Після смерті художника Олексія Кокорекіна вакцинували понад дев'ять мільйонів людей
"Набравшись в Індії вражень і подарунків, Кокорекін повернувся в Москву на добу раніше, ніж чекала дружина. Ніч провів у коханки. Підлаштувавшися до часу прибуття наступного літака з Делі, приїхав додому. Порадував дружину подарунками і поскаржився на погане самопочуття. У нього підвищилася температура й почався кашель. "Швидка" відвезла в інфекційне відділення лікарні імені Боткіна", – писав про хворобу художника Олексія Кокорекіна в грудні 1959-го лікар Юрій Шапіро у "Спогадах про прожите життя".
З початком хрущовської "відлиги" із СРСР за кордон почали відправляти численні делегації. Преса називала це наведенням мостів дружби. У Кремлі Індію вважали братньою державою. На прилавках магазинів з'явився індійський чай, на телебаченні й у кінотеатрах – фільми.
Московський художник 53-річний Олексій Кокорекін увійшов до складу однієї з радянських делегацій письменників та митців, що відвідала Індію. Провели там два тижні. Оглядали палаци і храми, насолоджувалися виставами факірів та йогів.
Крім офіційної програми, місцевий гід запропонував взяти участь у незвичайній події – кремації у місті Варанасі браміна, жерця, члена найвищої касти. Олексій Кокорекін погодився. І навіть придбав килим, що належав покійному.
– Якщо він приїхав з Індії, то в нього може бути віспа, – припускає під час огляду Олексія Кокорекіна ординатор у Боткінській лікарні.
– Яка віспа? Грудень, у Москві – грип, – каже професор.
Діагностують грип, виписують ліки і кладуть у загальну палату. Препарати не допомагають. Стан художника з кожною годиною погіршується. До лихоманки і сильного кашлю додається висип по тілу. Його пояснюють алергічною реакцією на ліки.
На третій день госпіталізації – 29 грудня 1959 року – медики розуміють, що пацієнт помирає. Дозволяють родичам попрощатися.
"Батько задихався. У нього почався набряк легень, – згадувала донька художника від першого шлюбу Валерія Кокорекіна. – Стогнав: "Ой, як важко". Потім прошепотів: "Помираю". І перестав дихати, обличчя посиніло, стало темне".
Лікарі не розуміють, чому сильний чоловік не подолав грипу. Сподіваються на допомогу патологоанатома. Але той не може назвати причину смерті. У картці записує діагноз: "Чума, під питанням".
Керівництво Боткінської лікарні звертається до академіка Миколи Краєвського.
– Вибачте, це вище за мою компетенцію, – розводить той руками, оглянувши тіло.
Похорон проводять 31 грудня у вузькому колі, без розголосу. Москва готується святкувати Новий рік. Про "чуму під питанням" забувають.
"Вирішили кремувати в Донському крематорії, – згадувала поховання батька Валерія Кокорекіна. – Туди під'їхав автобус, і ми його обступили. Але дверей не відкрив. Постояв і повіз труну далі".
Художник Рубен Сур'янінов згадує, що працівники крематорію відмовилися нести труну. "Тоді ми з двома товаришами взяли домовину з тілом, нам відкрили заслінку печі, і ми штовхнули її туди," – каже він.
За два тижні в декількох пацієнтів Боткінської лікарні починаються лихоманка, сильний кашель та з'являються висипи. Та медики не переймаються. Шукають алерген, який спричиняє прищі. Для підстрахування матеріал зі шкіри найважчого пацієнта направляють в Науково-дослідний інститут вакцин і сироваток.
"Завідувачка нашого відділу вірусів попросила налагодити мікроскоп, бо приїде академік Михайло Морозов, – згадував молодший науковий співробітник інституту Віктор Зуєв. – Він кілька хвилин розглядав надісланий із Боткінської лікарні матеріал. Потім сказав, що в ньому є тільця Пашена" (вірусні частинки, що живуть в ороговілих клітинах хворих на віспу. – Країна).
Роблять висновок, що в Кокорекіна – чорна віспа, яку привіз з Індії. Повідомляють про це у Кремль. Там переполох. Ліків проти цієї хвороби не існує. Вона поширюється швидко і завжди спричиняє епідемію. З дня смерті художника минули два тижні, за цей час могли заразитися безліч людей.
Віспа разом із чумою належали до першої категорії інфекційних хвороб. Останній спалах у СРСР було ліквідовано 1936 року за допомогою примусової вакцинації. За ухиляння від щеплення садили в тюрму.
З'ясовують, що Олексій Кокорекін перед поїздкою в Індію відмовився пройти обов'язкову вакцинацію. Мав активне інтимне життя і хвилювався, що щеплення знизить його потенцію. Аби не мати проблем на митниці, купив фальшиву довідку.
Щоб виявити й ізолювати потенційних хворих, залучають усі ресурси міліції та КДБ. На посилений режим роботи переводять Академію медичних наук, московських епідеміологів та інфекціоністів.
Розшукують пасажирів авіарейсу з Делі, членів екіпажу, митників, рідних і знайомих Кокорекіна, медиків і пацієнтів лікарні, з якими він контактував. Нараховують кілька тисяч людей. Усіх садять на карантин. Діють таємно, про небезпеку нікого не попереджають.
