Він любив розігрувати друзів і колег. Анатолій Дімаров у мемуарах називає Андрія Малишка найактивнішим штукарем серед старших письменників. Андрій Самійлович розповідав, як на декаді української літератури в Узбекистані влаштував каверзу своєму колезі Антонові Хижняку. Той мусив виступати перед старими узбецькими бавовнярами. Малишко кілька разів повторив: "Ти ж дивись, коли виступатимеш, не бовкни "саксаули" замість "аксакали"!" І так довго морочив голову, що Хижняк справді сказав: "Уважаємиє товаріщі саксаули!"
Був також вірш, що його приписують і Миколі Лукашу, і Малишку, – про академіка Білодіда, який обстоював двомовність – що в українців однаково рідні українська й російська:
Говорила баба діду:
"К Бєлодєду я поїду,
Там найду двомовну мову
І домой вернуся знову!"
– Не їдь, бабо, не тизди,
К Бєлодєду нєт їзди!
В Ірпені, у Будинку творчості, якось оселився на першому поверсі поет Терень Масенко. Малишко підстеріг, коли той пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату й зачепив за краєчок ковдри блешню од спінінга. Протягнув волосінь із кімнати у вестибюль, а звідти надвір, і сховав спінінг у кущах. А ввечері вони з Дімаровим узялися до діла. Малишко за кущем керував спінінгом, а його напарник зазирав у вікно. Масенко читав, лежачи горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Та ось ковдра смикнулася й тихенько поповзла. Не одриваючись од книжки, поет намацав її й натягнув на груди. Ковдра якийсь час смирно лежала, потім знову почала сповзати. Масенко відклав книжку, подивився на ковдру. Вона знову завмерла. Масенко поправив її й узявся до читання. І тут – знову те саме. Поет устав, навіть зазирнув під ліжко, нічого не побачив і знову ліг. Але йому так і не дали того вечора дочитати книжку: за якимось разом Масенко панічно вискочив із кімнати в хол, де колеги-письменники грали в доміно.
Іншим разом Малишко присвятив Масенкові вірша – дуже теплого й навіть патетичного.
Хоч діждатись від нього компліменту було непросто, частіше навпаки. Про Миколу Шеремета – так само фронтовика – написав тільки два рядки в риму: "Є й такий поет – Микола Шеремет!" Той поет – а це знову було в Будинку творчості – тримав за вікном торбу сала. Андрій Малишко підмовив Дімарова викрасти її, а потім запросив Шеремета до себе на чарку. Зібралась компанія. Усі знали, чиїм салом закусують, окрім власника торби. Він хвалив закуску й питав, де дістали. Малишко незворушно казав: "У знайомого молдаванина."
Він любив добру компанію, чарку й карти. "Гра в карти, в банального дурня, доведена ним до віртуозності, – згадує Дімаров. – Уже з перших ходів з якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, яка в кого карта, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські "погони". І горе його напарникові, якщо піде не з тієї карти. З ним вважали краще не сідати на пару грати в дурня. Коли ж Малишко програвав – бурхливо сердився, і слів не добирав.
У побуті міг бути яким завгодно, а в поезії дбав про високе:
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Луговою ромашкою, птицею з канівських круч.
Ну так пий мою кров, бери моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч!
Найвідоміші пісні на вірші Андрія Малишка написані у 1950-х: "Знову цвітуть каштани", "Пісня про Київ", "Як на дальнім небосхилі", "Пісня про рушник", "Вчителька", "Ми підем, де трави похилі". Дочка поета, Валентина Малишко, згадує, як з'явився романс "Ми підем, де трави похилі". Тоді в їхній квартирі мешкав композитор Платон Майборода. Поет написав вірш на коробці з-під сигарет "Казбек" буквально за 10 хв. А Майборода сів за рояль і почав імпровізувати мелодію. Пісня народилася так несподівано, що Малишко одвернувся до вікна й заплакав.
Андрій Малишко ввійшов у літературу за часів сталінщини, коли в нашій поезії, здавалося, уже не було нічого живого. І зумів залишатися щирим поетом, навіть коли доводилося служити кон'юнктурі.
1950 року Малишко побував у США й Канаді. Після цього вийшла збірка віршів "За синім морем". Перед поетом стояло партійне завдання – розвінчати "загниваючу Америку". І він зробив це, але своєрідно. В одному вірші тієї збірки Малишко пише про ліфтерку-негритянку, яку бачив у Нью-Йорку. Йому здалося, що їй остогидло місто, мріється повернутися в рідне село, де вона
Жито б ростила, пшениченьку б жала,
Пісню із поля вела б до села…
Афроамериканці сміялися б із такої дивної мрії. Мабуть, поет просто не помітив реальної Америки – у цьому вірші він залишався на 100% україноцентричним. Однак за негритянським колоритом цього гріха не помітили і збірку удостоїли Сталінської премії. Із Малишком не раз так бувало, що найбільш прорадянські його поезії таїли в собі драму, якої недобачали партійні ідеологи.
Першу Сталінську премію йому дали за поему "Прометей". Там поранений радянський солдат, якого переховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. Зрештою, для окупантів він – бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з'являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.
В мені стрічає, мов синів із фронту,
Грядущий день – Залізняка і Гонту.
Що за цим стоїть? Можливо – травма Малишкової юності. Він виріс на Обухівщині, у краю повстанського отамана Зеленого. Майбутній поет тоді був ще малий. Але пізніше його старший брат Петро став своєрідним народним бандитом Робін Ґудом – грабував комуністів і радянських чиновників і не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, одвезли до Києва й засудили до страти. Мати ходила пішки до самого "всеукраїнського старости" Петровського, але той не допоміг – Петра розстріляли.
