На благословення священника: "Маєш поважати свого чоловіка й підкорятися йому" зціпила зуби й відповіла: "Я нікому нічого не винна"

Олена Блаватська бачила привидів

– Якщо помру, то буде навіть краще. Принаймні не знатиму, як складеться доля моєї Олени. В одному я точно впевнена: її життя не буде схожим на життя інших жінок. Багато страждатиме, – сказала про свою 10-річну доньку письменниця Олена Ган навесні 1842-го. Хворіла на туберкульоз і приїхала лікуватися в Одесу з Опішні, нині Полтавський район. Мала 28 років. За кілька місяців після цього померла.

Походила з роду Долгорукових-Фадєєвих, які вели свій рід від Великого князя Київського Михайла Всеволодовича. 1830-го в Катеринославі вийшла заміж за старшого на 16 років артилериста, штабс-капітана Петра Гана – з німецьких дворян.

 

Після вінчання його батарею відправили в Польщу на придушення повстання. Тому офіцера не було вдома, коли дружина народила первістка – доньку Олену. Рідні називали її Лоло та Лолошею.

Дівчинка була квола й хвороблива. Мати переживає, що не житиме. Тому швидше, ніж зазвичай, проводить хрещення. Збирається повна церква людей, усі тримають свічки. Під кінець обряду якась дівчинка ненароком підносить вогонь до ризи священника. Та спалахує. Присутні кидаються до нього з водою і рушниками. Гасять, але чоловік отримує опіки. Всі сприймають це за поганий знак. На Олену дивляться, як на приречену на неприємності.

Більшість часу Гани живуть у селі Романкове – тепер входить до складу райцентру Кам'янське в Дніпропетровській області. Коли батарею штабс-капітана переводять на Київщину та Полтавщину, сім'я переїжджає з ним. Часом жінка навідується до родичів в Одесу. 1835-го народжує доньку Віру.

"Я живу в поганій сирій хаті, – писала Олена Ган декабристу Сергію Кривцову на Кавказ 1838-го. – Із вікон бачу: на схід – сільську церкву, на захід – кладовище на пагорбі, на південь – велику стайню, на північ – будівлю, що належить батареї. Далі – степ, піски й болота. В будинку постійно похмуре мовчання, яке інколи порушує лепет Вірочки. Лоло живе з гувернанткою в хаті по сусідству. Я майже не залишаю кабінету – крихітної кімнати, відокремленої перегородкою".

Наступного року подрузі Наталії Кузовлевій пише з Кам'янського: "Вечорами вчу Лолошу музики. Потім балакаємо. Коли всі вляжуться, вирушаю на кілька годин у кабінет". 1840-го народжує сина Леоніда.

"Моє дитинство? У ньому були пустощі та бешкети – з одного боку, покарання і жорстокість – з другого, – пізніше скупо ділилася Лоло спогадами з другом Альфредом Персі Сіннеттом. – Нескінченні хвороби до 8 років, ходіння уві сні. Дві гувернантки – француженка мадам Пєньє і міс Августа Софія Джефріс, стара діва з Йоркшира. Кілька няньок і одна наполовину татарка. Солдати дбали про мене. Мандри з батьком і з його артилерійським полком до 9 років, іноді відвідували бабусю й дідуся".

Старша донька Ганів привертає увагу всіх навколо. Не визнає жодних рамок, яких вимагають наставники, протестує проти дисципліни, нав'язує лише власні смаки.

"З раннього дитинства вона не була схожа на інших. Життєлюбна й високообдарована, повна гумору й сміливості, яка навіть лякала, – йдеться у спогадах про Олену тітки Надії Фадєєвої, опублікованих у книжці Incidents in the Life of Madame Blavatsky 1886-го в Лондоні. – Її гувернантки були просто мученицями. Їм ніколи не вдавалося зламати її непокірність і вплинути хоч чимось, крім доброти, на її горду, вперту й безстрашну натуру. Вона з 10-річного віку могла осідлати будь-якого козацького коня! Не кланялася ні перед ким. Не підпорядковувалася забобонам або загальноприйнятим нормам поведінки. Заперечувала все і вся. Її симпатія та повага були спрямовані до людей нижчого стану. Гралася з дітьми своїх слуг, а не з рівними собі".

Після смерті Олени Ган дітей відвозять у Саратов – тепер обласний центр у Росії. Там їхній дід по матері Андрій Фадєєв служить губернатором. Онуками опікується баба Олена. Живуть у маєтку під містом. Має багато підземних галерей, довгих коридорів і башт. Нагадує середньовічний замок.

