"На полі бою залишилися ніби катом розрубані тіла, відтяті шиї та руки із плечима"

Перед Берестецькою битвою гетьман Богдан Хмельницький дізнався про зраду дружини

"Коли захоплений "язик" розповідав про наближення гетьмана, то ми дерев'яніли. Вішали носи й думали, як же будемо боронитися. Коли день-другий гетьмана не бачили, то одразу наступали радість і бажання йти проти нього. Особливо коли інший "язик" розказував, що козаки ще далеко. На свідчення "язиків" усі наші ради опиралися, жалкуючи кошти на шпигунів, котрі розумніші й правдивіші свідчення про ворога давали", – писав у червні 1651-го в "Діаріуші" хроніст Станіслав Освенцім про перебування в таборі війська Речі Посполитої біля Берестечка – нині Луцький район.

 

Війна запорозьких козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького з поляками почалася 1648-го. Наступного року уклали Зборівський договір – і активні бойові дії припинилися. В межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств Речі Посполитої виникла держава Військо Запорозьке. Її ще називали Гетьманщиною. Богдан Хмельницький запровадив козацький устрій, звільнив селян від панщини, повернув монастирі православним священникам, зберіг міські привілеї.

Польські магнати і король Ян ІІ Казимир не могли змиритися з існуванням козацької держави. Хотіли повернути контроль над територіями. Готувалися до продовження війни.

Гетьман знав про наміри Варшави, тому нарощував сили. Захопив столицю Молдови місто Ясси і примусив тамтешнього володаря Василя Лупула стати союзником. Угоду збиралися скріпити шлюбом Тимоша Хмельницького й доньки молдовського господаря Розанди.

Дізнавшись про союз, Ян Казимир наказав коронному гетьману Миколаю Потоцькому стати з військами під Кам'янцем-Подільським, щоб перекрити шлях козакам до Молдови.

До Богдана Хмельницького у столицю Гетьманщини місто Чигирин – тепер Черкаський район – приходять закривавлені втікачі з Поділля. Там поляки грабують і знущаються з православних. Відрізають їм носи й вуха, четвертують, садять на палі.

Тоді ж приходять посланці від кримського хана Ісляма III Ґерая. Той збирається в похід на Московію, пропонує підтримати.

– Ляхи теж хочуть, щоб ми йшли на Москву, – прочитавши лист, каже гетьман. – А самі нападають на наші домівки, плюндрують вогнем міста і села, рубають жінок і дітей, витравити зі світу хочуть навіть згадку про нас.

Пропонує татарам спочатку розібратися з Річчю Посполитою. Ґерай радиться з османським султаном. Вирішують допомогти козакам, і хан оголошує війну полякам.

Посли Хмельницького їдуть до Потоцького під Кам'янець. Обурюються свавіллям на Поділлі.

– Король повелів стати на кордоні, – реагує на скаргу шляхтич. – Це гетьмана ніяк не стосується. Ми дивуємося, чого це козаки на війну спорядилися. І чого без дозволу короля Молдову спустошують. Ян Казимир через митрополита Київського Сильвестра Косова вимагає від запорозьких козаків підтвердити вірність йому, інакше знищить. Розлючений Богдан Хмельницький розсилає листи із закликами до походу проти поляків, щоб вигнати з України.

"Наказав Нечаю іти з полком ляхам назустріч. Неподалік стояв польний гетьман Калиновський. У Красному він дізнався про вихід козаків і відрядив військо, щоб знешкодити. Козаки саме святкували м'ясопуст – і Нечай напився. Коли ляхи набрели на них і почали рубати, спробував організувати опір, але отримав поранення в плече. Одійшов у замок і помер. Три дні козаки тримали фортецю й відступили, а ляхи її сплюндрували. Це було перше нещастя козаків від п'янки", – писав про смерть полковника Данила Нечая під містечком Красне – тепер село у Вінницькому районі – козацький літописець Григорій Граб'янка. 12-тисячне військо Мартина Калиновського та брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського йде на Вінницю. Місто обороняють 6 тисяч козаків на чолі з полковником Іваном Богуном. Прорубують ополонки на річці Буг, притрушують їх снігом і соломою. Поляки потрапляють у пастку і втрачають багато воїнів. Беруть місто в облогу і вимагають видати Богуна, щоб стратити. Та змушені відступити, бо підходить військо на чолі з Хмельницьким.

 

"В обозі повно смороду, повітря зіпсоване. Хвороби ширяться військом, найбільше поміж нашою піхотою", – писав Станіслав Освенцім про польський табір під Сокалем біля Львова.

На війну з козаками збирають усіх шляхтичів із підданими. В селах лишаються переважно жінки. Бойовий дух у таборі кепський. Багато вояків ходять у села і грабують місцевих. Є дезертири. Щоб зацікавити озброєних слуг, Ян Казимир відбирає коштовності у шляхти та роздає їм. Суттєвим підкріпленням стають німецькі найманці.

Хмельницький наближається повільно, бо чекає на татар. Засилає наперед агітаторів, які підбурюють селян іти воювати проти шляхти. Шпигуни короля відловлюють їх. Одного дня страчують 20 таких козаків.

Поляки з-під Сокаля переходять до Берестечка, де є зручніше місце для оборони – в долині між річками Стир та Пляшівка. У них 70 тисяч бійців – гусари, рейтари, аркебузири, драгуни та панцерники. Ще стільки ж слуг.

