"Люди добрі, дуже вже негаразд ви чините"

Кагебісти стежили за колядниками

"Пішли чутки, що ось-ось почнуться арешти. Голова КГБ УРСР сказав Івану Світличному: "Доки ви не були організовані, вас терпіли. Коли у вас з'явився журнал, ми терпіти не будемо". В середині 1971 року вирішили зупинити видання "Українського вісника". Однак уже було пізно", – розповідав публіцист Василь Овсієнко про розповсюдження самвидаву серед студентів Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

 

Починаючи із середини 1960‑х підпільно друкували листівки, брошури, книжки й періодику. Оприлюднювали художні твори, документи й публіцистику. Публікувати їх офіційно не дозволяла цензура.

У січні 1970 року в самвидаві почали випускати перше в Україні періодичне видання – "Український вісник". Писали про репресії, становище політв'язнів, друкували дослідження з історії, літературознавчі роботи, вірші та прозу. Видання редагували В'ячеслав Чорновіл, Михайло Косів і Ярослав Кендзьор. Поширювали серед дисидентів, письменників і митців.

Кагебісти стежили за самвидавом і визнали його шкідливим для влади. Влітку 1971‑го розробляли спецоперацію "Блок". Документували діяльність дисидентів, збирали докази для притягнення до кримінальної відповідальності.

"31 грудня 1971‑го відомий органам КГБ Сверстюк звернувся до групи колядників із привітанням. Закликав "любити Україну, нікому не дати обдурити себе". Захоплено вітав колядників і письменник Антоненко-­Давидович. Заявив, що за вечір його провідує вже третя ватага. Дякував, що відроджують українські традиції та звичаї", – повідомляли голові ЦК КПУ Петру Шелесту.

Останнього дня 1971‑го в Києві вчені, лікарі, письменники та митці об'єднуються у три гурти й ходять колядувати. Вважають, що в Новорічну ніч їх не переслідуватимуть. Одну з ватаг очолює засновник хору "Гомін" Леопольд Ященко. Господарі дають колядникам по 10–20 карбованців. Зібрані гроші планують витратити на проведення пам'ятних вечорів поета Василя Симоненка, 8 січня, та художниці Алли Горської – 13 січня.

Ближче до опівночі колядники розходяться зустрічати Новий рік по домівках. Частина святкує в майстерні художниці Людмили Семикіної.

"На вікні стоїть картина із зображенням маски, – писали кагебісти, які побували й там. – На одній із половин котрої намальована стікаюча чорна сльоза і напис "1971 рік", на іншій – на блакитному тлі знак питання білого кольору і напис "1972 рік".

31 грудня 1971‑го у Львові водять вертеп. Його ініціаторка – учасниця правозахисного руху лікарка Олена Антонів. У її домі готують костюми, вивчають тексти. Ходять гамірною ватагою вулицями міста. До гурту долучається поет Василь Стус із Києва. Він їде додому після лікування в санаторії в Моршині. Живе в подружжя Калинців до 11 січня, потім повертається до столиці. Наступного дня Стуса й багатьох учасників традиційних гулянь затримують.

"Турист із Бельгії Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН. Організація перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується для підривної діяльності проти радянської держави", – написала 11 лютого 1972‑го газета "Радянська Україна".

Йдеться про громадянина Бельгії 25‑річного Ярослава Добоша, якого прикордонники затримують увечері 4 січня 1972‑го в потязі Москва – Прага за неправильне заповнення документів. До з'ясування обставин селять у готелі "Україна" в закарпатському містечку Чоп.

Батько Добоша родом із села на Львівщині, мати – з Югославії. Ярослав навчається в університеті бельгійського міста Левен. Належить до Спілки української молоді.

Наприкінці 1971 року відвідує Україну. За ним стежать кагебісти. У Києві фіксують зустріч із літературознавицею Зиновією Франко та критиком Іваном Світличним. Під час обшуку в Ярослава Добоша в Чопі знаходять фото засудженого історика Валентина Мороза та поета Василя Стуса.

 

"На пропозицію видати наявні в нього документи, які вивозилися з СРСР за кордон, – йшлося у звіті кагебістів, – іноземець пред'явив металеву коробочку із вкладеними в неї вісьмома фотоплівками. Тримав її за допомогою резинки під трусами. Отримав від невідомої особи у Львові. На фотоплівках відзнято "Словник українських рим" Святослава Караванського, який перебуває в ув'язненні".

12 січня 1972‑го в Києві затримують Івана Світличного, поетів Василя Стуса й Івана Коваленка, філософа Євгена Сверстюка, математика Леоніда Плюща, багатолітнього в'язня сталінських таборів Данила Шумука, лікаря Миколу Плахотнюка, інженера-економіста Зиновія Антонюка та реставратора Олеся Сергієнка. У Львові арештовують В'ячеслава Чорновола, журналіста Михайла Осадчого, вчителя Івана Геля, килимарку Стефанію Шабатуру й поетесу Ірину Стасів-Калинець.

