"Лебідь перевищував Бандеру рішучістю, Шухевич – організаційним хистом, Ленкавський – ясністю політичної думки"

2

15 ЧЕРВНЯ 1934 РОКУ ОУНІВЦІ ВБИЛИ МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ ПОЛЬЩІ БРОНІСЛАВА ПЄРАЦЬКОГО

МІНІСТР ВНУТРІШНІХ СПРАВ ПОЛЬЩІ БРОНІСЛАВ ПЄРАЦЬ­КИЙ 15 ЧЕРВНЯ 1934 РОКУ О 15.40 ПРИЇХАВ ПООБІДАТИ ДО КАВ'ЯРНІ "ТОВАРИСЬКОГО КЛУБУ" НА ВУЛ. ФОКСАЛЬ, 3, У ЦЕНТРІ ВАРШАВИ. На терасі його чекали інші урядовці, зокрема прем'єр-міністр Леон Козловський. Щойно Пєраць­кий вийшов зі службового авто і ступив до передпокою, за ним вбіг чоловік у світло-зеленому плащі та капелюсі. Вихопив із кишені револьвер і тричі вистрелив.

"Одна з куль потрапила в капелюх, друга – в голову, третя – схибила, – описував часопис Ilustrowany Kuryer Codzienny. – Важко поранений міністр зумів відчинити двері та ввійти до приміщення, де впав на підлогу. ­Нападник взявся тікати. Перед брамою будинку номер вісім на вулиці Фоксаль стояв поліцейський. Він, однак, не чув пострілів, тож нападник спокійно пройшов повз нього. Лише за кілька хвилин поліцейський спохопився на вигуки "Тримайте вбивцю!" Перед будинком японського посольства, номер 10, стояв портьє. Кинувся за нападником, але той почав відстрілюватися. У той же час поруч проходив дільничий патрульний. Побачив чоловіка зі зброєю і хотів витягнути свій револьвер. Нападник вистрелив йому в плече".

Утікач звернув на бічну вулицю і сховався в будинку. Поліцейські обнишпорили всі під'їзди. Обличчя нападника ніхто не бачив, тож шукали людину в зеленому плащі. Зібрався натовп. У цій метушні ніхто не звернув уваги на чоловіка, який вийшов із будинку і подався вулицею. За кілька хвилин плащ знайшли на підлозі. Стало зрозуміло – злочинець вислизнув.

Пєрацького відвезли до госпіталю, де о 17.15 він помер на руках у свого брата Казимира. Перед смертю висповідався. Міністру влаштували пишний похорон, у країні оголосили триденну жалобу – не працювали кінотеатри, у ресторанах не грали оркестри. Вулицю Фоксаль, де стався замах, перейменували на Пєрацького.

– АНАРХІЧНІ Й ЗУХВАЛІ ЕЛЕМЕНТИ, ЯКІ СВОЇ ПРАГНЕННЯ ПОВ'ЯЗУЮТЬ ЗІ СЛАБКІСТЮ ПОЛЬЩІ, ЗАВДАЛИ СМЕРТЕЛЬНОГО УДАРУ, – заявив Козловський після вбивства Пєрацького. – Цей постріл був ударом для честі нашої держави, образою справедливості та публічної моралі. Звідкіля злочинець не походив би і хто б він не був, моральна відповідальність за його вчинок на всіх тих, хто готував зброю та атмосферу терору. На них усіх спаде строга і караюча рука держави.

За інформацію про вбивцю обіцяли 100 тис. злотих винагороди – $327 тис. на теперішні гроші. Поліція розіслала по газетах його опис: "Має коло 25 років, висота 170 см, продовгувасте інтелігентне обличчя, без бороди й вусів, блондин, волосся зачесане вгору, без окулярів, засмаглий".

Слідство висунуло кілька версій. Небіжчикові не бракувало ворогів, зокрема серед польських опозиційних партій. Невдоволені ним були й євреї. У кишені плаща, що залишив нападник, знайшли запонки, квиток на відвідини публічного парку у Варшаві й синьо-жовту кокарду. Преса припустила, що до вбивства причетна Організація українських націоналістів. Вона підпільно діяла у Галичині та на Волині, приєднаних до Польщі після Першої світової.

"Виконавець атентату, без сумніву, мусів бути або ­уродженцем Варшави, або людиною, яка наслідком довголітнього в ній побуту мала топографію столиці в пальцях, – заперечувала львівська газета "Діло". – І саме ця обставина наказує нам виключати те, що виконавець замаху міг вийти з-поміж українських бойовиків. Взагалі сам атентат, виконаний скрито з-за угла, вважаємо таким, що не може принести слави ніякій боєвій орґанізації. Такої міри політичний атентат повинен був би належно і гідно його ж таки виконавцем мотивований. А це було б можливе тільки тоді, коли б атентатчик не тікав, а мав відвагу та гідність поставити себе і своє життя в розпорядження відповідних чинників, і таким своїм поступком та зізнаннями вияснити вбивство та подати ту ідею, яка йому могла казати класти трупом керманича польської внутрішньої політики".

