Казимир Малевич свою останню виставку організував у Києві
"Мене все міцніш тягнуло до Києва. Неповторним залишався він у моїй пам'яті. Будинки з кольорової цегли, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії та пароплави. Селянки човниками перепливали ріку – везли масло, молоко, сметану, заповнюючи береги і вулиці Києва. Надавали йому особливого колориту. Усе життя міста впливало на мене дедалі більше", – згадує в "Автобіографії" 1923-го художник-авангардист Казимир Малевич. Він народився в Києві, а тоді жив у Ленінграді – тепер Санкт-Петербург.
Нагода попрацювати в рідному місті з'являється 1928-го. Його критикують, звинувачують у містицизмі та звільняють із художнього інституту. Малевич налагоджує стосунки з українськими художниками через харківський літературно-мистецький часопис "Нова ґенерація", який виходить українською мовою і пояснює концепції сучасного мистецтва. Пише до нього статті.
За підтримки міністра освіти Миколи Скрипника, його запрошує до себе керівник Київського інституту мистецтв Іван Врона. Він цікавиться мистецькими течіями і знає про переслідування художника. В інституті вже працюють Малевичеві знайомі Лев Крамаренко й Андрій Таран. Той приймає запрошення.
"Як тільки поїзд рушив, мене почало нудити все сильніше. Нудота перейшла в болі і блювоту. Дама, яка їхала зі мною, миттєво перейшла в інше купе. На станції викликали лікаря. Він визначив отруєння, – пише художник дружині Наталії у Ленінград. – Почав до путя полоскати живіт. Ледь очі не повилазили. Потім усе стихло і мене розмістили в окремому купе. Так я пролежав до Вітебська (теперішній обласний центр у Білорусі. – Країна). Мені дозволили чашку бульйону, а через чотири години молоко. Від Вітебська я став одужувати швидше, але голова тріщала. Провідник старався і доглядав, як міг".
Із київського вокзалу прямує в готель "Континенталь" (розташовувався на нинішній вул. Городецького, де зараз Національна музична академія ім. Петра Чайковського. – Країна). Дізнається, що вільні там лише дорогі апартаменти. Знімає кімнату за 7 руб. на добу – за ці гроші можна купити 3 кг масла або вдвічі більше цукру-рафінаду. Наступного дня йде в інститут. Йому виділяють кімнату в будинку для професорів вузу.
"У кімнаті два вікна, тимчасова грубка. Оббита клейонкою кушетка, стіл, рукомийник, – описує дружині своє помешкання. – Зараз у ній і пишу, тиша неймовірна. Старий швейцар турбується про мене. Зі своєю дружиною принесли самовар і чайник. Заварили чай, сиджу і п'ю. Самовар шипить. Його внесли разом з великою повагою до мене або до самовару. Чайник розмальований, блюдце – теж. Цукру, сказали, немає. Але в мене було трохи".
Живе у Ленінграді, але викладає на педагогічному відділі. Приїжджає до Києва на тиждень-два щомісяця. Каже: "Хочу закатать їдну лекцію, щоб аж жарко зробилось. Аби знали, над чим я працюю і що треба взяти від мене".
"Він вносив пожвавлення і ми завше тішилися його приходом, – згадувала художниця Ірина Жданко. Її чоловік Лев Крамаренко працював у художньому інституті з Малевичем. – Це був могутній чоловік, якийсь квадратовий, з широким обличчям. У гостях полюбляв оповідати про свою молодість, про сільські бої, коли хлопці сходилися "стінка на стінку". В нім почувалася величезна енергія. Навіть коли спілкувалися російською, любив устромляти українські слова".
Якось на Вознесенському узвозі бачить майстра живопису Сергія Світославського, який торгує хроном. Він рятував художників від переслідувань 1905-го. Малевич звертається до союзного комітету працівників мистецтва з проханням поліпшити становище митця. Установа надає допомогу.
– Що ви тут робите? – приходить якось до інститутського кабінету Казимира Малевича художник Василь Касіян, відомий роботами про життя робітників.
– Лікую студентів від реалізму, – відповідає Малевич.
