"Не хапайся, братику, друкувати московських повістей – ні грошей, ні слави за них не здобудеш"

Тарас Шевченко був старшим боярином на весіллі Пантелеймона Куліша

– Здорові були! А вгадайте – хто? – літнього дня 1843 року до помешкання Пантелеймона Куліша в Києві заходить статечний чоловік у полотняному плащі.

– Хто ж, як не Шевченко? – відповідає господар. Хоч Тараса Шевченка до цього ніколи не бачив – ані наживо, ані на портретах.

– Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?

 

Куліш викладає в повітовому училищі на Подолі. Любить малювати, хоч визнає, що художник із нього посередній. Пише роман "Чорна рада" – про події навколо виборів гетьмана Лівобережної України 1663-го. Раніше ніхто з українських літераторів не брався за великі художні твори на історичну тематику.

Шевченко вже доволі відомий – закінчив Петербурзьку академію мистецтв і видав "Кобзар". Приїжджає до України вперше після звільнення з кріпацтва. Перебуває в Києві трохи менше місяця. За цей час їхнє знайомство переростає в дружбу.

Перше, що об'єднує, – спів. Шевченко має гарний голос, а Куліш знає багато народних пісень. Часто мандрують навколо Києва, роблять замальовки, ловлять рибу в Дніпрі. Однак характери в них різні. Шевченко – запальний, спонтанний. Куліш – зосереджений, флегматичний.

"Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником, – розмірковує про себе і друга в нарисі "Жизнь Куліша", писаному від третьої особи. – Глибина чуття своєї народності була в обох їх однакова. Тільки в Шевченка кров буяла без упину. Куліш уже тоді шукав рівноваги серця і розуму, рівноваги "хочу" і "мушу". Енергія холодна, мовчазна, а проте непоборима ні щастям, ні лихом, була і є ідеалом його".

Наступного разу Шевченко відвідує Україну через 1,5 року. Куліш саме одружується з Олександрою Білозерською – сес­трою приятеля Василя Білозерського. Пропонує товаришеві бути старшим боярином на весіллі. Той погоджується. На гуляння на хуторі Мотронівка – тепер село Оленівка Борзнян­ського району Чернігівської області, приїжджає в сірому пальті та яскравому червоному шовковому шарфі. Під час вінчання тримає над нареченим вінок.

– Чи ти царівна, чи королівна? – звертається біля столу.

– На чужий коровай очей не поривай, да собі дбай, – відповідає Пантелеймон.

П'ятеро музикантів удень розважають селян, увечері – гостей. За це отримують яйця і молоко. Проте в центрі уваги – Тарас Шевченко. Він співає, танцює, розповідає анекдоти. А ще просто біля столу влаштовує "екзамен" з української мови сестрам Олександри.

– А що це ви сестер муштруєте, а саму наречену не рухаєте? – питають гості.

– Не екзаменую, бо це майбутня жона Куліша. А він би на ній не женився, якби була нездатна до рідного слова.

Малює портрет нареченої та вписує їй в альбом кілька віршів.

– А що ви мені дасте на пам'ять сього дня? – питає.

Та думає кілька секунд, а тоді зриває квітку з вінка.

– Буде нещастя! – скрикують сільські жінки. Бо рвати весільний вінок – погана прикмета.

 

"Було багато шуму і, відповідно, нудоти, але це тільки для мене, – описує Куліш своє весілля в листі до поета Петра Плетньова. – Всі інші затято веселилися. Найдорожчим гостем був Шевченко. Я старався проявляти до нього усю можливу повагу, щоб показати малоросійським панам: не чини і багатство, а особисті достоїнства я ціную в людині. Всі наші полюбили Шевченка від душі за його простодушний характер, розум і пісні".

Молодята вирушають у подорож до Європи. Планують, що незабаром до них приєднається і Шевченко. Олександра згодна виділити на це власні гроші. По дорозі зупиняються у Варшаві. Там Куліша арештовують. Підозрюють у співпраці з таємним Кирило-Мефодіївським товариством. Везуть до Санкт-Петербурга на допит.

Серед компрометуючих матеріалів – листи до Шевченка. Слідчий звертає увагу, що на них є примітка "рукою власною". Так підписувалися українські гетьмани.

– Що означає цей підпис?

– Так підписувалися всі грамотні люди в старовину – на відміну від тих, котрі не могли власноручно підписати свого імені. Робив це від примхи, з юначої любові до всякого роду старовини.

– Чи правда, що заміряли бути гетьманом?

– Спитайте перше, чи багацько в мене грошей при душі, чи великі маю добра, чи родич я або приятель вельможним панам? – з усмішкою відповідає.

Поліція не може довести причетність Куліша до Кирило-­Мефодіївського братства. Попри це, його відправляють на заслання в Тулу. "Хоч і не належав до вказаного товариства, однак перебував у товариських стосунках з усіма його учасниками", – йдеться у вироку.

