Софія Потоцька втекла від монастиря
"Жінка, яка царювала два роки в паризьких салонах, не могла надовго задовольнятися кам'янецьким життям. Грубі залицяння польських паничів їй швидко набридли. Прагнула ширших просторів і вирішила любовні ігри замінити політикою", – пише про Софію Вітт, дружину коменданта фортеці Кам'янець – тепер місто на Хмельниччині – публіцист Сергій Адріанов в "Историческом вестнике" 1899 року.
Софія прибула на Поділля з послом Речі Посполитої Каролем Боскампом-Лясопольським із Константинополя – нині Стамбул. Представник короля побачив 17-річну гречанку на вулиці й оцінив її вроду. Купив у матері із 19-річною сестрою Геленою й забрав до Варшави. Влітку 1778-го вони зупинилися у Жванці поблизу Кам'янця.
Софія так вразила 40-річного Йозефа, сина коменданта кам'янської фортеці Яна Вітта, що захотів одружитися. Боскамп-Лясопольський погодився продати красуню за тисячу злотих, але Ян Вітт був проти невістки без титулів. Щоб убезпечити сина від шлюбу, відправив його до Варшави. Проте той повернувся й обвінчався таємно.
"Іменини провели, як поминки. Я повинен був пробачити сина за те, що без дозволу батьків одружився із чужеземкою, яку Боскамп привіз собі на дружину, – пише Ян Вітт знайомому полковнику за два тижні після шлюбу сина. – І от Боскампу вінець гороховий, а нам – із кропиви. Мусимо це випробування прийняти від Бога. Стояв на такому щаблі, з якого міг досягнути кращого становища. Але якщо хоче іншої долі, то нехай їм Бог дає щастя".
Коменданта заспокоювали, що дівчина походить із древнього грецького роду, вихована й освічена. Якось Софія підійшла до нього і впала на коліна. Просила прощення й благословення для сина.
– Моє миле дитя! – вигукнув Ян. – Ти така гарна, що не дивуюся синові, який зробив дурість. Прощаю і благословляю вас.
Мати Йозефа Вітта була стійкіша в переконаннях. Не прийняла невістки. Почала хворіти й наступного року померла.
Після весілля молодята кілька місяців дають пишні бали в Кам'янці. Софія входить у вищі кола, її починають сприймати за нащадка візантійських імператорів. Коли гуляння набридають, Вітти їдуть у Париж.
Там жінка стає шалено популярна, чоловіки в захваті від її вроди. Серед шанувальників – брат короля й майбутній правитель Людовик XVIII. У Софії та Йозефа народжується син, якого називають на честь діда. З ним повертаються до Кам'янця. Тут 1784-го народжується другий син Корній. Але наступного року помирає. Тоді ж не стає і Яна Вітта. Йозеф змінює його на посаді коменданта.
"Софія поставила собі мету стати високо. Тихе місто не відповідало її запитам, – пише історик Йосип Ролле в статті "Доля красуні" в журналі "Киевская старина" 1887-го. – Не раз бачила, як грали в політику. Прагнула наслідувати такі приклади, не задумуючися, наскільки це аморально".
Під приводом відвідин матері 1787 року через Крим їде в Стамбул. Тоді ж на півострів навідується російська імператриця Катерина ІІ. Жінки зустрічаються.
Софія проводить у Туреччині літо, повертається й поселяється у Львові. Йозеф Вітт ревнує і в листах добивається приїзду в Кам'янець. Погрожує, що забере силою. Просить у короля Станіслава Августа дозволу.
"І не думай залишати фортецю через свою дружину, – відповідає той. – Наробиш сорому і собі, і нам. Вона скоро повернеться. Довірся її розуму".
Османська імперія хоче повернути Крим і оголошує війну Росії. Біля Кам'янця виникає напруга, бо сусідню фортецю Хотин утримують турки. Росіяни підводять до неї військо. Софія Вітт залишає кам'янецький форпост і прямує в їхній табір. Зближується із генералом 57-річним Іваном Салтиковим. Той влаштовує бал на її честь.
"Спочатку Салтиков присилав повідомлення, що Хотин от-от капітулює. Фельдмаршал наказав приготувати гармати для салютування, – згадував Лев Енгельгардт про розпорядження Григорія Потьомкіна, який стояв із військом поблизу Очакова. – Та наступний кур'єр повідомив, що домовилися про триденне перемир'я. Потім його двічі подовжували".
Під Хотином усі розуміли причину цього. У наметі Салтикова майже постійно перебувала дружина кам'янецького коменданта. В оточеній фортеці була її сестра Гелена, яка стала дружиною хотинського паші. Вони листувалися й Софія випросила в російського генерала час, щоб турки змогли вивезти майно та людей. За це пашу призначили візиром у заможне сирійське місто Алеппо.
Своїм вчинком Салтиков розгнівав Потьомкіна. Щоб загладити провину, попросив гречанку зустрітися з ним. 49-річний фельдмаршал влаштовує на її честь урочистий обід, обдаровує сукнями.
"Потьомкін тримав фортецю Очаків в облозі й чекав морозів, аби лід скував лиман. Військо вмирало від холоду, голоду й життя в землянках, – пише в "Записках" історик Олександр Тургенєв. – А князь проводив час у квартирі, зробленій із дошок і оббитій повстю. Давав бали, бенкети й палив феєрверки. Куртизанив із племінницями своїми та дружиною генерала Вітта".
