Ян Бейзим побудував госпіталь на Мадагаскарі
"Тепер моя чорна команда вже дещо освоїлася і поволі прийшла до порядку. Хоча в перші два-три дні ходили всі, наче прибиті. Не розуміли, де вони є і що з ними сталося. Не для приниження їхнього повідомлю, що мої "курчата" в житті нічого не бачили. А тут раптом помешкання має засклені вікна, стелю, підлогу, вмивальник, ліжко з матрацом із сіна та постіллю й поряд – столик із шухлядкою", – пише 17 вересня 1911-го чернець Ян Бейзим із селища Фінарантсу на африканському острові Мадагаскар до редактора польського часопису "Місії католицькі".
Автор листа народився в українському селі, але вже понад 10 років живе на Мадагаскарі. Прибув сюди допомагати людям, які страждають від чуми і прокази – тропічної інфекційної хвороби, від якої деформуються кінцівки й обличчя, вражається нервова система.
Вже на другий день перебування у столиці Антананаріву в нього виникає гарячка. Температура піднімається вище 40°C. Місцеві заспокоюють: кожен європеєць на Мадагаскарі переносить таку лихоманку – це малярія.
Через два місяці одужує і вирушає до поселення Амбагіворака – за дві години ходу від Антананаріву. Там діє притулок для прокажених. Береться доглядати хворих і правити в церкві.
"Їдучи сюди, думав, що застану якщо не справжню лікарню, то хоча б якусь скромненьку. А опинився у злидоті, де нема нічого. Така убога розвалюха, що там собаку гріх було тримати. Весь притулок складається з чотирьох величезних бараків, церковці і мого помешкання, – пише до знайомого. – Церковці вистачає, щоб у ній розмістилися хворі, яких маємо 150 осіб. Те, що коїться всередині – то трудно описати. Яке це вбожество".
Місцеві живуть у бараках по кілька сімей. Якщо хтось один починає хворіти, заражає всіх мешканців – через недотримання правил гігієни.
Ян Бейзим селиться в будинку біля іншої церкви – за 10 км. Там є ще європейці, які допомагають йому вчити малагасійську мову.
"Назви для гречки й іншого збіжжя малагасійці не мають. Кажуть без розбору valim-bazaga – "рис європейців", – записує у щоденнику. – Тож весело мені було: Татарин (прізвисько Яна Бейзима. – Країна) під африканським небом сидить над мискою галицької гречаної каші. Як кажуть волинські селяни: "де Крим, де Рим, а де Дубові корчми".
Щодня ходить до притулку. Доглядає хворих. Годує їх і перев'язує рани. Садить парк із сосен та беріз. Щоб побороти неприємний запах гниючих тіл – засіває клумби. На них – вислані знайомими з Європи троянди, гіацинти, білі лілії, безсмертники, айстри.
"Кожен шматок дерева, цеглину або камінь треба приносити на плечах, бо возів немає, – робить запис 13 квітня 1899 року. – Європейці часом проїжджають мулами, але швидше тут можна пройти пішки, ніж доїхати. В Антананаріву, замість фіакрів, працюють носії, які транспортують людей на ношах. Але їх треба мати свої, бо носії ношей не мають – через бідність".
Крім прокази, поширені сифіліс, лишаї, воші. Багато людей не мають пальців на руках і не можуть помитися.
"Сьогодні довідався, що уряд і місцеві жителі не вважають прокажених за людей, а мають за якихось ізгоїв, – згадував Ян Бейзим. – Випихають їх із міст і сіл, щоб ішли, куди хочуть. Аби не перебували між здоровими. Багато нещасних тиняються безлюдними місцями, поки можуть. А тоді падають виснажені й умирають з голоду".
"Без належного притулку нічого не вдієш. Ходять напівголі. Живуть, як у стаді, – чоловіки, жінки, діти, – пише в листі у Краків 1901-го. – Мусять просити милостиню, тобто сидіти під бараками біля стежки. А відомо: якщо нічого не робити, а лиш час марнувати, то це до добра не доведе".
Монах планує будувати госпіталь на 200 ліжок. Для цього потрібні близько 30 тис. франків – це тогочасна вартість 8,7 кг золота.
Марцін Чермінський із Польщі пише Яну Бейзиму, щоб той публікував свої листи-описи з Мадагаскару в газетах і журналах – із проханням жертвувати кошти на притулок. Монах спочатку відмовляється. Вважає, що це спокуса прославитись. Але потім береться за це.
Майже щотижня його розповіді з'являються в пресі Австро-Угорщини. Звідти передруковують по інших європейських країнах. Читачі пересилають гроші. За п'ять років – 20 тис. франків. Більшість робіт Ян Бейзим виконує сам.
Притулок виходить однією з найсучасніших споруд на Мадагаскарі. Довкола нього насаджують 90 га лісу. Допомагати приїжджають черниці з французького міста Клюні. За кілька років майже повністю долають епідемію.
