У гітарі поета Володимира Самійленка жандарми шукали вибухівку

"Я радісно потиснув йому руку, ім'я "Сивенький" було мені знайоме. Як співредактор львівської "Зорі" я одержав перед тим декілька його віршів, які зразу вдарили мене чимось незвичайним, щирим і близьким серцю. Усміх, з яким молодий поет прийняв моє вітання, неначе одразу зробив його ще знайомішим, ще ближчим мені", – згадував Іван Франко про зустріч зі студентом історико-філологічного факультету Володимиром Самійленком на початку травня 1886 року в Києві.

Відомий поет приїжджає зі Львова, який входить до складу Австро-Угорщини, одружуватися з Ольгою Хоружинською. Після вінчання у церкві при Колегії Павла Ґалаґана влаштовують святковий обід. Гостей пригощають вином. Лунають тости. Вважають шлюб символічним, бо поєднує галичанина та дівчину підросійської Наддніпрянщини.

"Як зараз, бачу постать Павла Житецького, склянка в руці – пропонує випити за міцне єднання Галичини й України, – запам'ятала старша сестра нареченої Антоніна Трегубова. – Він, та і не він один, дивився на шлюб як на деякої міри політичний крок. Після промови Житецького хтось крикнув: "Гірко!" Молодий не розумів, що то означає, доки мій чоловік не дав йому пояснення, поцілувавши мене. Ольга відповіла молодому поцілунком".

 

Володимир Самійленко знає Ольгу Хоружинську по київських літературних вечорах і гуртках. Кличуть його в студентських колах Сивеньким, бо виділяється не по роках білим волоссям.

"Сидить було він у себе в кімнатці. Бринька, перебираючи струни гітари, вірної своєї супутниці у всіх пригодах, та щось бубонить про себе, – писав історик Гнат Житецький у статті "З часів студентства" 1925-го. – Але при запрошенні на якесь зібрання одразу кидався до гурту. Свої вірші не часто декламував. До цього були охочі його товариші, а найбільше близький приятель Сергій Шелухін. Раз-у-раз можна було бачить обох поетів – одного нібито в "мінорі", а другого – високого, чорнявого, з гострим поглядом, балакучого. Їх радо зустрічала всяка вечірка. Шелухін меткий, гомінкий, зі скрипкою. Самійленко – трохи поважний, з бубном. Ото музики йдуть, буде й до співів і до танків".

Грали та розважали гостей вони і на весіллі Івана Франка.

"За розмовами на українські теми, за остроумними памфлетами Володимира Самійленка та самого господаря Олександра Кониського, я мало коли сміявся так щиро, як у тій затишній господі на Бібіковському бульварі, – писав Олександр Лотоцький у "Сторінках з минулого". – Між іншим, надзвичайно умів Кониський спонукати до праці літературної і робив се так непомітно, що молода людина, якій і не снилося за перо братися, часто вироблялася на корисну літературну силу. Теми майже всіх сатиричних поезій Самійленка виникли в салоні Кониського".

Володимир Самійленко жарти і пародії, складені разом із письменником 50-річним Олександром Кониським, підписує "Лисий з Сивим". Їх друкують у журналі "Зеркало" у Львові, де не було такої цензури, як у Російській імперії.

Щоб студенти переймалися рухами, які зароджувалися на Галичині, київська "Стара громада" відправляє щоліта туди двох-трьох осіб. Дають 100 рублів, яких має вистачити на дорогу і прожиття протягом двох місяців. У червні 1887-го їде в таку подорож Володимир Самійленко.

У Львові навідується до "Просвіти", редакцій українських видань, університету, Народного дому та собору Святого Юра.

"Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Не думав, що Львів має так мало український характер, – писав у спогадах Володимир Самійленко. – Майже не чув я на вулиці української мови, так само мало українських написів. Зате потім, у галицьких селах переконався, що вони мають характер цілком український".

Вечори проводить в Івана Франка. Збирає в лісі суниці. Знайомиться зі студентом правничого факультету Кирилом Трильовським. Той запрошує до села Будилів – тепер Снятинський район на Івано-Франківщині, – де його батько служить парохом. Ходять по околицях і зустрічаються зі священниками та вчителями. Володимир Самійленко підмічає, що вони проповідують виключно українською, на відміну від наддніпрянців, "освіченіші, живуть культурнішим життям, і являються ватажками народу, ведучи його національним шляхом".

Володимир Самійленко пристає до трьох десятків студентів і гімназистів, які вирушають у мандрівку краєм. Серед її учасників – майбутні доктор права Кирило Трильовський, письменник Осип Маковей і композитор Остап Нижанківський.

Їдуть залізницею, далі фірами. Подекуди селяни на конях виїжджають назустріч із прапорами. Усі прямують до місцевої "Читальні" або "Товариства тверезості". Там виголошують промови та співають. Гостей запрошує до себе місцевий панотець. Годує і дає притулок на ніч. Часом подорожні займають горище, наносять соломи. Лягають у два ряди і ще пів ночі дискутують.

