Іван Багряний 83 дні сидів у камері смертників

Юрій Смолич відмовився поновити його в Спілці письменників

"Я зрозумів, що переді мною сидить справжній контрреволюціонер, який ненавидить радянський лад, який і на засланні був по заслузі", – підсумовує письменник Юрій Смолич свою бесіду з Іваном Багряним.

Квітень 1940-го. Багряний, відбувши вісім років заслання й ув'язнення, прийшов до Смолича, голови Харківської філії Спілки письменників. Просить про поновлення. Господар привітний. Розпитує, чи писав щось останнім часом.

– Так. Тільки ж не було паперу, та й не міг би я зберегти там свої записи. Складав вірші уявно і зразу завчав їх напам'ять, – переказує розмову Смолич.

– Невже? – дивується голова Спілки.

– Хочете, прочитаю з пам'яті?

– Прошу!

Понад годину Багряний декламує свій роман у віршах "Золотий бумеранг".

– Слухайте, – врешті вибухає Юрій Смолич, – і з таким романом, такого антирадянського спрямування, ви хочете, щоб вас відновили у Спілці радянських письменників?

– Я хочу, щоб мене відновили на підставі моїх колишніх, до заслання, опублікованих творів. А цей роман я тільки запишу для себе і до видавництва не подаватиму, бо розумію, що його не надрукують. Зараз не надрукують, – продовжив по паузі, – ще не прийшов час…

З таким романом ви хочете, щоб вас відновили в Спілці радянських письменників?

Помовчали. Багряний додає:

– Але прийде.

Іван Багряний навесні 1932-го ночував на письмовому столі у квартирі Василя Вражливого – псевдо прозаїка Василя Штанька – у харківському письменницькому будинку "Слово".  Згадував, що в цей час називав себе майже ­безпритульним – "тиняється" між рідною Охтиркою, Києвом і Харковом, що був тоді столицею УСРР. Живе з гонорарів – пише дитячі вірші, ілюструє книжки. Видав два роки тому історичний роман у віршах "Скелька" – використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. жителі села Скелька неподалік його рідної Охтирки, протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир.

Критика громить роман, автора обзиває "співцем куркульської ідеології". Якийсь О. Правдюк пише: "Багряний у всіх історичних процесах XVIII ст. бачить лиш одне: національне поневолення України від російського торговельного ­капіталу". А повинен був – класову боротьбу. І припечатує: "Скелька" Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не зійшов зі старих позицій, клясово ворожих пролетаріятові. Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні лишається таким".

16 квітня 1932-го його взяли. "В одне надвечір'я, сповнений райдужним настроєм і творчими планами, я вийшов із будинку "Слово", з мешкання Вражливого, – уже на еміграції переповідав Іван Багряний приятелю Григорієві Костюку. Той записав їхні розмови до мемуарів "Зустрічі й прощання". – Десь на півкварталі між "Словом" і Барачним провулком мені перегородили дорогу два суб'єкти. Відрекомендувавшись співробітниками карного розшуку, попросили моє посвідчення. Подивилися, повернули й запропонували йти з ними. На тому й скінчилася моя так звана свобода".

Далі був слідчий ізолятор НКВС  на Холодній горі. ­Багря­ному "шили" контрреволюційну діяльність – аж до участі у терористичному угрупованні, що мало на меті повалення радянського ладу, й шпигунство. Слідчі НКВС зізнання з нього вибивали два тижні. Вручив сім сторінок свідчень у двох частинах – "Біографічні дані" та "Як склалися мої антирадянські переконання". "Ведучи шкідливу розкладацьку роботу на ідеологічному фронті, тим самим діяв на користь класовому ворогові", – кається. Тобто писав "неправильні" твори. У причетності до жодних політичних організацій не зізнається – бо й не належав, нікого з друзів або знайомих не "закладає".

Цього вочевидь було замало. Багряний півроку сидить в одиночній камері. Час від часу подає слідчому записки з проханнями видати з його коштів гроші на цигарки і дозволити читати. "Не може бути, щоб комусь було потрібне моє божевілля", – аргументує. Безуспішно. А в серпні 1932-го укладає 57-сторінковий документ – "Контрреволюційне й елементи контрреволюційного в моїй літературній роботі". І знову – самовикривальний текст без жодної інформації про хоч якусь організацію або спільників. Друзів-письменників згадує обережно, стверджує, що ніхто не спонукав його писати шкідливі твори.