"Керуючий маєтком був відомий своєю жорстокістю і знущаннями. Ходило безліч легенд про слуг, забитих ним до смерті і складених у темних підземних камерах, – згадувала згодом молодша донька Олени й Петра Ганів Віра Желіховська у книжці "Моє отроцтво". – Наші голови були переповнені розповідями про привидів закатованих. Однолітки вмирали від нападів жаху, коли потрібно було пройти через темну кімнату або коридор. Але Олена вибирала підземелля як безпечний притулок, де ховалася від уроків. Вона нам пояснила, що ніколи не була там на самоті. Мала компанію істот, яких називала своїми маленькими горбанями, товаришами по іграх".

Олена Ган часто ходить уві сні. Її знаходять і не пробуджуючи відводять у ліжко. Якось застають у підземеллі, де дівчинка з кимось невидимим жваво розмовляє. Вдень бачить галюцинації, скаржиться "на жахливі палаючі очі". Іншим разом переживає напади сміху. Пояснює кумедними витівками її невидимих друзів. Чує голоси предметів.

Годинами не відходить від книжок. Перечитує все з великої дідової бібліотеки. Інколи довго розказує друзям найнеймовірніші історії. Робить це так, наче брала участь у тих пригодах і чудасіях.

Неподалік садиби губернатора – поле. Очевидно, колись було дном моря або великого озера. У піщаному ґрунті відкопують скам'янілі рештки риб, мушель і зубів невідомих істот. Діти люблять слухати захопливі розповіді Олени про походження знахідок. Вона малює пальцем на піску фантастичні форми вимерлих морських чудовиськ. На інших місцинах реалістично змальовує картини битв, які нібито відбувалися там. Переконує, що бачила все те.

1846-го Андрій Фадєєв потрапляє в немилість до міністра внутрішніх справ – і його знімають з посади губернатора. За два місяці князь Михайло Воронцов пропонує стати членом ради головного управління Кавказького краю та керуючим місцевим державним майном. Чиновник із дружиною і трьома онуками переїжджає в Тифліс – тепер Тбілісі. Там Олена вперше спілкується зі знавцями східних філософій.

Якось гувернантка сперечається із 17-річною Оленою. Картає дівчину за складний характер, через який та ніколи не знайде собі чоловіка.

– Навіть старий Блаватський відмовить, – глузує наставниця. Знає, що Олена вважає віцегубернатора Єреванської губернії Никифора Блаватського потворним і називає поскубаним вороном.

За три дні Олена проявляє характер і змушує старшого на 22 роки дворянина з Полтави освідчитися їй. Із 1829-го Никифор Блаватський служив на Кавказі. Був у армії та виконував дипломатичні доручення в Персії.

 

"Неспокійний і нервовий темперамент призводив до найнечуваніших нещасть, – згадувала Надія Фадєєва. – Я не розуміла її. В ті дні у неї ще прокинулися тяга до мертвих і водночас страх перед ними. Цікавість до всього непізнаного й таємничого, страшного й фантастичного з кожним роком зростала. Як і прагнення до незалежності та свободи дій. Разом із нестримною уявою й дивовижною чутливістю все це давало зрозуміти, що вона мала виняткову натуру".

Тільки наступного дня після освідчення Олена усвідомлює, що наробила. Намагається відмовитися, видавши це за жарт. Але пізно. Її мучить думка, що потрібно визнати своїм господарем людину, яку ненавидить. Розуміє, що це нагода проявити свободолюбність.

"На благословення священника: "Маєш поважати свого чоловіка й підкорятися йому" зціпила зуби й відповіла: "Я нікому нічого не винна", – згадувала Віра Желіховська. – При цьому її обличчя спочатку порожевіло від люті. Потім смертельно зблідло. Вона вирішила взяти закон і майбутнє життя у свої руки. Покинула чоловіка назавжди, не давши йому й найменшої можливості подумати про неї як про свою дружину".

У шлюбі бачить і перевагу. Заміжжя виводить її з-під опіки родичів, дає право розпоряджатися своїм життям.

За кілька місяців тікає до Османської імперії. Підтримує зв'язок із батьком, який надсилає гроші. Мандрує Грецією, Єгиптом, Францією, Німеччиною, Англією.

Коли Олені Блаватській виповнюється 20, у Лондоні зустрічає чоловіка з дитячих видінь – індійця-раджапута Морію. Підкоряється його настановам і береться за духовний розвиток.