Гетьман має проблеми з продовольством і частиною старшини, яка хоче миру з поляками. Щоб затримувати дезертирів, довкола табору ставить найвірніші курені. Із Чигирина доповідають, що його дружина Гелена зрадила зі скарбником і привласнила гетьманські заощадження. Хмельницький просить сина Тимоша розібратися. Жінку вішають голою на брамі садиби в Суботові.

До Берестечка гетьман підходить вранці 27 червня з ханом Іслямом III Ґераєм. Із ними 13 полків, донські козаки, селяни, кримські та ногайські татари – загалом 130 тисяч. Табором стають на правому березі Пляшівки.

28 червня українці з татарами роблять переправу через річку. На тому березі вже вишикувалися поляки. Кримці першими кидаються в бій, проте здолати ворога раптовою атакою не вдається. Долучаються козаки. Під вечір сторони розходяться по таборах. Для поляків бій складається вдаліше, і настрій в них покращується. Далі сутички відбуваються з перемінним успіхом.

"На полі бою залишилися ніби катом розрубані тіла. Ми бачили відтяті шиї та руки з плечима. Один мав страшний вигляд – розрубаний від обличчя до потилиці", – описував кінець другого дня битви Станіслав Освенцім. Король вирішує атакувати всіма силами. Щоб унеможливити відступ свого війська, наказує розібрати переправи через Стир. У бою гине брат Ісляма Ґерая Амурат-султан. Хан відводить військо. Між козаками ширяться чутки, що татари зрадили – пішли палити й грабувати українські села. Деякі кидаються рятувати власні родини.

Богдан Хмельницький із генеральним писарем Іваном Виговським та частиною старшини кидаються за татарами. Доганяють за 100 км від Берестечка. Хан звинувачує гетьмана у зраді, каже, що стріляли лише по татарах. Бере гетьмана в полон.

– Військо Запорозьке на послугу вам не раз ставало й ніколи не зрадило, – лютує Богдан Хмельницький. – Коли так поступаєш, то знай же, що я ввійду у спілку з усіма християнами і буду твою землю воювати і тобі мститися.

"Ватага козацька із 300 козаків, зробивши засіку на однім острівці, дала мужній опір. Потоцький велів їм за відважність обіцяти життя, коли здадуться. Відмовилися. На знак повного відречення викинули із чересів своїх гроші у воду. Так сильно почали відбиватися, що врешті піхота мусила на них гуртом наступати. Один на очах короля і всього війська дав докази мужності не хлопської! Кілька годин відбивався косою й кулі його не брали. Лише поляк, голий і по шию бредучи, його косою вдарив, а потім другий списом добив на велику потіху і вдоволеннє короля, що довго дивився на сю трагедію", – писав у дослідженні "Богдан Хмельницький" історик Микола Костомаров.

Табір козаків оточують. Вимагають скласти зброю, вибачитися, видати 17 полковників і булаву Хмельницького. Ті відмовляють. Хочуть підтвердження Зборівського договору. Король наказує починати штурм.

 

10 липня гетьманом обирають Івана Богуна. Він організовує відступ через Пляшівку. Але з того боку річки вже чекають загони Станіслава Лянцкоронського. Козакам вдається їх відтіснити.

У таборі вирішують, що старшина їх зрадила. У паніці тисячі козаків кидаються до переправ. Частина гине в болотах. Та основним силам – 100 тисячам вояків – вдається врятуватися.

Поляки захоплюють 15 прапорів, гетьманську булаву і печатку, листи гетьману від турецького султана, кримського хана та московського царя, скрині з грішми.

Татари відпускають Богдана Хмельницького, і він їде на переговори з представниками короля в Білій Церкві. Змушений підписати новий мирний договір. Його владу обмежують Київським воєводством. Польський сейм не встигає затвердити угоду. 2 червня 1652-го козаки знищують польську армію під горою Батіг – нині біля села Четвертинівка Гайсинського району на Вінниччині.

"Канва подій після Берестечка не дає підстав для зображення поразки козацького війська в барвах катастрофи. Варшаві не вдалося поставити крапку над і. Кількісні втрати козаків були далекі від незворотних і не позбавили Військо Запорозьке спроможності відстоювати українську державність. Більшій частині козаків таки вдалося відійти вглиб України. Хмельницький мав сили змагатися далі. Навіть у перші місяці після поразки, коли найсильніше відчувалося її відлуння, гетьман діяв без приреченості. Наступного ж року відновив колишні позиції Гетьманщини", –

Віктор БРЕХУНЕНКО, історик, про висновки битви під Берестечком у книжці "Програна битва виграної війни", 2013 рік

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

Віки ідуть. А нам усе амінь.

Нема спокою між Дніпром і Бугом.

Вже стільки літ, вже стільки поколінь! –

усе життя – між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.

Все нас руйнують, як ахейці Трою.

У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось –

і вже притьма хапається за зброю.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.

У нас баби – і ті стріляють дулями.

І все одно – віками у ярмі.

Усім чужі. Для світу незначущі.

Чи що ніяк не вирвемось самі.

Чи що у нас сусіди загребущі.

Ми, вільні люди вільної землі,

тавро поразки маєм на чолі.

Мойсей народ свій вів через пустелю.

Послав Господь їм воду за труда.

А в нас яку не вдариш кайлом скелю –

зівсюди рине кров, а не вода", –

Ліна КОСТЕНКО, поетеса, написала 1966-го в романі у віршах "Берестечко"

×