Ярослав Окуневський порушив заборону китайського імператора
"Кругом нас гамір, крик і клекіт. Товпа китайців аж шипить. Серед болота, багнюки суєтить нарід. Торгують, продають, кричать – суще пекло", – пише у "Листах з чужини" український військовий лікар Ярослав Окуневський.
Він прибув до Китаю у квітні 1897-го на борту крейсера "Кайзер Франц Йосиф І", що належав австро-угорському флоту. Служив лікарем. Судно доставило австрійського посланця барона Моріца Чикана фон Вальборна XI для встановлення відносин із Піднебесною. Європейці почали навідуватися сюди з початку XIX ст. У 1840-х та 1860-х прокотилися дві війни. Китай програв їх і був змушений дозволити іноземцям торгівлю на своїй території.
Із крейсера під крики "Ура!" і залпи корабельних гармат делегація пересаджується на англійський пароплав Wuchang. Заходять у гирло річки Пей Го і висаджуються в місті Тянцзинь. Воно поділене на декілька частин. У французькій та англійській бачать розкішні клуби, палати купців, банки й готелі, вулиці освітлено газовими ліхтарями. Бруківкою ходять жінки з парасольками. У китайській частині криві, вузькі й брудні вулиці в ямах, без освітлення. Багато жебраків. Смердить від верблюдів, коней та віслюків.
– Немає в світі народу, котрим було б так легко управляти, як китайцями. Слухняні, чесні й роботящі, – коментує побачене провідник-англієць.
Представники Австро-Угорщини їдуть потягом у Пекін. Залізницю збудували американці. На станції неподалік столиці їх зустрічають на запряжених мулами підводах зі старих дощок. Українця запрошують сісти у центрі. Колеса то в'язнуть у багнюці, то підстрибують на ямах.
– Бідна моя голівонька, бідні мої кості. Пустіть мене з цього почесного місця. Краще піду пішки, – жаліється Окуневський.
Візник пропонує помінятися місцями. Той погоджується. Трясе не так, але мусить терпіти хвіст, яким мул махає перед обличчям.
Вздовж дороги бачить насипи глини – могили. У китайців нема кладовищ. Ховають, де заманеться. За пів години в'їжджають у міські ворота. На них торгують крамом та їжею. Харчуються з мисок паличками або руками. Чоловіки голять голови й бороди. Інші на очах людей справляють нужду. Фекалії викидають із вікон будинків. Землероби підбирають їх для удобрювання полів.
"Вулиці були певного роду компостними ямами. Туди звалювалося все, що могло перегнивати, – і дохлі собаки, і свині, і всяка всячина, – згадував сходознавець Дмитро Янчевецький, який теж мандрував тоді Азією. – Китайці охайні в себе в домі. За його стінами ігнорують бруд. Мені доводилося, під'їжджаючи до воріт багача-китайця, затискати ніс від жахливого смороду. А господар, зустрічаючи мене, анітрохи цим не переймався".
Віз із делегацією обступають жебраки. У багатьох гнійні рани та гангрени. Ярослав Окуневський кидає їм жменю мідяків. Вони починають бігти за ним і просити ще. Один повзе навколішках. Це лякає українця. Він – лікар, але зупинитися й надати допомогу не може.
Приїжджі селяться в англійському готелі. Там є більярдна, тенісний корт і ресторан. Найбільша розвага – кінні перегони. Після них вечеряють із шампанським у 10-метровій пагоді. Обслуговують китайці.
Наступного дня отримують запрошення від німкені баронеси Гейкін. Та живе у китайському буддистському храмі в селі Пі-Ен-Ссе, що неподалік. Дивуються, як вона не боїться жити сама серед чужинців. Та запевняє, що ставляться до неї добре.
Відвідують іноземні посольства. Російське розташоване біля імператорського палацу. У ньому гостей розважає медсестра Олександра Корсакова. Вона онучата племінниця композитора Миколи Римського-Корсакова, який написав опери "Травнева ніч" за Гоголем та оперу-колядку "Ніч перед Різдвом". Співає делегатам українські пісні.