"Паркани Боткінської лікарні обліпили родичі хворих із мандаринами в авоськах. До пацієнтів нікого не пускали й нічого не пояснювали, – згадував Віктор Зуєв. – Заклад перевели на казарменний режим. Ні увійти, ні вийти. Те, що я там побачив, було жахливо. У однієї людини були всі ознаки чорної віспи. У пустулах-бульбашках замість гною накопичується кров – і вони покриваються чорною кіркою".
Серед заражених опиняється хлопчик, який лежав у боксі над палатою померлого художника. Вірус просочився крізь вентиляційний отвір. Пацієнт з іншого корпусу заразився від медичного халата лікаря, який оглядав Кокорекіна. В реєстратурі було заражено телефонний апарат, що ним користувалися лікарі. Помер кочегар, який пройшов коридором відділення.
У Боткінській лікарні перебували 2,5 тис. хворих і близько 5 тис. персоналу. Ліжка й матраци для них знаходять, а от постілі не вистачає. Спеціальною постановою уряду СРСР беруть із "недоторканних запасів протиповітряної оборони".
"Людей сотнями косить таємнича хвороба", "Морги переповнені", "Уночі на кладовищах ховають людей у цинкових трунах", – такі чутки ширяться Москвою в січні 1960-го.
Містом на шаленій швидкості мчать спецавтомобілі санепідемстанції з сиренами. Працівники одягнені у протичумні комбінезони. Проводять дезінфекцію приміщень. Кажуть, це навчання.
Через правоохоронні органи проходять десятки людей. Слідчі вивчають оточення Олексія Кокорекіна. Встановлюють, що від його дружини віспу в лазні підчепила її подруга, яка заразила чоловіка і сина. Захворів і страховий агент, побувавши у квартирі художника після його смерті. Інфіковано більшість друзів, які провідували його в лікарні. Серед них викладачка. Всіх її студентів садять на обсервацію.
"До нас в інститут приїхали три або чотири "швидкі", – згадував зять художника Володимир Петросян. – Із них вийшли люди в костюмах, що нагадували скафандри. Виводили студентів і викладачів із занять, саджали в машини й відвозили в лікарню на Соколину гору".
Перекривають автошляхи навколо Москви. Скасовують авіарейси і відправлення потягів. Людей знімають із поїздів. Пошук потенційних жертв ведуть цілодобово. Після огляду допитують, із ким вони за останні два тижні зустрічалися. Міліція передає їхні дані медикам.
"Це був детектив", – згадують очевидці. Іноді люди відмовляються відповідати на запитання – жінки не хочуть розкривати імен коханців, чоловіки приховують товаришів по чарці. Кадебісти все випитують.
Молодь просить не розповідати батькам про подробиці їхніх новорічних вечірок. Мусять ділитися: хто, з ким і що робили. Дівчата плачуть, хлопці ніяковіють.
У Москві й області на карантин садять 9342 особи. Спочатку розміщують у найбільшій інфекційній лікарні на Соколиній горі, потім – по інших закладах. Місць не вистачає, ізолюють удома.
Дружина художника Ніна деякі з привезених ним речей здає в комісійний магазин. Міліція знаходить усе і спалює. Відвідувачів магазину бере на облік.
Медики розуміють, що врятувати ситуацію може лише тотальне щеплення. Вакцинують усіх, навіть тих, хто при смерті. За сім днів – 5 559 670 людей. Ще близько 4 мільйонів – в області.
Загалом віспою заразилися 46 осіб, троє померли – усі були пацієнтами Боткінської лікарні.
Дівчат із подзьобаним віспою обличчям любили більше
Історики вважають, що віспа вперше поширилась у Стародавній Індії. Кілька тисячоліть тому там вірили в богиню віспи Маріатале. Описували її як жінку з противним характером. Якось вона розізлилася на батька і жбурнула в нього зірване з шиї намисто. Там, де намистини торкнулися шкіри, з'явилися пухирі й налилися гноєм.
В Європу хвороба проникла в VI ст., коли виготовили великі вітрильники. Епідемії віспи спустошували цілі країни. Ті, кого хвороба торкнулася, але пощадила, до кінця життя мали на тілі шрами від пухирів.
Дівчата з подзьобаним віспою обличчями були популярні серед чоловіків. Із такими одружувалися швидше. Вони перехворіли і більше не ризикували підхопити недугу. Було менше шансів, що діти залишаться сиротами.
Знахарі обходили будинки хворих, збирали кірочки з ран, гній із пустул. Товкли їх у ступі й заливали водою. Із цим розчином йшли в багаті будинки. Двома-трьома голками, які зв'язували між собою нитками, вводили його під шкіру біля великого пальця руки. Так заражали натуральною віспою. Оскільки людина заражалася не через легені, то виникала тільки місцева реакція. Так було легше перехворіти. За цю процедуру брали чималі гроші.
2% щеплених у такий спосіб помирали від віспи. Але щепитися погоджувались, бо під час епідемії смертність була набагато вищою.
2 
1
Коментарі