"Запам'яталася мені гостина в отця Кантемира, який не пускав нас днів два чи три. Сам прилучився до мандрівки, найняв кілька фір і захопив для прохолоди компанії відер два пива, – згадував Володимир Самійленко. – Придумав нам такий жарт: завезти до відомого москвофіла отця Козоріжчука. Нехай, мовляв, приймає українців. Коли ми під'їхали і стали тиснутися у двір, то нам назустріч вийшла наймичка й заявила, що панотця немає. Отця Кантемира це не збило з пантелику.

– Нічого, – сказав він, – у нас є своє пиво, ми й без його погостюємо. І ми, вломившися юрбою до вітальні, розташувалися, неначе бажані гості. Тоді Козоріжчук, що ховався десь у стодолі, появився, немов відкіля вернувся, з жартовливим окликом: "А що це тут за юрба?" І зараз же почав примирливу мову, що всі ми, мовляв, бажаємо служити народові, як москвофіли, так і народовці".

Група піднімається в гори до гуцулів. Там їх пригощають, виконують коломийки і дозволяють сплавлятися на валках лісу Черемошем.

Перед від'їздом зі Львова Володимир Самійленко зустрічається з перекладачем Костянтином Арабажиним із Києва. Домовляються їхати разом і взяти українських книжок, які в Російській імперії заборонені.

Щоб не привертати уваги поліції, Арабажин прямує до Києва, а Самійленко сходить у Підволочиську – тепер райцентр на Тернопільщині. Наймає чоловіка, аби переніс пакунки через кордон, що лежить по річці Збруч. Переїжджає до Волочиська і ніч чекає на вокзалі. На світанку чує постріли. Не дочекавшись кур'єра, їде до Києва. Дізнається, що пачкаря помітили російські вояки і почали стріляти. Той кинув книжки й утік.

За кілька місяців Володимир Самійленко забирає на київському вокзалі пакунок з Харкова від знайомого лікаря Володимира Александрова – пів сотні примірників української збірки "Складка". Щойно взяв передачу в руки, підходять два жандарми. Після обшуку й допиту везуть кінним екіпажем до старокиївської поліцейської дільниці.

– Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете? – накинувся генерал Василь Новицький. – Все на малороссийском наречии. Все это гадость, все это требует перевода.

Володимир Самійленко пояснює, що збірник дозволений цензурою. Та шеф жандармів не вгаває. Тим часом у помешканні затриманого проводять обшук. Довго оглядають і струшують гітару, щоб переконатися, чи не захована в ній вибухівка. Вилучені книжки й записник привозять до дільниці. Новицький розпитує про сторінку в записнику. Власник пояснює, що це галицькі мандрівники залишили підписи на згадку.

– Да, понятно, – перебиває поліцейський. І починає розпитувати, чому студент ночував у Волочиську. Поясненням, що втомився і погано почувався, не вірить. – Сколько чемоданов книг было послано?

Поет все заперечує. Тоді Новицький погрожує вигнати з Києва, якщо студент не перестане займатися "малороссийскими гадостями", і відпускає. Після того викликають до дільниці підписати зізнання про неналежність до таємних товариств і відсутність прагнення відокремлення України від Росії.

Про візит до поліції розповідає Олександру Кониському. Той бере фразу генерала в ужиток. Бувало, як закликає до прочитання або обговорення чогось, каже: "Ну, давайте тепер "заниматься малороссийскими гадостями".

 

5 років – з 1988-го по 1993-й – "Вечірню пісню" Володимира Самійленка транслювали на УТ-1 після завершення щоденної програми "Вечірня казка". Написав її 1896-го й опублікував у львівському журналі "Дзвінок". На музику поклав Кирило Стеценко. У телепередачі використали запис пісні у виконанні Ольги Басистюк-Гаптар. Його супроводжувала анімація за мотивами творів Марії Примаченко – бик із місяцем замість рогів, риба, птах і квіти

Ельдорадо

Десь далеко єсть країна

Пишна, вільна, щастям горда,

Кожний там живе щасливо –

Держиморда, держиморда.

В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє –

У острозі, у острозі.

Там усяк говорить правду

Непідкупними устами,

Там за правду щира дяка –

Батогами, батогами.

Там неправді та злочинству

Не вважають і на волос,

Там злочинних зараз лають –

Та не вголос, та не вголос.

Там уряд "блюде" закони,

Дба про всіх, немов про рідних,

За провинності ж карає –

Тільки бідних, тільки бідних.

Суд там скорий: як ти винен,

То зашлють "без проволочки",

А не винен, то й відпустять –

Без сорочки, без сорочки.

В тій країні всякий може

По заслузі шани ждати:

Там на те хрести й медалі –

Для багатих, для багатих.

Там тверезість у повазі,

Видно скрізь тверезу спілку,

Всі там п'ють самую воду –

Та горілку, та горілку.

Там всі люди роботящі,

Там нарівні з мужиками

Всі пани працюють щиро –

Язиками, язиками.