За кілька днів до рук поліції потрапило чергове число підпільного "Бюлетеня крайової екзекутиви Організації українських націоналістів на ЗУЗ (Західноукраїнських землях. – "Країна")". На першій сторінці було: "Бойовик УВО (Українська військова організація – бойовий підрозділ ОУН. – "Країна") вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду Броніслава Пєрацького".

ІНІЦІАТОРОМ ВБИВСТВА МІНІСТРА БУВ КРАЙОВИЙ ПРОВІДНИК ОУН 25-РІЧНИЙ СТЕПАН БАНДЕРА. В організації тоді мав псевда "Баба" і "Лис". Уперше Бандера заявив про це на нараді Проводу організації у квітні 1933-го.

"Бо хто був Пєрацький? Пєрацький – це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ, – пояснював вибір жертви "Вісник Організації державного відродження України", що вийшов за два місяці після атентату. – Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор Української церкви. Пєрацький – це творець і організатор польської колоніальної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький – це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, стшельцами. Пєрацький – це творець наглих судів, шибениць і мордів українських революціонерів. Пєрацький – це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в'язнів".

План замаху готував 27-річний Роман Шухевич, псевдо "Дзвін" – бойовий референт Крайової екзекутиви ОУН. За його наказом у травні до Варшави приїхав зв'язковий між Крайовою екзекутивою ОУН ЗУЗ та Проводом ОУН за кордоном Микола Лебідь – "Марко" – із нареченою Дарією Гнатківською, псевдо "Ода". Удвох щодня стежили за Пєрацьким, занотовували його розпорядок і звички.

Виконати замах зголосилися троє бойовиків ОУН. Та двоє відмовилися, коли дізналися, що справа ризикована для життя. Залишився 21-річний Григорій Мацейко – "Ґонта". Син незаможного селянина, працював у Львові у цинкографічному закладі дядька. В ОУН вступив 1932-го – після того, як ненароком допоміг поліції затримати на вулиці члена УВО Івана Мицика, який тікав із місця вбивства провокатора Євгена Бережницького. Вважав, що вбивством Пєрацького спокутує свою провину перед організацією.

Мацейко прибув до Варшави 12 червня. Мав фальшиві документи на ім'я випускника гімназії Володимира Ольшанського. "Говорив з галицьким акцентом та робив враження інтелігентної людини", – описували його згодом сусіди.

Тим часом Марко рапортував: Пєрацький щодня буває у "Товариському клубі", тут найкраще і здійснити напад. На справу вирушили втрьох – Лебідь, Гнатківська та Мацейко. Перші двоє прогулювалися вулицею Фоксаль, удаючи закохану пару. Коли побачили автомобіль Пєраць­кого, подали знак "Ґонті". Той пішов у бік кафе, до якого прямував міністр.

НА ПОЧАТКУ 1934 РОКУ ЧЕСЬКА ПОЛІЦІЯ У ПРАЗІ НАТРАПИЛА НА АРХІВ, ЩО ЗБЕРІГАВ ГОЛОВНИЙ КАНЦЕЛЯРИСТ ОУН ОМЕЛЯН СЕНИК. Документи віддали польським колегам. Там були імена більшості керівників Крайового проводу, зокрема й Степана Бандери. До літа всі вони опинилися за ґратами. А через кілька днів після вбивства міністра Пєрацького на пристані Свінемюнде в Німеччині затримали Миколу Лебідя. Його передали до рук польської влади за особистим розпорядженням канцлера Адольфа Гітлера, навіть без подання на екстрадицію з боку Польщі. Невдовзі заарештували й Дарію Гнатківську.

Процес розпочався 18 листопада 1935-го у Варшаві. На лаві підсудних опинилися 12 членів ОУН. Найстаршому був 31 рік, наймолодшій – 21. "Варшавська поліція мала повні руки праці, – згадував Микола Климишин, один з обвинувачених. – Всі вулиці, якими нас везли на розправу, були густо обставлені поліціянтами. Нас везли кожного окремо, і в будинку суду ізолювали, поки ми не ввійшли до зали. І на лавах обвинувачених нас порозділювано так, що ледве можна було привітатися. Поміж нами сиділи поліцаї й уважали, щоб ми не говорили й не порозумівалися між собою, ані не оглядалися". Усі підсудні заявили, що даватимуть свідчення виключно українською мовою. Віталися вигуком "Слава Україні!" Так само відповідали деякі присутні, за що їх карали штрафом у 200 злотих або 10 добами ув'язнення.