Подорожує США, Мексикою та Південною Америкою. Відвідує Японію та Індію. Наприкінці 1855-го їй вдається потрапити в Тибет. Проходить етапи окультної підготовки.

На Різдво 1858 року відвідує родичів у Російській імперії. Під час одного з вечорів її просять продемонструвати вміння.

Пропонує одному з гостей підняти столик для гри в шахи. Той легко це робить. Потім Олена складає руки на грудях і пильно дивиться на річ. Просить спробувати ще раз. Чоловік не може відірвати її від підлоги. Тоді всі по черзі кидаються до стола й намагаються зрушити з місця. Вдається тільки після паузи, коли жінка пильно подивилася на нього й дозволила підняти.

"Вражав її талант усе схоплювати миттєво. При мені багато разів писала довжелезні листи віршами знайомим і рідним. Була незлобливою, доброю людиною. Мала такі величезні блакитні очі, яких я ніколи в житті ні в кого не бачив", –

Сергій ВІТТЕ (1849–1915), міністр фінансів Російської імперії у 1892–1903 роках, голова уряду в 1905–1906 роках, двоюрідний брат Олени Блаватської

Була вершницею в цирку

1831, 12 серпня – в сім'ї Петра та Олени Ганів у Катеринославі – тепер Дніпро – народилася донька Олена. Освіту здобувала вдома з учителями. Коли їй виповнилося 10 років, померла мати. Із молодшими сестрою Вірою та братом Леонідом живуть у родині діда, чиновника Андрія Фадєєва в Саратові, а потім – у Тифлісі.

1849 – вінчається з віцегубернатором Єреванської губернії Никифором Блаватським. За три місяці кидає його і подорожує Європою. Вивчає мови й духовні практики. Захоплюється спіритизмом – спілкуванням із душами померлих. Виступає вершницею в цирку, падає з коня й ламає руку.

1851 – в лондонському Гайд-парку зустрічається з індійцем-раджпутом Морією. Називає його вчителем. Той переконує, що вона потрібна йому для важливої роботи. Для цього має пройти трирічну підготовку в Тибеті.

Багато займається музикою. Стає капельмейстером, дає фортепіанні концерти і грає у драматичних театрах.

1858 – повертається в Російську імперію, відвідує родичів. Живе у Пскові, Тифлісі, Києві та Одесі. Проводить спіритичні сеанси. Налагоджує виготовлення і продаж штучних квітів.

1863 – відвідує Сирію, Єгипет, Італію та Балкани. Потрап­ляє в корабельну аварію. Її рятують, але залишається без речей і грошей. Селиться в Каїрі, де засновує "Спіритичне товариство". Розвиває окультні здібності.

1867 – подорожує Угорщиною й Балканами, відвідує Венецію та Флоренцію. Переодягається в чоловічий одяг та з волонтерами з Росії бере участь у битві біля міста Ментане між італійцями та французами. Отримує поранення. Живе в Константинополі.

1872 – перебирається до Одеси. Відкриває фабрику й магазин чорнил. Наступного року за вказівкою Морії їде у Нью-Йорк. Здружується з полковником Генрі Стілом Олькоттом та адвокатом Вільямом Куоном Джаджем. 1875-го вони оголошують про створення Теософського товариства. В його основу закладають древні вчення теософії. Хочуть досліджувати закони, що керують Всесвітом, популяризувати братерство людей, самовдосконалення під опікою духовних наставників-махатм, пошук утрачених знань.

1878 – стає першою жінкою з Російської імперії, яка отримує американське громадянство. Бере шлюб із Майклом Бетанеллі. Наступного року головну квартиру Товариства переносить до Індії, куди їде жити. Засновує журнал The Theosophist. Видає твір "Розкрита Ісіда", в якому викладає своє вчення. Під псевдонімом Радда-Бай у журналах Російської імперії публікує нотатки "Из пещер и дебрей Индостана", "Загадочные племена".

1886 – поселяється в Лондоні. Організовує центр Теософічного товариства і видає щомісячний журнал Lucifer. Пише англійською книжки "Таємна доктрина", "Ключ до теософії", "Голос тиші", публікує езотеричний збірник "Жахливі оповідання".

1891, 8 травня – померла в Лондоні під час епідемії грипу. Останки спалили у Воукінгському крематорії у графстві Суррей. Попіл поділили на три частини. Зберігають у помешканнях Олени Блаватської в індійському Адіярі, Нью-Йорку та Лондоні. Теософське товариство діє досі.

×