"Вродлива, як богиня. Одягалася раз по-грецьки, раз – по-європейськи, – згадував драматург Юліан-Урсин Нємцевич про прибуття Софії Вітт у Варшаву після Очакова. – Де з'являлася, всіх зачаровувала. Навколо неї збиралися натовпи. Багато вилазили на лавки, тільки щоб побачити. Тоді її помітив Станіслав Потоцький і закохався. Але був злий через справи сейму і відклав любов до сприятливішого часу".
Софія повертається в Кам'янець і не приховує невдоволення небагатослівним королем. Засуджує оточення, що прийняло її прохолодно. Їде до Очакова.
"Йому все було байдуже, аби задовольнити бажання та примхи коханої жінки, – писала французька художниця Елізабет Віже-Лебрен, яка відвідувала табір Потьомкіна. – Закоханий у Софію Вітт, він був перед нею вишуканий і люб'язний. Якось захотів подарувати дорогу кашемірову шаль. Організував свято, на якому зібралися до двохсот дам. По обіді влаштував лотерею. Кожній дісталося по шалі, але найкращу отримала його кохана".
Йозеф Вітт прямує за дружиною. За це його усувають із посади коменданта. Потьомкін пропонує очолити гарнізон Херсона. Вітт погоджується. Але розуміє, що між фельдмаршалом та його дружиною роман і втримати її не вдасться. Хоче мати за жінку більший зиск. Домагається кілька сіл на Поділлі й у Білорусії, бере обіцянку влаштувати сина Яна в університет.
– Ну, ця ваша Віттиха! – вигукує полководець Олександр Суворов при зустрічі із Григорієм Потьомкіним. – Я провчив би її. Що зробила з людиною! Від великої любові втратив зуби, постарів, пожовк. Відправте її до чоловіка. Любов – це дурість, коли є 11 дорослих дітей.
Софія Вітт і Григорій Потьомкін їдуть на мирні переговори з турками до Ясс – тепер Румунія. Туди ж прибувають представники Австрії й Польщі. Російський фельдмаршал пропонує схилити на свій бік руського воєводу 40-річного Станіслава Потоцького. Той був претендентом на трон, але почав конфліктувати з представниками верхівки Речі Посполитої. Потьомкін розраховує використати шляхтича в приєднанні польських земель до Російської імперії.
Софія отримує його прихильність. Листуються й таємно зустрічаються. Вище товариство Петербурга й Варшави не схвалює дії Потоцького. Його дружина Юзефина скаржиться на чоловіка Катерині ІІ. Та видає указ, яким засуджує Софію "за непристойну поведінку" і велить запроторити в монастир. Закохані їдуть у Гамбург.
Йозеф Вітт пише туди Станіславу Потоцькому лист із претензіями на дружину. Тому пара повертається на Поділля. Чоловіки кілька днів торгуються. Зрештою Потоцький зобов'язується заплатити 2 млн злотих. Для порівняння, за містечко Волочиськ з околицями Потоцькі виручили 1,7 млн злотих.
На перешкоді стоїть Юзефина – не дає дозволу на розлучення. Вона помирає 1798-го і Софія зі Станіславом вінчаються в Нестерварці – тепер Тульчинський район на Вінниччині. Поселяються в Умані на Черкащині. Туди ж переїжджає найстарший син чоловіка від першого шлюбу 22-річний Юрій. Його вигнали з Петербурга за розпусне життя й марнотратство. Стає коханцем Софії.
"Батько легковажно ставився до загравань, бо довіряв дружині до ідолопоклоніння, – писав Йосип Ролле. – Він, істинний королевич польський, підняв бідну невільницю з вуличного пилу до такого високого стану. І не припускав, що вона думатиме про зраду".
Станіслав застає дружину в ліжку із сином. Зачиняється в кабінеті й нікого не приймає. Дізнавшись про це, Йозеф Вітт пише, що готовий продати іншу дружину, молодшу. Потоцький хворіє і 14 березня 1805-го помирає.
Софія з Юрієм не наважуються прийти попрощатися. Труну з тілом Потоцького залишають у костелі на ніч. Невідомі роздягають покійника, забирають нагороди й коштовності. Оголеного мерця прибивають до стіни й залишають записку: "За зраду батьківщини".
Палац у Тульчині перетворюється на гральний будинок. Сюди з'їжджаються картярі з Європи. Ставки доходять до мільйонів. За іграми холоне пристрасть Юрія до мачухи. Він програє 30 тисяч кріпаків і картинну галерею. Залазить у борги.
– Я тебе врятую, – говорить Софія. – У тебе боргів 13 мільйонів із гаком, але візьму їх на себе. За однієї умови.
– Згоден на все, – радіє Юрій.
– Ти маєш залишити країну й ніколи не повертатися. Виїзд сьогодні. Я платитиму тобі щорічно по 50 тисяч червінців до моєї смерті. А потім це робитимуть мої діти. Вибирай між приниженням і розлукою, – сказала й вийшла з кімнати. Молодий Потоцький подався до Франції.
"Вона не авантюристка, яка бігає за долею. Щастя саме йшло їй назустріч. Досить було цій дитині з вулиці, яку продала власна мати, стати на територію Речі Посполитої, щоб панувати й зачаровувати. Всім зобов'язана вона обличчю, на якому разом із полум'яною пристрастю проявлялася скромність і наївність", –
Йосип РОЛЛЕ (1830–1894), історик
4 
35413
Коментарі