Від стресу Олександра втрачає дитину.

Шевченка також арештують – у Києві. У його валізі серед іншого знаходять квітку, яку подарувала наречена в Мотронівці. Відправляють солдатом в Оренбург "під суворий нагляд із забороною писати й малювати". Пізніше – в Новопетровський береговий форт – тепер Форт-Шевченко в Казахстані.

На засланні Шевченко часто згадує безтурботні часи. Наспівуючи пісню "Ой ізійди, зійди, ти зіронько та вечірняя", думає про другий день весілля Куліша. "Чи побачу я ще цю прекрасну блондинку? Чи заспіваю з нею цю задушевну пісню? Спогади мене заколихали, і я солодко заснув", – нотує в щоденнику.

Він часто бачиться з Пантелеймоном – у снах. Якось зустрічає його в товаристві історика Миколи Костомарова і композитора Семена Гулака-Артемовського під час ярмарку в Лубнах. Артемовський у театральному наряді балакає з імператором Петром. Тим часом Шевченко малює для Куліша якогось сільського лірника.

Іншим разом гуляють по парку. Куліш – із дружиною. Утрьох прямують в гості до спільного товариша Михайла Лазаревського. Сон перериває курча, яке вискакує Шевченкові на обличчя і щипає за ніс.

"Все, що серцю дороге, згуртувалося цього разу в моєму сновидінні, – записує. – Щасливий ти, хоробрий юначе, що не трапився мені під руку. Інакше я відірвав би твою сміливу голову – аби знав, як клювати доброго чоловіка, коли він спить і бачить уві сні такі відрадні, милі серцю обличчя".

– Він хоч і жорстко, але іноді скаже правду, – говорить Тарас Шевченко про Пантелеймона Куліша. – Зато йому правди краще не говорити, якщо хочеш зберегти з ним добрі стосунки.

Куліш – перший критик і порадник Шевченка. Він ретельно аналізує його твори, не боїться вказувати на помилки і радить викидати цілі розділи. В одному листі пише:

"Не хапайся, братику, друкувати московських повістей – ні грошей, ні слави за них не здобудеш. Краще нічого не роби, так сиди та читай, а ми тебе хлібом погодуємо, аби твоє здоров'я".

 

Коли Шевченко повідомляє Куліша про намір одружитися – той відраджує:

"Засмутив ти мене, брате. Негарну пору вибрав. Не вибивсь ти зі своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба би тобі з цим ділом підождати. В мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити, щоб ти ширше по світу поглянув. А тепер, мабуть, якась Маруся чи Одарка чи Ганна стане на твоїй дорозі".

1858 року Шевченко повертається до Санкт-Петербурга. Там живе і Куліш. Береться видавати науково-літературний журнал "Основа".

"У вітальні на дивані за столом зазвичай розсідалися Шевченко, Костомаров і Куліш, який не відходив від них ані на крок. Хоч я вже і був знайомий із Костомаровим, однак ніяк не наважувався розташовуватися поблизу такого поважного тріо", – згадує атмосферу в редакції "Основи" видавець Лонгин Пантелеєв.

Перший номер виходить у січні 1861-го. Там публікують три вірша Шевченка і уривок з його поеми "Єретик".

Через місяць поет помирає. На його похорон на Смоленському цвинтарі сходиться кілька тисяч осіб. Першим над труною бере слово Куліш. Зачитує уривок із вірша небіжчика:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли – у нас нема

Зерна неправди за собою.

– Великий і святий завіт! – говорить. – Будь же, Тарасе, певен, що ми його дотримаємося і ніколи не звернемо з дороги. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно правду глаголити, то краще ми мовчатимемо!

Наступного дня переказує в листі до драматурга Якова Кухаренка:

"Багато людей усякого чину йшло за його домовиною. А було б удесятеро більше, коли б дурна поліція дозволила припечатати в газетах, що вмер Шевченко – а то більша часть города і досі не знає. Писав би до вас багато, та сльози очі заливають. Так то ми тепер із вами, чорноморцями, посиротіли! Може й через сотню літ не явиться такий кобзар на Вкраїні".

Українці Петербурга збирають кошти на пам'ятник ­поетові. Куліш пропонує використати ці гроші на просвітницькі цілі – відкрити хліборобсько-ремісничу школу, в якій селяни могли б безкоштовно навчатися обробляти землю, порати город, доглядати бджоли тощо. Це буде найкращим "нерукотворним пам'ятником" небіжчикові.

