ним Євген, буває, розмовляє, коли в кімнаті нікого нема. До одного з двох вікон постійно прилітає пара голубів. Годує їх об 11 годині".
Господарі пригощають гостей чаєм із зеленого чайника, а не традиційного для того часу самовара. Алкоголю не вживають. Завжди подають медяники і дорогі цукерки, які любить Євген. Часто на столі – вареники з вишнями.
Євген Плужник працює вдома. Про це всі знають і за потреби заходять до нього. Якось забігає поет Павло Тичина. Каже, що поспішає і не затримається довше, ніж на півгодини, але сидить чотири. Прощаючись, виправдовується: "У вас так гарно і затишно. А в мене зимно, миші бігають та книжки гризуть".
При незнайомих людях Євген завжди мовчить і придивляється. Зате у добре знайомій компанії часто жартує.
"Не можна описати всі дотепи, що ними сипав Плужник, як був у настрої, – пише у спогадах сестра його дружини Марія Юркова. – Письменник Михайло Івченко захоплювався тоді модною індійською філософією. Він мав звичку якось по-своєму дзвонити – протяжно, тричі. Зачувши такого дзвоника, Євген схоплювався відчиняти зі словами: "Р-р-рабін-Др-р-ранат-Т-тагор" (Рабіндранат Тагор – індійський поет. – Країна). І гість, і хазяїн з цього щиро сміялись".
Новеліст Григорій Косинка прибігає, як тільки чує десь цікаву плітку, пише нове оповідання, здибає колоритну людину або вигадує сюжет. Лягають на канапу, позакладають руки за голову – розмовляють і регочуться.
– Господи, ну чого б ото сміятися півдня! – обурюються сусіди.
"Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі. Як тільки Сладкопєвцев отруїв мені душу славолюбством – я побачив, що ним посіяне проростає. Визнав за краще одразу позбутися спокуси", – пояснює товаришам Євген Плужник рішення залишити навчання у професора Володимира Сладкопєвцева в музично-драматичному інституті. Викладач виділяє студента – каже, що лише він із 30 осіб групи може стати хорошим актором.
Зосереджується на поезії. Має інтимні вірші, присвячені дружині. Називає їх хатніми і навіть не думає виносити на люди. Перші його твори друкують у періодиці завдяки Галині через місяць після весілля – у листопаді 1923-го. Підписує псевдонімом "Кантемирянин" – від назви слободи, де народився.
"Якби не я, він не надрукував би жодної збірки, – розповідала Галина Коваленко-Плужник. – У нас із вікна було видно Дніпро. Євген міг годинами дивитися на річку. Дивиться, дивиться, а тоді за ручку – і пише. Написане засовує то в піч, то під матрац".
Вона його рукописи несе до літератора Юрія Меженка. Той вражений прочитаним: "Знаєте, що ви принесли? Це вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати. І дай нам Бог, щоб дочекалися".
Дружина змушує Євгена Плужника йти на вечір письменників під головуванням літературознавця Миколи Зерова. Той умовляє прочитати кілька поезій. Наступного дня поет Максим Рильський приходить до помешкання Плужників і обіймає господаря: "Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких".
"Дуже зрадів своїй першій книжечці, – згадує про вихід збірки "Дні" 1926 року Галина Коваленко-Плужник. – Та все ж він не переставав допитуватися: "Галю, а може, ще рано?" Скромний був. Хоча зізнався: "Якщо бути поетом, то великим".
Якось він затягується цигаркою і починає захлинатися кров'ю. Вона не зупиняється протягом 12 днів. Рушників чистих немає, і вимочують простирадлами. Вся кімната скривавлена. "Як поле битви", – жартує Плужник.
Тоді він затявся не курити, хоча раніше за день викурював дуже багато. Говорити йому забороняють. За потреби дзеленчить ложечкою об склянку. В сім'ї закінчуються гроші. Поет Дмитро Фальківський добивається допомоги від місцевкому письменників.
