Граф Ігнацій Сцибор-Мархоцький створив власну державу

Він першим у Східній Європі звільнив селян від кріпацтва

"Мій єдиний племінник Ігнацій ставився до мене завжди без поваги і відрізнявся паршивим характером. За це його варто було б позбавити спадщини. Все ж я заповідаю йому все своє майно", – польський магнат Войцех Мархоцький 1788 року переписує свій заповіт. Володіє Миньковецьким ключем – 18 сіл із центром у містечку Миньківці – тепер село в Новоушицькому районі на Хмельниччині. Має 4 тис. кріпаків, майже 10 тис. га чорноземів, лісів і левад. Племінника Ігнація ростив змалечку після смерті його батьків. Юнаком той відмовляється виконати волю дядька й стати священиком. Дядько і племінник ворогують. Поміщик збирається передати своє майно іншим родичам. За півроку до смерті передумує.

На той час Ігнацій Сцибор-Мархоцький працює викладачем музики у Варшаві. Дізнавшись про рішення названого батька, їде на Поділля. Тітка-вдова судиться з ним за спадщину. Але безуспішно. 1790 року Ігнацій стає володарем 18 сіл.

На отриманих землях проголошує Миньковецьку державу. Себе називає "Батьком народу". Видає збірник законів "Права міста Миньківці" – конституцію, що діє в його володіннях. Запроваджує виборний орган самоврядування – магістрат і суди. Визнає рівні права для всіх віросповідань. Скасовує всі податки й збори, крім земельного.

 

Володіння Мархоцького входять до Російської імперії і межують з Австрійською. Ці дві держави саме поділили територію Речі Посполитої, якій належало Поділля. Власник Миньківців з обох боків відділяється кам'яними стовпами з написом "Кордон Миньковецької держави". На них зображені меч, щит, шпага, прапори, гармата й голова лева.

Правитель київського намісництва генерал-поручик Семен Ширков доповідає у Петербург про самовільний кордон. Просить дати інструкції, що робити зі стовпами. "Не чіпати! Поляки повинні жити в Російській імперії краще, ніж до цього в Речі Посполитій", – відписують зі столиці.

Ігнацій Сцибор-Мархоцький перший у Європі добровільно подарував своїм кріпакам волю. Цей акт тиражує й розсилає сусіднім поміщикам. Ті знищують його.

"Ми, жителі спадкоємних володінь Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Гуртківці, Отроків, Хананевка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сеферівка, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись разом для вироблення і встановлення відомих законів, прийшли до висновку, що найвище благо – це воля", – підписують акт про звільнення селяни.

Пізніше граф видає "Статут землеробів". У ньому розписана система грошових виплат за виконану селянами роботу. Пояснюється, як можна отримати міщанський статус. Формально граф лишається вірний царській присязі. Розповідає, що поважає монархів. На цьому свої зобов'язання перед імперією вважає вичерпаними. Вимоги поліції виконуються, лише коли збігаються із розпорядженнями графа.

У Миньківцях відкриваються школа, аптека, суконна, паперова і каретна фабрики, виробництво анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, два млини.

До містечка запрошують відомих лікарів, пише історик Антоній Юзеф Роллє у книжці Hrabia Redux. На прийоми до них приїжджають із далеких країв. Для пацієнтів будують готель. Під час епідемії чуми Мархоцький закуповує ліки й видає брошуру про способи боротьби із хворобою. Для сиріт зводять притулок, де їх навчають ремеслам.

1792-го запускають друкарню, одну з перших на Поділлі. Випускають класичну літературу, молитовники, псалми, книжки з юдейської етики та каббали, перші видання перекладів польською "Іліади" Гомера й "Гамлета" Шекспіра. Мархоцький видає свої розлогі проповіді. Щонеділі читає їх у храмах. Похвальне слово російському імператору Олександру І переписує з похвального слова Павлу І.

У громадській бібліотеці зберігається майже 2 тис. книжок. Діють музична академія, хор та оркестр. Зі Львова до Миньківців приїжджає виступати трупа Яна-Непомуцена Камінського. Ставлять "Гамлета".

Мархоцький друкує власні банкноти із графською печаткою. Вони ходять лише в Миньковецькій державі. На ринковій площі встановлюють точні ваги – щоб продавці не обважували в крамницях.

"Вирок піддавати будь-кого тілесному покаранню є ганебним. Вимагаю такі покарання замінювати примусовою працею на фабриках чи заводах", – пише резолюцію на одному із рішень місцевого суду Ігнацій Сцибор-Мархоцький.

Кожне його село має свій колегіальний суд першої інстанції. Суд другої інстанції розміщується в ратуші в Миньківцях. Засідання може вести будь-хто, кому довіряють люди. Вироки ухвалюють голосуванням. Вищою мірою покарання вважається висилка в маєтки графа в Херсонській губернії, де розводять коней.

– Сміливець, який підняв очі на дочку Сциборів, образив у ній всіх миньковецьких дівчат, але помста їх не може бути кривавою. Нехай зберуться всі, у кожної по зеленій гілочці в руці. Нехай відкриють в'язницю винуватця і плюють на нього з погордою, доки не виженуть його за кордони держави, – такий вирок виносить граф для юнака, який хотів засватати його доньку.