"Поведінкою моїх "курчат" я задоволений. Наш госпіталь є більше подібним до монашого дому, ніж до світського, – нотує Ян Бейзим. – Розділення між чоловіками і жінками дотримується чітко і сумлінно, а не тільки для людського ока. Мовчання, де потрібно, також дотримуються добре. Криків, сварок, прокльонів і бійок немає зовсім".
Ян Бейзим бачить, що далі малагасійці можуть жити самостійно. Планує наступну місію – на Сахалін: "Хочу – скільки можна буде – вирвати душ із того дійсного пекла на землі".
57 осіб помирали протягом тижня в притулку біля селища Амбагіворака на Мадагаскарі перед приїздом Яна Бейзима. Завдяки йому ця кількість скоротилася до п'яти на рік. Монах організував для хворих повноцінне харчування і турбувався про дотримання правил гігієни
"Любив фізичну працю. Почувався щасливим, провівши цілий день на коні. Чи
накосившися до сьомого поту, чи напрацювавшись ціпком або сокирою. Щоб "аж кістки мокрі" – любив говорити Ян", –
писала про юність Яна Бейзима поміщиця Октавія Гурська у листі до сестри Яніни 1905 року
Помер від прокази
1850, 15 травня – у сім'ї графів Яна та Ольги Бейзимів у селі Бейзими – тепер Ізяславського району Хмельницької області, народився первісток Ян. Після нього з'явилися ще п'ятеро дітей. Батьки були землевласниками. Крім Бейзимів, володіли ще селом Онацьківці – тепер Полонський район на Хмельниччині.
1863 – батько Яна бере участь в антиросійському повстанні. Після поразки його засуджують до страти. Маєтки конфісковують. Вдова з дітьми перебирається до Києва. Ян починає навчатися в гімназії. Постійно шукає підробітки, щоб підтримати матір. Гімназисти дають прізвисько Татарин – через суворі риси обличчя.
"Канікули Ян зазвичай проводив у Слідах (село Могилів-Подільського району на Вінниччині. – Країна) у моїх батьків. Його мати була рідною сестрою моєї, – писала двоюрідна сестра Октавія Гурська. – Ян був завжди серйозний. Уникав нас, дівчаток. Його одяг не дуже пасував до великосвітських салонів. Він скидав мундир учня гімназії й одразу після приїзду взував довгі чоботи й куртку – так звану гуню – з грубого сукна. Ніяка сила не могла його заставити вбиратися у відповідний одяг".
1872 – завершує навчання і їде до села Стара Весь біля міста Ярослава – тепер Підкарпатське воєводство Польщі. Вступає в Орден єзуїтів і відвідує гуманістичні й філософські студії у їхньому колегіумі. Потім вчиться в єзуїтів у Кракові. Там зустрічається з батьком, який втік від страти. Він працює в одній із канцелярій міста. Син висвячується на священика. У Тернополі працює вихователем у конвікті – закладі для шляхетської молоді.
1887 – конвікт закривають. Ян Бейзим переїжджає в містечко Хирів – тепер Старосамбірський район Львівської області. Працює вихователем, викладачем французької та головним лікарем у науково-виховному закладі єзуїтів. Читає книжку Яна Велінгера "Три роки між прокаженими" – про місію служіння для бідних і хворих. Хоче їхати до притулку для прокажених у місті Мангалор – на південному заході Індії. Але не знає обов'язкової для роботи у британських колоніях англійської мови.
"Дякуючи таланту оповідача, він легко звеселяв і підбадьорював молодь. Умів майстерно розповідати про історичні події, цікаві смішні історії, влучні жарти, казки, прислів'я і приказки, – писав учень Чеслав Длуголенцкі в "Хирівському часописі" 1937 року. – У вільний від навчання час вихованці слухали його з ентузіазмом. Він розповідав яскраво. Не вживав ніяких високих слів, тільки простота, що переконувала серце".
1898 – йде до Марселя на півдні Франції. Сідає на судно Oxus, яке прямує до Мадагаскару – острова, який за два роки до того став колонією Франції. Поселяється в притулку для прокажених недалеко від столиці Антананаріву. Через п'ять років береться будувати госпіталь для них – лепрозорій. Для цього відводять пустельну місцевість біля міста Фінарантсу. Гроші збирає завдяки оголошенням у газетах різних країн. Сам працює муляром і різьбярем. Госпіталь на 150 ліжок відкривають 1911 року.
1912, 2 жовтня – помирає від прокази. Хворів на неї протягом року. Організм був ослаблений роботою й аскетичним способом життя. Ховають на місцевому цвинтарі. Могилу досі доглядають єзуїти. 2002-го Яна Бейзима проголосили святим. Римо-католики вшановують його щороку 12 жовтня. Госпіталь діє досі.
2 
35413
Коментарі