У 34 РОКИ ХУДОЖНИЦЯ КАТЕРИНА БІЛОКУР ЗАСТУДИЛА НОГИ Й СТАЛА ІНВАЛІДОМ ДРУГОЇ ГРУПИ

В ОДНОМУ З ЛИСТІВ ДО МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СТЕФАНА ­ТАРАНУШЕНКА ХУДОЖНИЦЯ КАТЕРИНА БІЛОКУР ЗГАДУЄ ЕПІЗОД ЗІ СВОГО ДИТИНСТВА. Жила у селі Богданівка – зараз Яготинський район Київської області. Якоїсь зими її батько Василь і дядько Омелько їздили до най­ближчого міста Пирятина на базар. Привезли гостинець – буквар.

"Я зразу і не зрозуміла, що воно таке, – оповідає Катерина Білокур. – Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка й вірші. За тиждень я все це зучила майже напам'ять. З приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тієї грамоти учиться. Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, а буде сидіти вдома, помалу на веретено прястиме. І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя".

 

Батьки хотіли виростити з доньки хатню господиню й вдало видати заміж. А дівчину з 6 років тягнуло до малювання. Якось розмалювала фігурками коней весь шкільний зошит молодшого брата Грицька.

– Ох ти, стерво! – кричав батько.

Зошит порвали на шматки. Відтоді не давали малій ні паперу, ні олівців.

ДІВЧИНА КРАДЕ В МАТЕРІ ШМАТОК БІЛОГО ПОЛОТНА, БЕРЕ З ПЕЧІ ВУГЛИНУ. Розмальовує з обох боків. Потім пере – і малює знову. Одного разу так замилувалась своїм витвором, що почала голосно сміятися. За цим її застають батьки. Малюнок кидають у піч:

– Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!

Катерина вчиться робити пензлики. До гілки вишні чи верби кріпить кавалок шерсті кота або тхора. Користується такими все життя. Фарби також виготовляє самотужки – з бузини, калини, трав. Перші олійні побачить у 24 роки.

Тоді ж вкотре свариться з батьками. Хотіла вступити до технікуму художньої кераміки в Миргороді. Батько спересердя спалює майже всі малюнки, переламує пензлі. Катерина втікає з дому, бере з собою дві вцілілі картини – "копію з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури". У технікумі на них навіть не дивляться: без атестата про середню освіту прийняти на навчання не можна.

Катерина залишає малюнки під огорожею закладу і йде додому пішки – 130 км.

– НАКАЗАВ ЖЕ НАС ГОСПОДЬ! – СКАРЖАТЬСЯ СУСІДАМ БАТЬКИ.

 

У селі Катерину вважають чудною. На вечорниці не ходить. На городі порається вночі, щоб день присвячувати малюванню. Але красуня, тож парубки сватаються. Відмовляє всім. Один залицяльник дарує букет квітів.

– Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе? – відповіла Катерина.

Сім років сватається один хлопець. Катерина йому відмовляє. Той хлопець часто співав: "Та любив тебе дівчиною, й любитиму молодицею, а ще сім літ не женитимусь – чи не станеш удовицею".

– Ну добре, – каже Білокур. – Та тільки дайте слово, що як я буду вашою дружиною, то дозволите мені малювати.

– Катерино Василівно! – зіскакує на ноги той. – Де це ви цей дур знайшли? Жінок-художників немає, а є лише мазілки. Це діло велике. Чоловіки не всі в силі підняти його своїм розумом. Та ви ж посміх із себе на всю Україну зробите.

– Якщо я від вас дурніша, то не буду вашою дружиною, – відповідає.

У 30 закохується в місцевого хлопця. У листах до Таранушенка називає його "лосем": "Лося я не бачила, а уявляю, що це тварина дуже здорова, ледача й розумом не дуже-то наділена. І люди на здорового та ледачого чоловіка ­кажуть: а, той лось чортів! І от приблизно такої натури був той парень, якого я покохала. Та думаю: він сильний, при всякій незгоді життьовій подасть мені руку допомоги і все буде добре".

Але він також вимагає покинути малювання. У день сватання Катерина втікає з дому. Бере гроші, які заробила шиттям на машинці, і їде до Канева – на могилу Тараса Шевченка. Довго сидить там і плаче.

– Якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких живу, не розуміють мене, і я між ними, як чужа, – говорить.

Клянеться малювати все життя.

– ДІВЧАТА ЗАМІЖ ПОВИХОДИЛИ, ПОЇХАЛИ В КИЇВ, НА РОБОТУ ВЛАШТУВАЛИСЯ, А ТИ СИДИШ І ЧОРТІВ МАЛЮЄШ, – ДОРІКАЄ МАТИ ЯКИЛИНА ЛИСТОПАДНОГО ВЕЧОРА 1934 РОКУ.

Катерині на той час 34 роки.

– Мамо, простіть мені. Може, я й сама не рада, що така, але я не можу бути іншою. Якби я калікою вродилась, ви б же не вигнали мене з дому.

– Краще б ти калікою вродилась, як маєш соромити нас на все село! Іди геть з моїх очей.

 

Катерина боса біжить до річки Чумгак. Довго стоїть у крижаній воді – думає топитися. Це бачить молодший брат Павло, кличе матір.

– Вернись, дитино, і малюй хоч кожного дня. А не вернешся, то я піду за тобою, – здається Якилина.