Багато років Ігнацій Сцибор-Мархоцький судиться за землю із графом Ігнацієм Стадницьким, який володіє сусідніми маєтностями. Той пише сатиричні оповідання про Сциборів. Доводить, що вони – не шляхтичі. Якось вороги зустрічаються на заїжджому дворі. Суперечка доходить до дуелі, з якої Стадницький тікає. Опівночі з підмогою атакує будинок Мархоцького. Його донька вдаряє на сполох у костельний дзвін. Захищати господаря вибігають усі чоловіки Миньківців. Атаку відбивають.

За наклепом сусіда вільнодумного поміщика арештовують. Селяни Миньковецької держави підписують прохання до царя звільнити благодійника. Монарх погоджується з ними.

Після смерті Ігнація Сцибор-Мархоцького маєтками опікується його син Кароль. Але за кілька років їх конфіскують. Миньковецьким ключем заволодіває Ігнацій Стадницький.

"Що не день, зникають сліди панування Редукса в Миньковецьких ярах, падають пам'ятники, дичавіють сади, – пише Олександр Пшездецький. – Діти розпорошилися в далеких краях. Одна пам'ять Мархоцького збереглася на Поділлі, як легенда, яка з уст до уст до наступних поколінь дійде".

 

"Миньковецького пана бачив ще в дитинстві. Зараз наче у сні показується мені білокосий дідусь, із довгою сріблястою бородою, в пурпурній тозі, золотом обшитій, накинутій на римський манер. Був то граф Ігнацій Сцибор-Мархоцький. Людина вчена, правильного характеру, в дивацтвах котрого промальовується навіть дотепність і шляхетство", –

пише в книжці "Поділля, Волинь, Україна. Види місць і часів" польський письменник Олександр ПШЕЗДЕЦЬКИЙ (1814–1871)

17 500 гектарів степів купив Ігнацій Сцибор-Мархоцький під Одесою 1802 року. На честь дружини назвав володіння графством Руффіполіс. Відправляв туди селян, які провинилися. Вони мали відбудовувати й обживати зруйноване під час російсько-турецької війни татарське селище Бугаз. На честь свого сина Кароля перейменував поселення в Кароліно. Так виникло нинішнє курортне містечко Кароліно-Бугаз.

Графа ніхто не чує, але він читає проповідь до кінця

Храми герою "Одіссеї" Телемаку, богині миру, Вільгельму Теллю, Жану-Жаку Руссо будує Ігнацій Сцибор-Мархоцький біля своїх маєтків. Вони мають вигляд альтанок або гротів у парках.

"Найбільше народ любив свято Церери (давньоримська богиня врожаю. – Країна), яке збігалося з обжинками, – пише дослідник Антоній Юзеф Роллє у книжці про Миньківці. – Роль богині виконувала одна з доньок Сцибора. Процесія із графом обходила поля. Дівчата, вбрані у біле й прикрашені колосками, несли крісло з Церерою та співали гімн вдячності. Богиня просила у небес благословіння. Закінчувалося дійство учтою й танцями".

1811-го до Миньківців прибув єпископ Францішек Мац­кевич із Кам'янця. Господар запросив його для вінчання доньки.

"Зустрів гостя біля прикордонних стовпів своєї держави, із жезлом у руці й одягнений у тогу (верхній чоловічий одяг римлян у вигляді полотнища, яке накидалось на одне плече і обмотувалось навколо тулуба. – Країна), – описував Роллє. – Після пишного вітання запропонував верховному жрецеві пересісти на тріумфальну колісницю. Трон під балдахіном везли чотири воли з позолоченими рогами, а одягнені амурами дівчатка кидали під копита квіти. Єпископа цей карнавал дратував, але він мовчав".

Повернувшись до Кам'янця, Мацкевич домагається у губернатора заборонити Мархоцькому проповідувати і вшановувати античних богів. Боротися з вільнодумством влада вирішує за допомогою загону барабанщиків. Мають перекривати своєю грою недільні промови у Миньківцях. Музикантів споюють – і план не спрацьовує. Наступного разу офіцер пильнує за музикантами. Барабани гримлять протягом усієї проповіді. Графа ніхто не чує, але він читає проповідь від початку до кінця.

На наступне вшанування Церери у полі збирається багатотисячний натовп. Поліція попереджає, що дійство заборонене. Однак селяни не слухають. Сотня козаків розганяє їх.

"Неистовым голосом закричал, что не только правительство, но и сам император не может указывать ему в его имении, что делать, – рапортував про поведінку Мархоцького поліцейський Короленко. – И в таком состоянии, когда начал ругать первоначально архиепископа Иоанникия, а потом его высокопревосходительство господина Подольского военного губернатора, Ваше сиятельство и губернское правление самыми гнусными словами, то я, не могши сего перенести, сказал ему, что все сии названия одному Мархоц­кому могут быть приличны, а не начальникам, установленным от Императора".

Починається сутичка, в якій гинуть двоє селян. Графа арештовують і відправляють у Кам'янець. Звільняють через два тижні. Архієпископ скаржиться царю Олександру І. Той вимагає пояснень від поміщика. Ігнацій їде у Петербург. Після зустрічі імператор наказує "відчепитися від старого". З того часу святам у Миньківцях ніхто не перешкоджав.

×