– Годі, припиніть, бо не видержу і всіх вас тут розцілую, – Ярослав Окуневський захоплений почутим.
Поблизу стоїть китайський храм, у якому облаштували православну церкву. Там саме правлять Великодню службу. Споруду охороняють козаки, які палять вогнища і запускають салюти.
"Перейняли місцевий звичай створювати шум. Пояснювали його бажанням відігнати і настрашити злих духів. Ті нібито блукають вулицями і вичікують можливість прослизнути в житло", – згадував Володимир Корсаков, лікар російського посольства в Пекіні.
Віряни сходяться з усього міста. Козаки роздають їм свічки. Ярослав Окуневський приєднується.
– У церкві дяки-китайці? – питає у вірянина.
– Це не китайці, а росіяни, – каже той. – Точніше – обрусілі буряти.
Лікар христосується з ними. Серед "обрусілих" помічає німців, шведів та українців.
"Як та величезна гадюка, вона в'ється по глибоченних пропастях і по верхах, сягаючих під небеса. В китайських літописах пишеться, що 400 тисяч людей погибло при цій роботі", – пише Ярослав Окуневський про Велику китайську стіну. Екскурсію до неї проводять аташе англійського посольства та його шеф-кухар. Із собою везуть на підводах гроші та харчі. Дорогою зустрічають селянина, який кричить: "Фан квай це" – "білі чорти". Англієць злізає з підводи й починає його бити. Рятувати чоловіка кидається прислуга, відтягують сміливця. Діставшись стіни, всі не приховують захвату. Але роблять висновки, що споруда вже не може рятувати від ворогів.
"Не кріпості й не мури бережуть народ від упадку, а серце і хоробрість у грудях", – пише Окуневський. Бере на пам'ять цеглину.
Від стіни прямують до царських гробниць. Біля них стоять величезні статуї слонів, коней, верблюдів, левів та собак. Охоронець усипальні вимагає 10 доларів за вхід. З ним торгуються, але безуспішно. Хочуть рушати до іншої гробниці. Той здається і пускає за 3 долари.
Ночують у храмі буддистів. Сплять на твердих тапчанах, що кишать клопами.
Лише через місяць у міністерстві закордонних справ дають дозвіл на зустріч з імператором 26-річним Ґуансюєм. "Пекінська газета повідомила про нашу аудієнцію. За нами прибула почесна сторожа на конях", – нотує Ярослав Окуневський. Закриті ноші з делегацією до імператорського палацу несуть 50 людей. Їх супроводжує австрійська варта. Зустрічають дві тисячі китайських солдатів – із шаблями, алебардами та луками на чолі з князем Гуном – дядьком імператора.
– Чому ви взяли із собою озброєне військо?– кричить він. – Сюди з ними не можна. Відішліть назад!
– Це почесна варта, – пояснює посол, – за нашою традицією.
– Вам не досить, що сам князь із військом вийшов до вас? Не відчуваєте безпеки? Сьогодні приведете 10 людей, а завтра цілий полк.
Починається перепалка. Більшість розуміє, що місія під загрозою. Та князь здається. Охорону європейців запрошують до шатрів, пригощають мандаринами, цукерками й чаєм.
У палаці Ярослава Окуневського просять зняти окуляри. У них не можна стояти перед правителем.
"Як же бути в Пекіні й не бачити обличчя імператора, – згадував тодішні відчуття. – Нехай вийде війна між Австрією та Китаєм, але я надягну окуляри".
Коли від нього відходить китаєць, який робив зауваження, повертає їх назад.
"Сидить, як той Будда. Лице жовте, вуха стирчать, очі симпатичні, одягнений у синявий халат із вишивкою на грудях, – описує імператора. – На голові солом'яний капелюх із червоною гривою. За ним стоять двоє товстих євнухів, а поряд – князі".
Делегація тричі кланяється. Пояснюють, що хочуть дружніх відносин між державами. Їм відповідають взаємністю, розпитують про Австрію та Росію. Пригощають чаєм. Аудієнцію завершують, випивши китайської горілки.
При виході зустрічають інших представників з Європи. Австрійців хвалять, що "показали зуби" з самого початку.