Багряний у всіх історичних процесах XVIII століття бачить лиш національне поневолення України від російського торговельного капіталу

"Вони не знали, що зі мною робити, – розповідав Григорієві Костюку. – Через кілька місяців "трійка" ухвалила: негайно виїхати з України в так зване вільне заслання на три роки. Вказали й місце: північна частина Далекого Сходу. Навіть грошей на дорогу дали. І я виїхав. Ні з ким не попрощавшись".

Багряний подався до Хабаровська. "Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це було мені навіть цікаво, – переповідав Костюкові. – Але згодом охопила страшна туга за Україною. Непереможна. Отож, сів я на поїзд і рушив на захід". У Томську його перехопила залізнична агентура НКВС. За втечу присудили ще три роки висилки, тепер уже до "БАМЛагу" – табору Байкало-Амурської магістралі, до міста Свободний. 1936-го Багряний утікає і звідти. Переховується в Хабаровському краї – на річці Уссурі, "між своїми". Тут простягся Зелений Клин – край, заселений українськими поселенцями.

"Справжня колонізація Далекого Сходу почата потужними хвилями полтавців, киян, катеринославців, – згодом писав у статті "Україна біля Тихого океану". – Там, де нині розташувалися великі міста, перші українці застали ще не заселені місця. Так, на землях теперішнього крайового осередку Хабаровська стояла лише одна поштова конторка; вона ж і урядова станція, біля якої, до речі, тигри весь час крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх сіл був дикий, первісний, непрохідний праліс. Нині ж це квітучий край! І хто б там що казав, таки – український край". "Знамениті тигролови, що приборкують живцем маньч­журського тигра, й то майже голіруч – а їх було лише три родини, – це були українці", – пише Багряний. Свій найвідоміший роман про життя серед далекосхідних українців він так і назве – "Тигролови".

На Зеленому Клині знайшов собі дружину – на чотири роки молодшу Антоніну Зосимову, вислану на Далекий Схід із Москви. Винайняли хатинку. Не розписувалися. Народився син Борис, а за рік – Олександр. Менший помер, коли родина 1938-го поверталася до України. На початку літа Іван прибув до рідної Охтирки. Дружина із сином приїхали пізніше. Та Багряного вже не застали.

Його знову взяли 16 червня 1938 року – на четвертий день після повернення на батьківщину. Звинувачення: є "участником контрреволюционной буржуазно-националистической организации и среди населения проводил антисоветскую агитацию, дискредитировал Соввласть и ее мероприятия". Підозрював, що про нього хтось доніс. Роздуми про це виклав у романі "Сад Гетсиманський". Там також оповів обставини ув'язнення. Його знову доправили до Харкова, у ту саму тюрму. "Слідство велося 2 роки 7 місяців із застосуванням усіх методів інквізиції, – пише в "Біографічних даних", складених 1946-го для американської окупаційної влади в Німеччині. – Заочно був приречений до смерті й сидів 83 дні в камері смертників. Але вироку не було затверджено".

Там, де нині розташувалися великі міста, перші українці застали ще не заселені місця

Другий арешт припав на період так званої боротьби з єжовщиною. Сталін зняв наркома внутрішніх справ Миколу Єжова й проголосив, що "враги народа пробрались в органы НКВД". Відповідальність за мільйони репресованих і вбитих під час "великої чистки" переклав на Єжова та його оточення. "Арештанти ж, яких до цього часу не пустили в розход, були поставлені в нові умови, – згадував Багряний. – Усі справи пішли на передослідування. У тому числі моя. Інквізицію було зліквідовано, і всі, хто не зламався раніше, в нових умовах мали шанси витримувати слідство без кінця. Не закінчені справи при Єжові після нього не можна було вже закінчити. НКВД змушене було звільняти людей, не маючи ­достатніх підстав їх судити". Багряний був серед тих, хто не зламався, – і його випустили. Бо свідчень про інші злочини, окрім антирадянської діяльності у 1928–1932 роках, за що він уже відбув покарання, "не добыто", як зазначив слідчий.

