Малишко одвернувся до вікна й заплакав

Він любив розігрувати друзів і колег. Анатолій Дімаров у мемуарах називає Андрія Малишка найактивнішим штукарем серед старших письменників. Андрій Самійлович розповідав, як на декаді української літератури в Узбекистані влаштував каверзу своєму колезі Антонові Хижняку. Той мусив виступати перед старими узбецькими бавовнярами. Малишко кілька разів повторив: "Ти ж дивись, коли виступатимеш, не бовкни "саксаули" замість "аксакали"!" І так довго морочив голову, що Хижняк справді сказав: "Уважаємиє товаріщі саксаули!"

Був також вірш, що його приписують і Миколі Лукашу, і Малишку, – про академіка Білодіда, який обстоював двомовність – що в українців однаково рідні українська й російська:

Говорила баба діду:

"К Бєлодєду я поїду,

Там найду двомовну мову

І домой вернуся знову!"

– Не їдь, бабо, не тизди,

К Бєлодєду нєт їзди!

В Ірпені, у Будинку творчості, якось оселився на першому поверсі поет Терень Масенко. Малишко підстеріг, коли той пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату й зачепив за краєчок ковдри блешню од спінінга. ­Протягнув волосінь із кімнати у вестибюль, а звідти надвір, і сховав спінінг у кущах. А ввечері вони з Дімаровим узялися до діла. Малишко за кущем керував спінінгом, а його напарник зазирав у вікно. Масенко читав, лежачи горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Та ось ковдра смикнулася й тихенько поповзла. Не одриваючись од книжки, поет намацав її й натягнув на груди. Ковдра якийсь час смирно лежала, потім знову почала сповзати. Масенко відклав книжку, подивився на ­ковдру. Вона знову завмерла. Масенко поправив її й узявся до читання. І тут – знову те саме. Поет устав, навіть зазирнув під ліжко, нічого не побачив і знову ліг. Але йому так і не дали того вечора дочитати книжку: за якимось разом Масенко панічно вискочив із кімнати в хол, де ­колеги-­письменники грали в доміно.

Іншим разом Малишко присвятив Масенкові вірша – дуже теплого й навіть патетичного.

Хоч діждатись від нього компліменту було непросто, частіше навпаки. Про Миколу Шеремета – так само фронтовика – написав тільки два рядки в риму: "Є й такий поет – Микола Шеремет!" Той поет – а це знову було в Будинку творчості – тримав за вікном торбу сала. ­Андрій Малишко підмовив Дімарова викрасти її, а потім запросив Шеремета до себе на чарку. Зібралась ­компанія. Усі знали, чиїм салом закусують, окрім власника ­торби. Він хвалив закуску й питав, де дістали. Малишко незворушно казав: "У знайомого молдаванина."

Він любив добру компанію, чарку й карти. "Гра в ­карти, в банального дурня, доведена ним до віртуоз­ності, – згадує Дімаров. – Уже з перших ходів з ­якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, яка в кого карта, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські "погони". І горе його напарникові, якщо піде не з тієї карти. З ним вважали краще не ­сідати на пару грати в дурня. Коли ж Малишко програвав – бурхливо сердився, і слів не добирав.

У побуті міг бути яким завгодно, а в поезії дбав про ­високе:

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки

Луговою ромашкою, птицею з канівських круч.

Ну так пий мою кров, бери моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч!

Найвідоміші пісні на вірші Андрія Малишка написані у 1950-х: "Знову цвітуть каштани", "Пісня про Київ", "Як на дальнім небосхилі", "Пісня про рушник", "Вчителька", "Ми підем, де трави похилі". Дочка ­поета, ­Валентина Малишко, згадує, як з'явився романс "Ми підем, де трави похилі". Тоді в їхній квартирі мешкав композитор Платон Майборода. Поет написав вірш на коробці з-під сигарет "Казбек" буквально за 10 хв. А Майборода сів за рояль і почав імпровізувати мелодію. Пісня народилася так несподівано, що Малишко одвернувся до вікна й заплакав.

Андрій Малишко ввійшов у літературу за часів сталінщини, коли в нашій поезії, здавалося, уже не було нічого живого. І зумів залишатися щирим поетом, навіть коли доводилося служити кон'юнктурі.

