Азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці. Росіян приймали неохоче

Що змушувало неукраїнців вступати до лав УПА?

– Більшість із них – це колишні червоноармійці, які вибули з війська під час стрімкого наступу нацистів на СРСР 1941 року. Одні потрапили до полону. Хтось тікав, когось німці відпускали або звільняли українські повстанці. 3 жовтня 1943-го відділи УПА напали на табір у Дубному на Рівненщині. П'ять тисяч звільнених ­військовополонених розділили по своїх загонах.

Інші – так звані гіві – належали до охоронних або будівельних формувань армії Третього рейху, дезертирували звідти.

 

Третя група – "фронтовики". Це бійці "східних легіонів", козачих частин та інших колаборантських формувань. У 1942–1943 роках вони воювали на Східному фронті проти Червоної армії. Коли ж потрапили на Західну Україну, під впливом націоналістичної пропаганди нерідко переходили до УПА.

Яким чином вели цю пропаганду?

– Восени 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. В одній з резолюцій зібрання значилося: "Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир". Інший ухвалений документ закінчувався словами: "Хай живуть незалежні національні держави всіх поневолених народів Європи й Азії. Хай живе мир і дружба народів!"

Багато командирів УПА особисто вели переговори з військовими, які служили на боці Третього рейху. Часто для цього використовували жінок. Розвідниця "Пріська" переконала перейти на бік українців командира литовського батальйону, що стояв у селі Матієві на Волині. Литовці тоді віддали повстанцям свій провіант, військову амуніцію та зброю.

В успішних перемовинах командування воєнної округи "Богун" з 805-м батальйоном Азербайджанського легіону у жовтні 1943-го важливу роль відіграли підпільниці Анна – прізвище невідоме – і Люба Томашевська. Обидві вийшли заміж за кавказців – Ізатуллу Насруллаєва та одного з численних Алієвих. На боці УПА воювали недовго – у січні 1944-го разом із чоловіками перейшли до радянського партизанського з'єднання Михайла ­Шукаєва. Анна загинула в бою з бандерівцями біля села Панасівка на Тернопільщині. Аби помститися, Насруллаєв наказав повісити трьох жителів села, ще 17 осіб розстріляли. Люба Томашевська після війни жила з Алієвим, регулярно бувала на зустрічах ветеранів-шукаєвців.

Серед повстанців були вихідці із Західної Європи?

– Радянські джерела завищували їхню кількість. Таким чином утверджували міф про те, що УПА – гітлерівський "проект". У березні 1944-го Микита Хрущов доповідав Йосипу Сталіну про перехід у Західній Україні до лав УПА ста добре озброєних угорців і німців. Однак ця інформація не підтверджена жодними документами.

 

Європейців було мало, вони не мали своїх національних відділів. Зазвичай потрапляли до УПА після втечі з радянського полону. Або коли відставали від своєї армії під час переходу фронту. Були такі, кого повстанці викрадали з таборів для військовополонених. Навесні 1946-го у селі Пікуличі під Перемишлем з табору упівці викрали двох медиків-німців – Гельмута Кравзе і Вільгельма Вельтіке. Першого віддали у сотню "Крилача", другого – до "Громенка". В курені "Бойки" був італієць Мішель Градельоно, в курені "Різуна" – Августо Доніні. Бельгієць Альберт Газенбрукс працював диктором у підпільній радіостанції "Афродита".

А як щодо росіян?

– Їх приймали неохоче, адже більшість не поділяли ідеї створення самостійної Української держави. Росіяни мали свій відділ у складі воєнної округи "Турів" – 80 осіб. Побоюючись переслідувань своїх родин на батьківщині, часто видавали себе за українців-східняків чи білорусів. Уродженець Підмосков'я генерал Павло Сисоєв під час короткого перебування в УПА називав себе Петром Скирдою, вихідцем із Кіровоградщини. У вересні 1943-го він дезертирував до партизанського з'єднання Олексія Федорова.