У квітні 1940-го його звільняють. Тоді-то Багряний і наві­дується до Харкова, щоб поновитися в письменницькій Спілці. Та її голова Юрій Смолич не хоче подавати його клопотання до правління. Повертається до Охтирки, працює художником-декоратором у клубі. "Війна і прихід німців застали мене хворим у місцевій лікарні", – пише в "Біографічних даних": у засланнях і ув'язненнях він нажив туберкульоз. 1943-го, не чекаючи повернення радянських військ, слідом за якими йшов НКВС, їде на Захід. У вересні 1961-го, за два роки до смерті, скаржитиметься в листі Ігореві Костецькому: "Стільки задумів лежить нездійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! – з дірявими легенями! і з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність".

"Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром… Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск, замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались. Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботряду".

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти "комуни", а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917–1918 роках – вояком національної армії Української Народної Республіки. (...) Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм", –

пише Іван Багряний у статті "Чому я не хочу вертатись до СССР" у таборі для переміщених осіб у німецькому Гауштеттені 1946 року. Пише від імені співвітчизників-утікачів, яких силоміць або вмовляннями американських та британських союзників намагалися повернути до СРСР. "Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір – ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатися на ту "родіну" – цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР". Багряний носив зашиту в одяг капсулу з ціанистим калієм – на випадок, якщо його зловлять радянські агенти

"Незалежну Україну будуватимуть комсомольці й комуністи"

1906, 2 жовтня – Іван ­Лозов'ягін, пізніше взяв псевдонім Багряний, народився в Охтирці, нинішня Сумщина. Мати працювала на фабриці, ­батько був муляром. Мав старшого на рік брата і двох молодших сестер, ще четверо дітей у родині померли в дитинстві. 1923-го закінчив ­художньо-керамічну профшколу, за три роки вступив до ­київської Все­української мистецької академії, де провчився чотири роки. Далі працює завполітом цукроварні, окружним ­політ­інспектором в Охтирській міліції, вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт.

1929 – за власні ­гроші видає віршовану ­поему Ave Maria – про ­дівчину-­покритку. Власноруч оформлює обкладинку, на місці видавництва ставить САМ – від "самвидав". Друкує по знайомству, за одну ніч, – розпив із друкарями кілька пляшок горілки. Книжку заборонили й вилучили з друку. САМ розшифрували як Спілка анархічної молоді.

1943 – перед наступом радянських військ перебирається до Львова, співпрацює з українським підпіллям – у референтурі пропаганди ОУН (Бандери). Пише листівки та статті, малює карикатури і плакати. Подає анонімно на конкурс Українського видавництва у Львові роман "Тигролови". ­Отримує першу премію. По війні в німецькому Новому Ульмі виходять роман "Сад Гетсиманський" і повість "Огненне коло". По ­смерті надру­кують роман "Людина ­біжить над прірвою".

1948 – на еміграції в Німеччині створює разом із Григорієм Костюком і очолює до смерті Українську революційно-демократичну партію. Найважливішим її завданням убачає: "Об'єд­нати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину Українську цілість". Стверджує: "Незалежну Україну будуватимуть комсомольці й національні комуністи". ­Редагує газету "­Українські вісті". Був віце-президентом УНР в екзилі.

1949 року одружується вдруге – з тернополянкою Галиною Тригуб. ­Живуть у німецькому місті Новий Ульм. За рік народжується син Нестор, через 11 – донька Роксо­ла­на.

1956-го старшого сина Бориса, який саме служив у Радянській армії, намовили прочитати по радіо звернення до батька із засудженням його діяльності. Іван Багряний відповів:

– Якщо ти – Остап, ми з тобою знайдемо ­спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого ­говорити, – ­маю­чи на увазі синів ­Тараса Бульби.

1963, 25 серпня – Іван Багряний помер у санаторії у німецькому Шварцвальді після тривалої недуги – туберкульоз, діабет, хвороба серця. Коли погіршало, покликав лікаря і сказав німецькою: "Я вмираю". ­Знепритомнів, заговорив українською – його ніхто не розумів. Йому зробили укол, він заснув і не прокинувся. Шухляди, стіл, підлога були завалені рукописами. ­Похований у Новому Ульмі.

×