На лекціях показує репродукції своїх творів та аналізує їх. Доводить, що світове мистецтво йде до загибелі. Весь процес його розвитку зводиться до чорного квадрата на білому тлі.
"З особливою ненавистю він ставився до мистецтва XIX століття з його людяністю, любов'ю до прекрасного в людині та природі, – писав у спогадах про заняття Малевича майстер соцреалізму Сергій Григор'єв. – Він шукав порятунку у відмові від образу, від наслідування реальності. Вважав, що порятунок – у абстракціонізмі та ірраціоналізмі цифр".
Має у своєму розпорядженні "дослідний кабінет", біля якого гуртуються багато студентів. Аналізує їхні твори і допомагає знайти власний напрямок у мистецтві.
"На мене так сильно насідають, що біда. З ранку до вечора зайнятий, – пише дружині у грудні 1929-го. – Черевиків тут немає, є чорні, але видають за книжками. Не знаю, як піде робота в Києві. Поки що важко. Погода хороша, шкодую, що тебе немає. Сухо, сонце, повітря чудове".
Із Левом Крамаренком береться розписати залу президії Всеукраїнської академії наук на вул. Володимирській. Вдома у Крамаренка обговорюють ескіз. Малевич пропонує зобразити селянку на тлі величезного хреста. Чиновники від його ідеї відмовляються.
"Об'єднання сучасних митців України разом з картинною галереєю організовує в Києві виставку праць художника Малевича. У Москві вона мала неабиякий успіх. У нас має спричинити дискусію про новітнє образотворче мистецтво", – пише "Пролетарська правда".
Із Третьяковської галереї доставляють 45 творів. Серед них відомий "Чорний квадрат".
"Галерею тепер відвідують сила екскурсій, переважно із села. В деякі дні її оглядають близько тисячі людей", – йдеться в замітці "Літературної газети".
Навесні 1930-го Казимир Малевич з Іриною Жданко та Юрієм Садиленком їдуть малювати у селище Святошин.
– Хочу написати пейзаж у плані імпресіонізму. Дайте мені лишень якомога більше білила, – каже колегам.
Розповідає, що хоче перебратися до Києва назавжди.
Але це виявляється його останній приїзд до міста. Безпартійних фахівців із дореволюційною освітою оголошують "ворогами народу". Малевича звільняють із професорської посади в інституті. Він змушений повернутися
в Ленінград. Там його ув'язнюють як "німецького шпигуна". Директору картинної галереї за організацію виставки "буржуазного" Малевича оголошують сувору догану. Відмовляються виділити гроші на придбання картин, але й не повертають їх до Ленінграда. Київська виставка стає останньою в житті майстра.
"Жаль, що ніяк із Львом Юрієвичем не зберемося на этюди, – пише в липні 1931-го з Москви Казимир Малевич до Ірини Жданко. Має на увазі її чоловіка Льва Крамаренка. – У Києві, кажуть, їди хоч відбавляй – поросята в Будинку вчених на обід можна брати. Вишні-черешні та друга ягода, що росте біля самої землі. От би добре було вареників зі сметаною та оцієї ягоди з молоком та з сахаром".
"Я наслідував селян у всьому. Натирав часником скоринку хліба, їв сало, тримаючи пальцями. Бігав босоніж і не визнавав черевиків. Селяни мені завжди видавалися такими чистими і чепурними. Пригадую весілля, на яких молода і її дружки були барвистими – в одязі з вовняних кольорових тканин, зі стрічками, вплетеними у коси і головні убори. У сап'янових черевичках з мідними і залізними підборами і вишитими халявками. Молодий із хлопцями були в сірих смушкових шапках та блакитних штанях – для пошиття яких потрібно не менше 16 аршинів (1 аршин – 71 см. – Країна) матеріалу, в білих вишитих сорочках, підперезаних широкими червоними поясами. На цьому, власне, розвинулось моє ставлення до мистецтва і малярства", –
писав художник Казимир МАЛЕВИЧ в "Автобіографії" 1923 року
Захворів після допитів
1879, 23 лютого – у сім'ї Северина й Людвіки Малевичів у Києві народився син Казимир. Вони жили в будинку його тітки Марії Оржеховської на вул. Жилянській. Садиба не збереглася. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала. Після Казимира мали ще 13 дітей, четверо померли малими. У 15 років мати дарує Казимиру набір фарб, він сам учиться малювати. Згодом вступає до художньої школи Миколи Пимоненка у Києві.