До пам'яті бунтівного брата Малишко повертався не раз:
Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними.
Це написано в 1960-х. "Ніжні вовки" – це знову ті самі гайдамаки, повстанці, робінґуди його рідної Обухівщини. Усі, про кого нове покоління вже не знало.
У ті роки Малишко здавався старомодним бурчуном. Чого вартий у його останній премійованій книжці "Дорога під яворами" оцей рядок: "В нас дівчата – горлиці, А у них – чувіхи!" От, мовляв, яка молодь пішла. І вже зовсім дивною здавалася тоді його нелюбов до "мирного атома". Він надто часто й безпричинно писав про це. Один його вірш починався такою ідилією:
Розпочався обід. За широкі столи
Посідали дерева, і люди, і птиці.
А закінчувався якось "не приший кобилі хвіст":
Чаркувались дерева й пісні світловиді,
Заплітались у танці новітньо-крилатому –
Кармалюк і душа моя,
Й поле без атому.
Від часу публікації цього вірша до Чорнобиля залишалося 16 років.
На похороні Володимира Сосюри у січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Офіційні прощальні промови тоді узгоджувалися наперед у партійних інстанціях. Але Малишко порушив це правило. І договорив до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон. Він казав:
– Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші "Любіть Україну!"… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, що вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів'яне над могилою великого українського поета!
Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку 1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш "Любіть Україну!". Малишко також змушений був виступити з осудом "ідеологічних збочень" Сосюри – колишнього петлюрівця.
Втім, Андрій Самійлович намагався зберігати гідність і за гірших часів. По війні було модно, і партійні ідеологи це підтримували, що письменники-фронтовики – навіть якщо вони бували на фронті лише "від газети" – відкрито зневажали колег, що "відсиджувалися в тилу". Чогось особливо діставалося Максимові Рильському й Остапові Вишні, який "відсиджувався" в заполярному концтаборі. Малишко ж до цього ніколи не опускався, і ті двоє "тиловиків" залишалися йому найближчими друзями.
Олесь Гончар у день смерті Андрія Самійловича записав у щоденнику: "Складна була людина і нелегка. Але в цьому ось вся його правда: "Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти…" Він не був од природи аж надто хоробрий. Але ж ми бачили його відвагу, моменти безстрашшя"
1912, 15 листопада – Андрій Малишко народився в Обухові на Київщині в сім'ї шевця. Закінчує семирічку, вчиться в медичному технікумі, кидає, йде на літературний факультет Київського інституту народної освіти – так тоді називався нинішній Університет ім. Шевченка. Батько хотів бачити чотирьох своїх синів шевцями, але послухався тільки старший, Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє віршували.
1930 – друкує перші вірші в журналах "Молодий більшовик" і "Глобус". За два роки закінчує Інститут народної освіти, вчителює у Овручі на Житомирщині.
1934–1935 – служить в армії. Потім працює журналістом у Харкові, Києві – в "Комсомольці України", "Літературній газеті". У редакції журналу "Молодий більшовик" зустрічає Дарину Лівшиць, одружується з нею. 1937 року в них народжується дочка Валентина, згодом – поетеса і перекладач. Цю сім'ю Малишко залишає по війні. Одружується зі значно молодшою за себе Майєю Федоровою. 1959 року бере третій шлюб – із поетесою Любов'ю Забаштою.
1941–1944 – військовий кореспондент фронтових газет "Красная Армия", "За честь Батьківщини", партизанської газети "За Радянську Україну". Отримує контузію, підірвавшись на міні. Видає сім збірок поезій.
1947 – Сталінська премія за поему "Прометей". Згодом одержує ще одну таку за збірку "За синім морем" – 1951 року. Мав Шевченківську премію 1964-го – за збірку "Далекі орбіти" та Державну премію СРСР 1969 року – за збірку "Дорога під яворами".
1970, 17 лютого – Андрій Малишко помер у Феофанії – одночасно інфаркт та інсульт. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів – "Серпень душі моєї", вийшла посмертно.
Перед звільненням Києва був у бліндажі Хрущова
У Малишка було кілька різних віршів під назвою "Пісня". Один із них написав у другій половині 1960-х:
Запалити б світелко – гільзу снарядну
Та послухати пісню оту трирядну
У бліндажику, що під яром,
Весь обкурений злим пожаром,
Та ще кухнею випадковою,
Та ядучкою махорковою.
Запросити б друзів до хліба-солі
І живих, і мертвих в далекім полі
У бліндажик той, що в долині,
Де жили ми у ночі сині
Під бомбьожками та під тучами,
Під дощами, як біль, колючими.
Та згадати в штурмі човни моторні,
Та згадати лютізькі ночі чорні
В тім бліндажику, що під бором
Похилився вікном суворим,
Весь покритий старими віттями
Поміж небом і між століттями!
Вірш не з найкращих. Але в літературних колах Києва й навіть Москви він викликав закулісний скандал – бо всі розуміли, що це присвячено Микиті Хрущову. Восени 1943 року в його бліндажі на Лютізькому плацдармі перед звільненням Києва Малишко справді бував. Але в той час, коли з'явився цей вірш, Хрущов уже кілька років сидів у відставці й про нього згадувати було "нє вєлєно". А Малишко згадав. Хрущов нібито не раз рятував поета від ідеологічних нападок, і Андрій Самійлович цього не забув. Але при тім, будучи депутатом Верховної Ради УРСР, виступав проти хрущовського закону, що дискримінував українську мову в школі. Це була освітня реформа 1958 року, коли батькам школярів дозволялось обирати мову навчання для своїх дітей. Його просили відкликати письмове подання з цього приводу, але поет не відкликав.
2 
1
Коментарі