– В нас на Вкраїні ремесло по селах підупало, – каже Куліш. – Ремісники і землю пашуть не так-то добре, і весь побут простолюдний стоїть у нас низько. Не всюди в хаті коло дверей залізну клямку побачиш, і столярної роботи по селах дуже мало. Обернемо свою складовину на таку школу, і нехай ся школа буде зватись "Тарасовою". От то буде йому найкращий пам'ятник, душі його найлюбіший.

Міністерство внутрішніх справ відхиляє проект.

"Природа щедро наділила Куліша. Обдарувала його бистрим і спокійним розумом, залізною волею, хистом до письменництва і всякого мистецтва. Дала йому тонке розуміння краси у природі й людській творчості. Дала надзвичайну здібність до всякої роботи – і розумової, і фізичної.

Але в нього не було одного – хисту громадського організатора. Це була холодна, замкнена в собі людина, яка не вміла з'єднувати й гуртувати біля себе. Куліш умів працювати тільки самотужки й не боявся звалювати на себе стільки праці, скільки й десяткам ледве було під силу.

Йому потрібні були помічники, слухняні виконавці його наказів, але не товариші-­співробітники. Іншого місця він займати не хотів, воліючи бути першим у малому ділі, ніж другим у великому", –

Дмитро ДОРОШЕНКО (1882–1951), історик

Почав писати літеру "і" замість "ѣ" та "и" замість "ы"

1819, 7 серпня – Пантелеймон Куліш народився у Вороніжі – тепер селище в Шосткинському районі Сумської області. Батько походив зі старшинського козацького роду. Мати – донька козацького сотника.

"Пантелеймон родивсь хирявим, ледве живим, – пише про себе в нарисі "Жизнь Куліша". – Годів зо два не говорив. Почавши говорити, протягував слова, наче співав. Розвивався він туго. Був у матері пещеною дитиною, а отця жахався і від його голосу тремтів, як і мати".

1839 – після повітового училища та гімназії у Новгороді-Сіверському стає вільним слухачем словесного, а потім правничого факультету Київського університету. Приятелює з ректором Михайлом Максимовичем. Припиняє відвідування лекцій, бо не має документів про дворянське походження. Збирає фольклор і пише оповідання. Влаштовується викладачем у Луцькому дворянському училищі.

1845 – переїжджає до Санкт-­Петербурга. Викладає російську мову іноземним студентам тутешнього університету. В журналі "Современник" публікує російською мовою перші розділи історичного роману "Чорна рада" – першого в українській літературі твору такого жанру. Пізніше готує українську версію.

1847 – одружується з донькою поміщика Олександрою Білозерською (1828–1911). Під впливом чоловіка вона пише оповідання під псевдонімами А. Нечуй-Вітер і Ганна Барвінок. Того ж року арештований за підозрою в участі у підпільному Кирило-Мефодіївському товаристві. Покарання – два місяці арешту та три роки заслання в Тулі. Там працює в канцелярії губернатора. Платня невелика, тому витрачає весь весільний посаг.

1856 – видає перший том фольклорно-історичного збірника "Записки о Южной Руси". Для запису українських текстів використовує власний правопис, пізніше названий "кулішівкою". Уперше застосовує літеру "і" замість "ѣ" та "и" замість "ы".

1867-го знайомиться з письмен­ницею Марією Вілінською, дружиною фольклориста Опанаса Марковича. Придумує їй псевдонім – Марко Вовчок. Зав'язується роман. Має й інші стосунки на стороні – як‑от з Параскою Глібовою, дружиною байкаря Леоніда Глібова.

"Знайомість моя з Кулішем не була така довгочасна, щоб могли разом з'їсти пуд солі, але вона припала на час тяжкого "потрясения и испытания", – згадує Марко Вовчок. – Він явився без машкари. Висловлювався, не криючись. Уже в той час його чимало пом'яло життя. Був злісний, нервовий і мав зачатки пізнішого психозу. Але енергії, любові до свого діла було ще багато. І була се, не вважаючи на силу ран, що його боліли, людина чиста, палкий робітник і один з кращих синів свого краю".

1881 – живе у Львові, що в той час перебуває у складі Австро-­Угорської імперії. Наступного року публікує збірку "Крашанка", в якій закликає галицьких поляків і українців до примирення. Не знайшовши підтримки з обох сторін, повертається на Наддніпрянщину. Оселяється на хуторі Мотронівка – тепер село Оленівка Борзнянського району Чернігівської області. Там розбудовує власне обійстя. Називає його на честь дружини – Ганнина Пустинь.

1897, 14 лютого – Пантелеймон Куліш помер у власному помешканні. Поки дихав, тримав у руці перо, намагався щось писати. До труни поклали смушеву шапку, папір і олівець. Домовину накрили червоною китайкою. Везли на санях, запряжених парою волів. Поховали в саду на галявині, обсадженій кленами. На могилі встановили дубового хреста, до перекладини якого прикріпили білу хустину – знак, що тут спочиває козак.

×