"Кавалери та панночки скачуть під звуки зґвалтованого піаніно"

"Зібрав секретар нашої ради всю молодь на репетицію, викликав учасників на сцену, закрив куліси й почалася робота. Хлопці давай лапати й тискати дівчат, а решта сидить у залі й крізь ширму підглядає, - критикував "перегини" у підготовці вистави самодіяльною трупою села Очеретовате Мелітопольської округи, нинішня Запорізька область, "товариш Шевченко" у журналі "Деревенский театр" за січень 1926 року. - Правда, цікаво? Вилетів секретар і закричав на них: "Якого чорта вам тут треба? Геть звідси! Тільки заважаєте працювати!" У цей час у залі почувся шум. Це з піднятої секретарем ноги злетів чобіт і вдарив по голові хлопчика. І таке називається "поворотом до села", - свідчив автор.

Пік театрального руху в українському радянському селі припав на середину 1920-х. Почалося все з ініціативи дружини Леніна Надії Крупської, яка керувала відділом Головполітпросвіти при Наркоматі освіти СРСР. Ще в роки Першої світової вона прочитала книжку "Народний театр" Нобелівського лауреата з літератури французького письменника Ромена Роллана. І тепер, опинившись при владі, стала активно виступати за "театралізацію" села.

Справу доручили комсомольцям. Теми вистав, рекомендації щодо оформлення сцени, кошти на постановки - усе "спускала згори" Центральна інструктивно-методична станція самодіяльного мистецтва Наркомату освіти Української СРР. Деталі роз'яснювали в журналі "Сільський театр", що почав виходити в березні 1926-го - відповідник загальносоюзного "Деревенского театра". Та самодіяльні режисери-комсомольці все одно часто-густо збочували з ідеологічної лінії й давали волю фантазії.

Теми вистав, рекомендації щодо оформлення сцени, кошти на постановки - усе "спускали згори". Деталі роз'яснювали в журналі "Сільський театр"

Один із гуртків на Харківщині 1927 року поставив "Право першої ночі" - "мелодраму з часів кріпацтва". Але місцевий молодий режисер так перестарався, що його згадали - як не треба робити - у книжці "Самодіяльний клюбний театр", виданій 1931-го: "За ходом п'єси у виконавиці головної ролі Катерини сталися аж дві справжніх гістерики. У п'єсі - два епізоди зґвалтування. Поміщик ґвалтує селянку протягом 5 хвилин - і на підлозі, й на тахті, й на кріслі... Після четвертого акту чотирьох жінок винесли із залі на руках".

А "товариш Іващенко" - кореспондент "Деревенского театра" - описував 1926-го типову комсомольську виставу в заселеній українцями станиці Ново-Мишастівській Кубанського округу: "Потопаючи у вихорі пристрастей і амурів, кавалери та панночки з робосвіти скачуть у вальсі "Божевільні ночі" під звуки знівеченого і зґвалтованого піаніно. Стійкий запах поту, яким несе від напудрених жіночих ший, заглушує парфуми. Після танців - ігри. Кавалери бігають по колу за панночками і луплять поясами чи мотузками по чому попало; а ті пронизливо верещать і мліють".

Натомість "товариша Орленка" шокували театрали з Прилуцького району, теперішня Чернігівщина. 1928 року він відвідав виставу одного з місцевих гуртків. "Суфльор відіграє найбільшу ролю і на пробах, і на виставах. Коли замовкне, чути гучний шепіт: "Подавай краще, ідіот!" А з будки: "Ролю вчити треба, дурак!" А по закінченні акту рукопашна схватка на сцені при участі глядачів", - нарікав дописувач у журналі "Сільський театр".

Стійкий запах поту, яким несе від напудрених жіночих ший, заглушує парфуми. Після танців - ігри

Під театральні зали по селах пристосовували старі панські шопи, клуні, комори, а також хати-читальні. Іноді комсомольцям-театралам вдавалося "вибивали" просторі кімнати в сільських будинках культури. Як виглядала театральна кімната в типовій хаті-читальні? Третину площі, 4х6 м, займав кін - сцена-підвищення до 35 см заввишки. Інші дві третини заставляли лавами або стільцями для глядачів. Поміст із дощок на кону розкладався, як конструктор. Аби частини не розсунулися, їх скріплювали віконними гачками.

Суфлер сидів за параваном - ширмою по центру чи збоку сцени. За рампою розташовували рівчак для оркестру. "Там треба робити таку просторінь, - радив один із тогочасних експертів з устаткування сільського театру, - щоб могло вміститися піаніно чи рояль, на шестеро-семеро чоловік".

Від глядачів кін, як і належить у театрі, відділяли завісою. Найчастіше її закочували догори. Напинали на рубель - подібний до того, яким притискали снопи на возі. Стільці, дзиґлики, скрині й інші меблі для сцени - шафи, дзеркала, столи, а також рушники і картини - брали на час вистави у селян. Зі скринь, приміром, ладнали "крісло імперіаліста". Одна широка йшла на сидіння, дві маленькі - на ручки, висока тонка - на спинку.