– Скоро сюди приїжджає князь Ухтомський із царськими дарунками, – каже російський посланець, – то ми із сотнею козаків до палацу в'їдемо.
Наступного ранку фон Вальборн з оточенням залишає Китай. Через два роки тут вибухає повстання проти європейців. На його придушення Австрія направила чотири бойові кораблі й десант. Виступ зазнав поразки. Австро-Угорщина отримала контрибуцію сріблом і право на власну землю у Тяньцзині. На ній не діяли китайські закони.
"Ще задовго до всіляких дипломатичних місій Ярослав Окуневський своєю поведінкою, розумом та діяльністю по цілому світу робив для України добру опінію і знаходив для неї прихильників. Не нарікав на гірку долю, не плакався на сусідів, на котрих традиційно звалювалися національні нещастя", –
написав дослідник Василь Гуменюк у статті "Порвані струни родини Окуневських" у журналі "Гуцульщина" 1994-го
12 країн відвідав Ярослав Окуневський на суднах австро-угорського флоту – Італію, Іспанію, Грецію, Туреччину, Ємен, Індію, Цейлон, Китай, Єгипет, Марокко, Занзібар і Крит. Побував у Гімалайських горах. Вивчив німецьку, італійську, англійську, французьку, російську, польську та сербську мови. Порівнював становище українців та інших народів. Побачене описав у "Листах з чужини", які видав 1901 року
Готував гуцулів до служби у морській піхоті
1860, 5 березня – у містечку Радівці – тепер Сучавський повіт у Румунії, у родині священника Іполита Окуневського народився син Ярослав. Мав брата Теофіла і трьох сестер. У 15 років втратив матір, жив у баби.
Закінчив сільську парафіяльну школу в селищі Яворів – тепер Косівський район на Івано-Франківщині, семирічну школу в Снятині та Коломийську гімназію.
1877 – стає студентом медичного факультету Віденського університету. Товаришує з фізиком та перекладачем Біблії українською Іваном Пулюєм. Голова студентського академічного товариства "Січ". Редагує часопис "Слов'янський альманах", який публікує заборонені твори Михайла Драгоманова, через що його закривають. Погоджується на високу стипендію від військового міністерства країни в обмін на зобов'язання служити у флоті військово-морським лікарем.
1884 – отримує диплом доктора медицини. Стає корабельним лікарем на флоті, що базується в містечку Пула в Хорватії. Бачить на власні очі європейських правителів, султана Занзібару Сеїда сера Халіфи І ібн Саїда аль-Бусаїда та китайського імператора. Відвідує Київ та Одесу. Заводить дружбу з композитором Миколою Лисенком та українською громадою. Дослужується до генерального штабного лікаря.
1899 – одружується із заможною австріячкою, молодшою на 14 років Отілією Зайзер. У Відні народжують доньок Дору й Ольгу. З 1901-го організовує гуманітарну допомогу для українців. Видає брошуру "Про санітарну допомогу Україні", "Допомога полоненим", "Червоний Хрест на Україні". Разом із братом адвокатом Теофілом дає 2 тис. крон на купівлю народного дому в містечку Городенка – тепер райцентр Івано-Франківської області. У ньому діють українські товариства та лікарня. Жертвує кошти на українські школи, сирітські будинки, видання у Львові та Чернівцях.
1914 – допомагає Товариству Українських січових стрільців. Очолює Українську санітарну місію, вступає до Союзу визволення України. За три роки стає організатором та головою Української Санітарної місії УНР у Відні, а 1919-го – головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР. Займається створенням в Коломиї 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Очолює санітарну управу в Галицькій армії.
1921 – селиться у Городенці у брата Теофіла. Працює в лікарні. Дружина відмовляється жити на Галичині, яка увійшла до складу Польщі. Розлучається і з доньками їде до Відня.
1929, 24 жовтня – Ярослав Окуневський помирає. У газетах пишуть, що через дружину повісився на шнурі від штори. Дослідник Ярослав Ганіткевич у родинних листах вичитав, що покійний мав проблеми з серцем і брат Теофіл знайшов його мертвим у ванній кімнаті.
4 
1
Коментарі