Там широка воля слову:

Кожний пише все, що знає,

А цензура ліберальна –

Все черкає, все черкає.

Там письменникам за працю

Сам уряд складає дяку

І з тріумфом їх провадить –

В Сибіряку, в Сибіряку.

Там говорять по-французьки

Не то значні, а й лакеї,

А пани всі мови знають –

Крім своєї, крім своєї.

Там зійшлися всі народи:

Москалі, "хахли", поляки,

І живуть вони так дружно –

Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких

Престрашенна мішанина,

І за те той край зоветься –

Русь єдина, Русь єдина".

"У розмові се був надзвичайно милий співбесідник – з його художнім чуттям і тонким юмором, що світився в його з очей та пересякав його розмову. Твори італійської та іспанської літератури, латинських класиків читав в оригіналі. Міг би збагатити наше письменство зразковими перекладами в далеко більшій мірі, ніж доконав сього в дійсності. На перешкоді тому стала якась слабість активної волі – поетичні лінощі", –

Олександр Лотоцький (1870–1939), публіцист і науковець

"Мова його поезій – се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном. Вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати", –

писав Іван Франко (1856–1916) у статті "Володимир Самійленко. Проба характеристики"

Поховав четверо дітей

1864, 3 лютого – в селі Великі Сорочинці – тепер Миргородський район на Полтавщині, служниця Івана Лисевича Олександра Самійленко народила сина Володимира. Батьком був поміщик, але коли дізнався про дитину, вигнав матір із маєтку. Обіцяв компенсацію 10 десятин землі, але вона відмовилася. Жінку взяв до себе на сусідній хутір Михайлівка дідич Олексій Трохимовський. Навчив хлопця читати й рахувати. Іван Лисевич хотів забрати сина, але мати не віддала.

1875 – стає учнем Полтавської гімназії. У першому класі починає писати вірші. За сатиричні рядки про вчителя його карають. У четвертому класі вирішує користуватися українською.

1884 – вступає на історико-­філологічний факультет Київського університету. За два роки львівський журнал "Зоря" вперше публікує його вірш із підписом "Йваненко". Зближується з гуртком "Плеяда" Лесі Українки, Михайла Обачного та Євгена Тимченка. Беруться перекладати шедеври світової літератури. Володимир Самійленко працює над "Іліадою" Гомера, "Божественною комедією" Данте і п'єсами Мольєра. З гуртком "Хрестоматія" укладає читанки і брошури для селян.

1890 – починає служити на телеграфі в Києві й видає збірку "З поезій Володимира Самійленка". Наступного року з Іваном Липою і Миколою Міхновським засновує таємну політичну організацію "Братство тарасівців". Пропагують навчання українською мовою та ідеї самостійності.

1893 – перебирається до Чернігова. Стає секретарем журналу "Земский вестник". Грає в аматорському театрі й оркестрі на валторні. Пише драму "Маруся Чураївна", комедії "Химерний батько", "Дядькова хвороба", "Драма без горілки", сатиру-фантазію "У Гайхан Бея", гімн "Україна" та вірші. 1896-го одружується з Ольгою Орешко-Якименко. Вона народжує доньок Олену та Галину.

1900 – стає діловодом Кубанського обласного управління в Катеринодарі – тепер Краснодар у Росії. Потім селиться в Миргороді на Полтавщині та працює секретарем повітової земської управи. Під час революції 1905–1907 років переїжджає до Києва, влаштовується коректором у газетах "Громадська думка" і "Рада", бере участь у виданні "Нової громади" та журналу "Шершень".

1906 – Іван Франко з літературознавцем Михайлом Мочульським вірші Володимира Самійленка видають у Львові збіркою "Україні". Наступного року поет складає іспит на нотаріуса й відкриває контору в селищі Добрянка – тепер Ріпкинський район на Чернігівщині. Там народжуються двоє синів. Помирають, один за три місяці, другий – за півтора року.

1917 – приймає запрошення від Центральної Ради працювати діловодом у секретаріаті освіти. Очолює Департамент загальних справ. Через окупацію більшовиків, 1919-го виїжджає з дружиною і донькою Галею на Галичину. Деякий час живе в письменника Марка Черемшини у Снятині. При садівничо-господарській школі села Милування – тепер Тисменицький район Івано-Франківської області – викладає географію та літературу.

1923 – дружина їде до Києва до доньки Олени, яка після голоду почала хворіти на туберкульоз. Володимир Самійленко з Галиною селяться в Карлові – тепер село Прутівка Снятинського району на Прикарпатті. Галя закохується в учителя Івана Шаха. Вони одружуються і чекають на дитину. Та родичі не приймають наддніпрянців. Тому пара розходиться. Під час пологів дочка помирає. Володимир Самійленко з новонародженою онукою повертається до Києва. Ді­знається про смерть Олени.

1925, 12 серпня – Володимир Самійленко помирає в Боярці поблизу Києва. Під час похорону труну за козацьким звичаєм накривають червоною китайкою.

×