1896 – родина Малевичів переїжджає до Курська – тепер обласний центр в Росії. Казимир працює креслярем на залізниці. За кілька місяців кидає службу, бо хоче стати художником. Починає творити в імпресіоністичному стилі. 1899-го в курському костелі вінчається з донькою лікаря Казимирою Згляйц. Вона на 10 років старша. Тоді ж від інфаркту помирає батько художника. Казимир залишається годувальником родини. 1901-го у його сім'ї народжується син Анатолій, через чотири роки – донька Галина.
1905 – тричі намагається вступити до Московського художнього інституту. Займається у тамтешній школі малювання Федора Рерберга. 1907-го мати влаштовується завідувачкою їдальні в Москві. Винаймає п'ятикімнатну квартиру. Всі діти перебираються до неї. Три кімнати займає Казимир із родиною. Його дружина вимагає більше грошей, постійно докоряє. Вона їде з дітьми в село Мещерське у Підмосков'ї, працює фельдшеркою у психіатричній лікарні. Закохується в лікаря. Залишає дітей у працівниці лікарні й тікає.
1909 – Казимир Малевич у Москві одружується з дитячою письменницею Софією Рафалович. Живуть в будинку її батька у дачному селищі Немчинівка. 1920-го у них народжується донька Уна. Через п'ять років Софія помирає від туберкульозу. Дівчинка живе з батьком.
1910 – бере участь у першій виставці найбільшого товариства російських авангардистів "Бубновий валет". За шість років у Петрограді презентує картину "Чорний квадрат". Називає її маніфестом супрематизму – напрям в авангардному мистецтві, який передбачає використання простих геометричних фігур та ліній. Була частиною триптиха, в який входили "Чорний круг" і "Чорний хрест".
1919 – викладає у художній школі Вітебська. 1923-го очолює Інститут художньої культури у Петрограді. Влаштовує виставку, яку за "безглуздий формалізм і марну трату державних коштів" критикує впливовий інженер-архітектор, член Петроградського товариства архітекторів Сергій Гінгер. Малевича звільняють.
1927 – їде з виставкою до Варшави та Берліна. Просить дозволу залишитись там працювати. Однак Державне політичне управління вимагає залишити картини і терміново повернутися до СРСР. У Немчинівці приймає режисера Сергія Ейзенштейна та сценаристку Ніну Агаджанову. Вони приїхали готуватися до зйомок фільму "Броненосець Потьомкін". Одружується з українкою 25-річною Наталією Манченко з їхньої групи. "Наталія була милою жінкою з правильними рисами обличчя, великим пучком русявого волосся на потилиці. Губи в неї були "бантиком". Характер зовні спокійний. Вона добре ставилася до Уни, приділяла багато уваги її вихованню", – згадує подруга Малевичів Євгенія Полуектова.
1930 – Казимира Малевича звільняють із Київського художнього інституту, де викладав два роки. У Ленінграді арештовують. Звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Художника піддають тортурам, вприскують воду у сечовивідний канал. Через це розвивається хвороба простати. Його друг і начальник відділу культури і мистецтв Держплану СРСР Кирило Шутко добивається звільнення. Випускають за два місяці. 1932-го очолює експериментальну лабораторію при Російському музеї.
1935, 15 травня – Казимир Малевич помирає від раку передміхурової залози у своїй квартирі в Ленінграді. У заповіті пише, щоб його тіло помістили в труну у формі хреста, з розкинутими руками. Але організатори похорону замовляють звичайну домовину й розмальовують у стилі супрематизму. Кремують у Москві. Рештки ховають під дубом поблизу Немчинівки – художник любив це місце. Під час Другої світової війни могилу зруйнували, а потім місце забудували.
4 
1
Коментарі