"Два тижні збирався зайти до Івана Світличного, і нарешті така нагода випала, – згадував літературознавець Іван Дзюба. – Натиснув ґудзик дзвінка. Відчиняються двері, якийсь здоровило виходить. Я нічого не зрозумів, думаю, родич якийсь. Люб'язно просить: "Заходьте!" У квартирі бачу: все перерито, слідчі, поняті. А в мене в портфелі маса всякого самвидаву. Боже, яка це радість була для них. Зразу концепція вибудувалась: "Дзюба заніс Світличному, а той мав передати закордонному резиденту Добошові". Ніч тримали мене у Світличного, потім ще день у КГБ. Вдома нічого не знали, де пропав. Зійшлося повно знайомих. Їх усіх затримали й допитували".

В арештованих вилучають книжки, журнали, фото­апарати, документи. Лякають розстрілом, лікуванням у спецзакладах і розправами над близькими людьми.

Затримані та їхні друзі намагаються слати телеграми в радянські партійні органи. Роблять це з різних міст, щоб створити видимість масовості.

"Люди добрі, дуже вже негаразд ви чините, – писав 23 січня 1972 року керівникам Компартії Василь Стус із в'язниці. – Спам'ятайтеся. Після нас із вами потопу не буде, а "буде син, і буде мати, і будуть люди на землі". Тоді вашим дітям буде соромно за вас".

Літературознавиці Михайлині Коцюбинській погрожують забрати доньку та позбавити батьківських прав. Домагаються публічного каяття. Вона племінниця письменника Михайла Коцюбинського, тому її заява із засудженням дисидентів для влади цінна. Та жінка не піддається.

Не менше тиснуть і на родичку Івана Франка – онуку Зиновію. Її заяву публікують 2 березня 1972 року в газеті "Радянська Україна".

 

"Події останнього часу відкрили мені очі на ряд речей, – йшлося в ній. – У своєму політичному засліпленні я не помітила, що стала передавати інформацію замаскованим іноземним розвідкам. Таким представником виявився Добош, що був спійманий на гарячому. Це був шлях, який міг привести до зради. Мене вчасно зупинили, за що я щиро вдячна. Повністю розумію свою провину і глибоко засуджую всі свої дії, які завдали шкоди моїй Вітчизні".

Після написаного Зиновію Франко звільняють. Під тиском "каються" Іван Дзюба, Микола Холодний і Леонід Селезенко.

"Вимагали, щоб написала на Стуса, Світличного, Сверстюка, Чорновола. Я з ними працювала, – розказувала згодом журналістка Маргарита Довгань. – Викликали і все. Дзвонили на роботу, начальство страшно лякалося. Я відмовлялася. Потім розізлили, кажу, що напишу. І написала, по-жіночому, від серця, як їх любила. Основна думка: "Як ви, українці, можете нищити найсвітліших, найрозумніших людей". І після того від мене відчепилися".

Свідків змушують без пояснень по кілька годин сидіти в будівлі КГБ. Потім виснажують безглуздими запитаннями.

"На допитах хотілося якось захистити друзів, – розповідала Маргарита Довгань. – А вони на цьому грали. Шукали провокації дешеві, що й виїденого яйця не варті. Починали виїдати печінки".

Ті, хто залишаються на волі, намагаються продовжувати діяльність самвидаву. У Львові в березні 1972‑го "Український вісник" №6 друкують Михайло Косів, Ярослав Кендзьор та Атена Пашко. Окремо шостий випуск журналу в Києві роблять Василь Лісовий, Євген Пронюк і Василь Овсієнко.

Так намагаються відвести від затриманих звинувачення у підготовці вісника. В журналах дають інформацію про арешти.

Б'є по дисидентах пресконференція Ярослава Добоша в червні 1972‑го. Після неї статті із заголовками "Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок" розміщують у республіканських та обласних газетах.

"Мене попросили зробити заяву такого змісту, – цитували Добоша. – Виконуючи завдання ОУН, я 27 грудня 1971 року виїхав у Радянський Союз. Зустрівся з дисидентами та проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході. Від них я отримав політичну інформацію, яка була мені потрібна. Запевняю радянський уряд, що ніколи в житті я більше не буду займатися антирадянською діяльністю. Якщо мені дадуть можливість повернутися в Бельгію, то не вчинятиму жодних дій проти Радянського Союзу".

Добоша відпускають. У Бельгії він заперечує озвучені в Києві свідчення. Пояснює, що дав їх під примусом.

Протягом 1972‑го в Україні арештовують понад 80 причетних до самвидаву. Судять за антирадянську агітацію та пропаганду. Майже всім дають по сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Іван Гель отримує 10 років в'язниці. До спецпсихлікарні потрапляють Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан та Борис Ковгар.

250 карбованців зібрали учасники вертепу на початку січня 1972 року у Львові. Це більше за тодішню середню місячну зарплату. Гроші планували витратити на допомогу політв'язням та їхнім рідним

"12 січня, то був чорний день. Заарештували ціле гроно людей. Якби я сказала, що здивувалася, то була б неправда. Воно йшло до того. Репетицію провели 1965-го, багатьох посадили. Тоді це було як грім серед ясного неба. А 1972-го було видно, до чого йде", – Михайлина КОЦЮБИНСЬКА (1931-2011)

×