– Як український громадянин, не підлягаю польським законам, – заявив на суді Степан Бандера.

"Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пристрижений, одягнений в чорне вбрання, – описував його кореспондент української газети "Батьківщина". – Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтеліґентна людина. Відчувається, що він цілком не подібний до більшости підсудних".

Інший опис Бандери подавав журналіст Gazety Polskej: "Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуп­лий, мізерний. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби. Розмовляє зі своїм адвокатом зі жвавою жестикуляцією".

У СІЧНІ 1936-ГО ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС НАД ДІЯЧАМИ ОУН ЗАВЕРШИВСЯ. Всіх підозрюваних визнали винними. Степана Бандеру, Миколу Лебідя та Ярослава Карпинця засудили до смертної кари, але невдовзі замінили на довічне ув'язнення. Таке покарання присудили ще двом учасникам процесу. Дарія Гнатківська отримала 16 років в'язниці. Решта підсудних – від 7 до 13 років. Усі вони вийшли на волю восени 1939-го, після нападу Німеччини на Польщу. Микола Лебідь і Дарія Гнатківська одружилися у в'язничній каплиці 1936-го, по війні виїхали до США.

Уникнув покарання лише виконавець атентату. Григорій Мацейко перебрався до Чехословаччини. Згодом виїхав до Аргентини. Там під вигаданим іменем Петро Книш прожив до смерті 1966-го.

"До того часу Бандеру мало хто знав, – писав про Варшавський процес дослідник історії ОУН Зиновій Книш. – Але тепер кольпортувалися його світлини, ­ореол мучеництва за ідею ширився, пробували навіть пісні складати. Хоч сам він ані своїми здібностями, ані якостями провідника не вибивався понад інших, навпаки, в багато чому їм уступав. Наприклад, Лебідь перевищав його жорстокістю і рішучістю, Шухевич організаційним хистом, Ленкавський – політичним виробленням і ясністю політичної думки. Але тому, що Бандера був Крайовим провідником і головною особою на варшавському процесі, припадок висунув його на чоло"

Після вбивства Коновальця ОУН розкололася на два крила

Атентат – з німецької замах на вбивство – один із терористичних методів боротьби Організації українських націоналістів у Західній Україні, що у міжвоєнні роки входила до складу Польщі. Поряд із саботажами та "ексами" – експропріаційними актами, тобто нападами на державні банки й поштові відділення. Атентати чинили на відповідальних за анти­українські дії чиновників або українців, що пропагували "угодовство" – лояльність до польської влади.

Голова ОУН Євген Коновалець і члени Проводу жили за кордоном – у Німеччині, Чехії, Італії. Вели політичну роботу, розробляли ідеологію, представляли організацію в Європі. Втілювати накази Проводу в "Краю" – на західно­українських землях – мала Крайова екзекутива, найвищий виконавчий орган. Із початку 1930-х контроль над нею переймає молоде покоління, налаштоване на терористичні методи боротьби. Особливо ж у 1933–1934 роках, коли екзекутиву очолював студент Львівської політехніки Степан Бандера.

Після "пацифікацій" 1930-го – коли польський уряд кинув військо на насильне "втихомирення" українських сіл – позиції молодих радикалів в ОУН пішли вгору. 29 серпня наступного року під час відпочинку у Трускавці застрелили сенатора Тадеуша ­Голуфка. 22 березня 1932-го – комісара політичної бригади поліції у Львові Еміляна Чеховського. 22 жовтня 1933-го Микола Лемик убив працівника радянського консульства у Львові Олексія Майлова – на знак протесту проти Голодомору в Наддніпрянській Україні.

Конфлікт поколінь всередині ­Організації тривав мало не з початку її заснування, але до 1938-го, коли радянський агент у центрі ­Роттердама вбив Євгена Коновальця, назовні не виносили. Невдовзі ж після цього ОУН розкололася на два крила – помірковане мельниківське та радикальне бан­дерівське.

"Полной неожиданностью явилась для меня новость, что убийство польского министра генерала Перацкого в 1934 году украинским террористом Мацейко было проведено вопреки приказу Коновальца и стоял за этим Бандера, соперничавший с последним за власть. Бандера стремился к контролю над организацией, играя на естественной неприязни украинцев к Перацкому, который нес ответственность за репрессии против украинского меньшинства в Польше. Коновалец рассказал мне, что к этому времени между Польшей и Германией был подписан договор о дружбе, так что немцев никоим образом не устраивали любые враждебные акции по отношению к полякам. Они были так взбешены, что выдали Бандеру, скрывавшегося в Германии", – Павло СУДОПЛАТОВ (1907–1996), радянський агент, згодом генерал-лейтенант НКВС, убивця голови проводу ОУН Євгена Коновальця, у мемуарах "Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы", що вийшли в Москві 1997-го

×