– Без віддавачки. Гроші не ощаджуйте, нічого не жалійте, – передає кошти Галині. – Купуйте йому все, що треба.
Та лікарі заявляють: "На одужання немає надії". Рекомендують перевезти до пансіонату у Ворзелі під Києвом. Стан поета важкий, і транспортування бруківкою може нашкодити йому. Друзі Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка та Валер'ян Підмогильний, змінюючи один одного, несуть хворого на руках до вокзалу. Поїздом добираються до Ворзеля.
Туди щовечора після роботи навідується дружина. Почувши паровозний гудок, чоловік завжди починає виглядати її. Якось вона підходить до галявини, де стоїть розкладачка. Євген лежить нерухомо спиною до неї. "Все. Кінець", – думає жінка. У розпачі кидається до нього. Заглядає на обличчя, а він вітає її усмішкою. Не чув, як підходила, бо задивився на білку.
– Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти, – говорить він. – Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина. Ти моя наречена, бо життя починається вдруге.
"Вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру"
"Галча моє! Ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того. От тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости, – так це значить, що сталося у моїм житті те, чому й ти разом зо мною радітимеш, – пише Євген Плужник дружині 28 березня 1935-го. Того дня його засудили. – У мене мало потрібних слів – мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право. Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа – як дату найкращого з моїх днів".
1 грудня 1934 року в Ленінграді вбивають члена Політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кірова. Наступного дня в Києві енкаведисти видають постанову, в якій поета Євгена Плужника називають "членом контрреволюційної організації, що був зв'язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу і брав участь у підготовці терактів".
Разом із 13 письменниками засуджують до розстрілу із заміною вироку на 10 років таборів суворого режиму. Відвозять на Соловки – острів Анзер. Там він більше хворіє, ніж працює. Тому відправляють до табірного лазарету.
– Не біда, що ви потрапили в тюрму в такому ранньому віці, – каже Євген Плужник до санітара 15-річного Юрія Чиркова. – Це також життєвий досвід, і він вам знадобиться.
Самопочуття письменника не покращується. Має поганий апетит. Якось йому приносять двоє м'яко зварених яєць. Він їсть лише половину одного. Безсоння відбирає багато сил. Говорить важко і тихо.
"Писав ночами. Іноді я приходив вранці до палати і заставав його з папером у руках. Або бачив на тумбочці коло його ліжка свіжо записані аркушики, а поет, вичерпаний безсонням, лежав нерухомо, з примкнутими очима, нагадуючи мерця, – опублікував 1950‑го в Німеччині свої спогади колишній санітар соловецького лазарету Микола Тайга. – Я ще й тепер бачу на коцах його білі, вихудлі, але гарні руки з голубіючими жилами і довгими пальцями. Глибоко запалі очі в темних рогових окулярах. Шкіра обличчя, жовтава й одночасно молочно-прозора, справляла враження випещеної".
Одного дня Євген Плужник каже санітару, щоб після смерті той узяв собі його верхній одяг. Не хоче, аби його забирав будь-хто. Своє пальто просить передати лікарняному дроворубові, теж в'язневі, до якого мав прихильність.
– Миколо, принеси мені холодненької води. Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру, – каже, ледь ворушачи губами.
Санітар допомагає підвестись письменникові і ставить миску з водою на його животі. Той повільно мочить праву руку, підносить її до чола і проводить по ньому. Потім мочить пальці обох рук і слабо тре одну об одну. Витирається рушником, який подає санітар.
Помічник відносить миску. Коли повертається, застає поета мертвим. Причиною називають туберкульоз легень. Тіло замотують у лахміття і на санках везуть на табірний цвинтар. В останню путь його проводить засуджений разом із ним друг Валер'ян Підмогильний.
Наприкінці лютого 1936‑го дружина отримує від Плужника короткий лист, написаний за п'ять днів до смерті: "Присягаюсь тобі, я все одно виживу!"
1 
1
Коментарі