1950 року Малишко побував у США й Канаді. Після цього вийшла збірка віршів "За синім морем". Перед поетом стояло партійне завдання – розвінчати "загниваючу Америку". І він зробив це, але своєрідно. В одному вірші тієї збірки Малишко пише про ліфтерку-негритянку, яку бачив у Нью-Йорку. Йому здалося, що їй остогидло місто, мріється повернутися в рідне село, де вона

Жито б ростила, пшениченьку б жала,

Пісню із поля вела б до села…

Афроамериканці сміялися б із такої дивної мрії. ­Мабуть, поет просто не помітив реальної Америки – у цьому ­вірші він залишався на 100% україноцентричним. Однак за негритянським колоритом цього гріха не помітили і збірку удостоїли Сталінської премії. Із Малишком не раз так бувало, що найбільш прорадянські його поезії таїли в собі драму, якої недобачали партійні ідеологи.

Першу Сталінську премію йому дали за поему "Прометей". Там поранений радянський солдат, якого пере­ховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. ­Зрештою, для окупантів він – бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у ­віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з'являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.

В мені стрічає, мов синів із фронту,

Грядущий день – Залізняка і Гонту.

Що за цим стоїть? Можливо – травма Малишкової юності. Він виріс на Обухівщині, у краю повстанського отамана Зеленого. Майбутній поет тоді був ще малий. Але пізніше його старший брат Петро став своєрідним народним ­бандитом Робін Ґудом – грабував комуністів і радянських чиновників і не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, одвезли до Києва й засудили до страти. Мати ходила пішки до самого "всеукраїнського старости" Петров­ського, але той не допоміг – Петра розстріляли.

До пам'яті бунтівного брата Малишко повертався не раз:

Щось ти мені привидівся, брате…

Наче ти йшов полями засніженими,

З вітрами лютими, з вовками ніжними.

Це написано в 1960-х. "Ніжні вовки" – це знову ті самі гайдамаки, повстанці, робінґуди його рідної Обухівщини. Усі, про кого нове покоління вже не знало.

У ті роки Малишко здавався старомодним бурчуном. Чого вартий у його останній премійованій книжці "­Дорога під яворами" оцей рядок: "В нас дівчата – горлиці, А у них – чувіхи!" От, мовляв, яка молодь пішла. І вже зовсім дивною здавалася тоді його нелюбов до "мирного атома". Він надто часто й безпричинно писав про це. Один його вірш починався такою ідилією:

Розпочався обід. За широкі столи

Посідали дерева, і люди, і птиці.

А закінчувався якось "не приший кобилі хвіст":

Чаркувались дерева й пісні світловиді,

Заплітались у танці новітньо-крилатому –

Кармалюк і душа моя,

Й поле без атому.

Від часу публікації цього вірша до Чорнобиля залишалося 16 років.

На похороні Володимира Сосюри у січні 1965-го Андрій ­Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Офіційні прощальні промови тоді узгоджувалися наперед у партійних інстанціях. Але Малишко порушив це правило. І договорив до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон. Він казав:

– Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші "Любіть Україну!"… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, що вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів'яне над могилою великого українського поета!

Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку 1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш "Любіть Україну!". Малишко також змушений був виступити з осудом "ідеологічних збочень" Сосюри – ­колишнього петлюрівця.

Втім, Андрій Самійлович намагався зберігати гідність і за гірших часів. По війні було модно, і партійні ідеологи це підтримували, що письменники-фронтовики – навіть якщо вони бували на фронті лише "від газети" – відкрито зневажали колег, що "відсиджувалися в тилу". Чогось особливо діставалося Максимові Рильському й Остапові Вишні, який "відсиджувався" в заполярному концтаборі. Малишко ж до цього ніколи не опускався, і ті двоє "тиловиків" залишалися йому найближчими друзями.

Олесь Гончар у день смерті Андрія Самійловича записав у щоденнику: "Складна була людина і нелегка. Але в цьому ось вся його правда: "Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти…" Він не був од природи аж надто хоробрий. Але ж ми бачили його відвагу, моменти безстрашшя"

×