"Не хотіла я топитися. Жити хотіла. Та й самій же було цікаво, чи вийде з мене художник. Але, думаю, чи втоплюсь, чи не втоплюсь, то, може, хоч матір полякаю", – зізнавалася художниця пізніше.

Застудила ноги, відтоді мала поліартрит, стала інвалідом другої групи. Далеко ходити вже не могла.

У 39 РОКІВ КАТЕРИНА ЧУЄ ПО РАДІО ПІСНЮ ОКСАНИ ПЕТРУСЕНКО "ЧИ Я В ЛУЗІ КАЛИНА НЕ БУЛА". Малює на сірому полотні пучок калини й надсилає співачці. Катерина не знала, як розставляти розділові знаки, дуже соромилась того – то намалювала в листі до Оксани також кошик, і в ньому – коми, крапки і попросила розставити їх в тексті на свій розсуд. Конверт підписує: "Київ, оперний театр, Оксані Петрусенко". Лист доходить. Співачка передає малюнок знайомим у Полтаву. До Богданівки приїжджає Володимир Хитько, який очолював художньо-методичну раду полтавського Будинку народної творчості. У квітні 1940-го там відкривають першу персональну виставку Катерини Білокур – 11 картин.

Художницю преміюють поїздкою до Москви. Відвідує там Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. "Куди мені бути художницею? Я – ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене!" – казала, вражена мистецтвом інших художників.

Катерина Білокур знайомиться з відомими митцями, заводить листування. Поету Павлу Тичині дарує картину "Півонії". Через кілька років відвідає його квартиру. Картина їй здається тьмяною.

"Мені зробилось заразом і холодно, і жарко, і соромно, і стидно перед такими людьми за свою роботу, – згадує. – Господи, яка ж вона одноманітна і бездарна. Синє-синє одноманітне поле, а на йому такі ж одноманітні квітки. Тільки й того, що великі, як решето, а художньої тієї чарівної краси немає на макове зерня. Мені зробилось соромно за мою роботу, що я за неї нічого не могла сказати тим добрим людям. А треба б було сказати, попросити Павла Григоровича, щоб вони її з стіни зняли і де-небідь у хижі заховали, аж поки я другую намалюю і віддам їм, а ту, невдалу, заберу".

Через кілька років привозить нову картину. Але міліціонер у дворі не впускає її до помешкання Тичини: мовляв, якась сільська баба знову до поета з проханням прийшла.

"ОБІЩАЮТЬ МЕНІ ЗВАННЯ НАРОДНОГО ХУДОЖНИКА І ГРОШІ. А я радію, що буде багато фарб. А гроші роздам рідним, щоб не дорікали", – пише Катерина до Стефана Таранушенка 1955 року.

У Тичини знайомиться з молодшим на чотири роки журналістом Дмитром Косариком, який захоплювався її творчістю. В листах до нього називає себе Попелюшкою, яка не може ні на що претендувати. Але зізнається, що кохає без тями. Після цього той говорить, що має родину в Москві. І зникає з її життя.

Катерина Білокур мріє про квартиру, як у Тичини – з електричним освітленням і газовою плитою. Але не може покинути хвору матір. 1955 року в Києві її роботи оглядає голова Ради міністрів УРСР Михайло Гречуха. Художниця боїться, щоб її не розкритикували – втікає на другий поверх. Але керівникові уряду її картини сподобалися.

– Білокур треба перевезти до Києва, її життєві умови тяжкі, – просили друзі художниці.

– Хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур, – каже Гречуха.

"Не маю зла на того чоловіка, – писала пізніше художниця. – Але бодай йому хоть раз у страшному сні приснилося б те, як я живу, – вовком завив би від горя і розпачу".

Через шість років помирає від саркоми шлунка. До наших днів дійшли близько 120 картин Катерини Білокур. Більше 40 зберігаються у Музеї декоративного мистецтва на території Києва-Печерської лаври, дві – в Музеї-квартирі Павла Тичини в столиці, решта – в Яготинському історичному музеї на Київщині.

Дві картини Катерини Білокур зникли з Лувру

– Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ! – каже Пабло Пікассо, коли бачить картини Катерини Білокур на виставці в паризькому музеї Лувр.

1957 року там показали вісім її робіт.

– Мы, коммунисты, знаем, что делаем. Повезем самые лучшие работы по народному искусству и докажем, какие мы, советские! – говорив перед виставкою голова Комітету у справах культурно-­освітніх установ Яків Сіренко. Дві картини Білокур – "Берізка" та "Цар-Колос" – не повернулися назад.

Письменник Микола Кагарлицький у книжці "Катерина Білокур очима сучасників" пише: "Одні подейкують, що картини за велику суму продали якомусь колекціонерові, а грішми поділилися – і кінці в воду. Другі кажуть, що їх безборонно викрали з музею, а радянські представники свідомо не надавали розголосу крадіжці, навіть поліцію не викликали. Треті взагалі твердять, що то хтось із радянських представників у Парижі під "викрадення" привласнив собі полотна Білокур".

Адміністрація музею обіцяла: якщо протягом півроку роботи не знайдуть, то художниці відшкодують їхню вартість. Не відшкодували. Просила надіслати фотографії – щоб намалювати заново. Не надіслали. Перемалювала картину "Цар-Колос" по пам'яті.

×