Деякі режисери, щоб більше зацікавити глядачів, тягли на сцену живого вола, ставили справжній стіжок сіна. Та зазвичай декорації були значно простішими - вистачало кількох полотен. Брали 40 м найдешевшої мішковини - на базарі метр такої коштував 45 коп., фарбували її аніліновими барвниками й розрізали на полотнища. Вісім полотнищ вішали на задню завісу і по три - по боках. Голками виколювали малюнок на аркуші паперу, клали на сукно, посипали папір вугільним порошком і наведені на полотні таким чином контури розмальовували.

Сцену сільського театру 1920-х освітлювали зазвичай двома гасовими  лампами. Кожна заміняла 100 свічок. "Чарівні ліхтарі" робили з карбідних ламп - завішували їх щитками з кольорового скла. Від горіння карбіду дуже смерділо. У глядацькій залі встановлювали кілька гасових ламп "Молния" потужністю 25 свічок кожна. Справжнім "шиком" вважали "ліхтар залізничних кондухторів".

Щоб видобути на сцені "червоний вогонь", піротехнік набивав дерев'яну гільзу сумішшю з п'яти частин азотно-кислого стронцію, однієї частини шелаку - природної смоли - і ? частини ладану. До неї підводили бавовняний ґніт, настояний у розчині азотної і сірчаної кислот. У потрібний момент його підпалювали. Якщо ж змішували десять частин селітри, дві частини шелаку і ? частини ладану, вогонь ставав зелений.

Сцену освітлювали зазвичай двома гасовими лампами. Кожна заміняла 100 свічок

Не бракувало у виставах сільських театрів і звукових ефектів. Рушниця, приміром, "стріляла" так: за кулісами ставили боком до стіни шматок фанери й щосили били по ньому металевим прутом. "У фінальній сцені страти провокатора героїня, прицілюючись, не встигла спустити на належну височінь револьвера, як за сценою пролунав оглушливий постріл", - описано курйоз під час вистави "Підземна Галичина" у книзі "Самодіяльний клюбний театр".

"Рохкання свині" потребувало складних маніпуляцій. Для цього брали 20-сантиметрову бляшану трубку діаметром 8-9 см. На її нижній кінець натягували воловий пузир і закріплювали мотузкою. Через верх трубки протягували грубу струну від скрипки, проштрикували нею пузир і на кінці робили петлю. Трубку тримали в одній руці, а в другій - дерев'яну паличку, натерту живицею. Затягували цю паличку в петлю на кінці струни і поволі обертали то в один, то в інший бік.

"Тупіт коней" відтворювали простіше: стукали по підлозі за сценою двома дубовими киями, загостреними по краях і підточеними знизу. "Звук дощу" отримували за допомогою решета з дротяною сіткою: насипали туди гороху й нахиляли в різні боки. Щоб зобразити "шипіння паровоза", клали залізну бляху на три дерев'яні бруски й рівномірно терли по ній мітлою. Коли ж намочували у воді корок і, міцно притискаючи, совали ним по пляшці, на сцені починали "співати" соловейко чи канарка.

"Звук дощу" отримували за допомогою решета з дротяною сіткою: насипали туди гороху й нахиляли в різні боки

На комсомольській сцені найчастіше ставили драми, комедії та "живі газети" - суміш із частівок, монологів, скетчів, хорового співу, "живого кіна" і "шумового оркестру". Менше глядачів цікавили оперета, огляди, естрадні постановки. Серед п'єс були й хіти. Приміром, "Радій" Мирослава Ірчана. У виставі йшлося, як один за одним гинули від радіоактивної речовини робітники фабрики годинників в американському місті Нью-Орендж. Шкідливий компонент - радій - додавали до фарби, що йшла на циферблати.

У п'єсі "Маруся Шурай" Івана Микитенка йшлося про злидні української бідноти на тлі розкішного життя куркуля Хоми Недобитого. "Чудесний сплав" металу шукають учні в однойменній комедійній виставі Володимира Кіршона. У процесі цих пошуків мала народитися "нова людина", "чудесний сплав людей".

Аматорам із сільської глибинки докучали конкуренти - заїжджі гастролери. Як гостювала оперета в селі Ромодани на Полтавщині, 1926-го описала газета "Известия". Ставили "Баядерку". "Особливим успіхом користувалася сама баядерка - Одетта. У неї немає не лише голосу, але й трико. Вона зовсім гола", - нарікав анонімний дописувач. А житель села Поповичі Коростенського округу, сучасна Житомирщина, Чайка того ж року просив узагалі заборонити "бродячі трупи", бо вони розбещують молодь.

Інша річ - комсомольські театри-"пересувки" з міст, які мандрували селами. Так, пересувний Одеський робітничо-селянський театр розпочав тур Україною 1924-го. За перший місяць поставив 22 вистави. "Їздить другий місяць Одещиною, - писали про нього в одному з номерів "Деревенского театра". - Виступає по школах. Возить із собою костюми, декорації, невеликий оркестр. Перед початком вистав читають лекції про завдання театру. В репертуарі - вистави "97", "Гайдамаки", "Овеча криниця" та інші. Усього - понад 20". Актори спершу пересувалися десятьма підводами. Згодом їм надали спеціально обладнаний пароплав, який курсував за маршрутом Одеса-Каховка-Херсон-Миколаїв-Очаків. За перегляд вистави правили гривеник - 10 коп. Стільки ж коштувало подивитися фільм у конкурентів-кіношників.

×