Ленінградець Іван Корягін – псевдо "Орел" – командував сотнею, яка у другій половині 1943-го активно діяла в околицях Рівного. Під час бою 18 серпня біля села Явдипіль загинули майже сто німців і тільки п'ятеро повстанців. Того ж місяця бійці "Орла" напали на нацистську колону з п'яти вантажівок у селі Бісівські Хутори. Сутичка тривала 2 години, всіх ворогів знищили. У вересні біля села Гуменники вбили 18 німецьких офіцерів, які поверталися з відпочинку на природі.

Які були стосунки між вояками-українцями та представниками інших національностей?

– Командування УПА з повагою ставилося до "легіонерів". Не заперечувало, коли вони намагалися дотримуватися своїх національних і релігійних традицій. Повстанці навіть готували їжу для бійців-мусульман окремо – як того вимагали традиції ісламу. Поряд із тризубом мали право носити пов'язки своїх національних барв. У грузинів ще й був напис "Революційно-національна грузинська сотня". Однак на побутовому рівні часом давалися взнаки комунікаційні бар'єри. Чимало бійців національних відділів не говорили ані німецькою, ані російською мовами.

Водночас непоодинокими були випадки зрад. Наприкінці 1943-го Служба безпеки воєнної округи "Богун" викрила групу змовників серед колишніх радянських офіцерів. Один з арештованих, грузин "Нарсія", звинувачував побратима "Професора" у шпигунстві на користь більшовиків. Так прагнув позбутися суперника у боротьбі за лідерство в грузинському відділі УПА. А в березні 1945-го росіянин Микола Воробйов на псевдо "Воєвода" з кількома десятками дезертирів увійшов до спецбоївки НКВС на Тернопільщині. Її члени вдавали із себе бандерівців, ліквідували командирів УПА Івана Яцишина – "Гордієнка" і Івана Кедюлича-"Довбню" та кількох керівників нижчого рівня.

То скільки неукраїнців було в УПА?

– Досі не знаємо загальної чисельності армії у різні періоди її існування. Дані щодо неукраїнців є ще більш скупими і суперечливими. Командир Житомирського партизанського з'єднання Олександр Сабуров рапортував Українському штабу партизанського руху 14 лютого 1944-го, що 40 відсотків УПА становлять представники східних народів: інгуші, черкеси, казахи, узбеки, таджики, росіяни. Цифра перебільшена. На думку сучасних вчених, у той час неукраїнців було максимум 20–25 відсотків загальної чисельності УПА. Вважаю, їх було понад тисячу осіб.

Найбільшою національною групою були уродженці Азербайджану. У ніч на 30 вересня 1943-го в районі Здолбунова на бік УПА перейшли близько 130 азербайджанців. Вони мали зброю та нову німецьку уніформу. Мундири дозволяли хитрувати у боях з німцями, які приймали їх за "своїх".

 

Влітку-восени 1943 року був створений вірменський загін. Його очолювали колишні працівники політвідділів Червоної армії: комісари, політруки тощо. А один із них, Погосян, до війни був працівником ЦК Компартії Азербайджану. Командував повстанцями-вірменами колишній старший батальйонний комісар Серго Арутюнян – "капітан Ашот". 30 вересня 1943-го загін влаштував засідку на шосе Луцьк – Володимир. Тоді загинули шестеро нацистів, здобуто 10 підвод із пшеницею, два ящики патронів, шість гвинтівок та один ручний кулемет. Пізніше нападали на гітлерівські склади з боєприпасами, пустили під укіс німецький потяг із шести вагонів під Ковелем. А в районі Турійська звільнили 120 місцевих жителів, яких мали відправити на примусові роботи до Німеччини.

Чому з наближенням фронту до Західної України 1944 року національні відділи припинили існувати?

– Що ближчим був фронт, то примарнішою ставала ідея про можливий розпад СРСР і утворення національних держав. Воювати за чужі – українські – інтереси більшість неукраїнців не хотіли. Одні переходили на бік радянських партизанів – вірмени, азербайджанці. Інших, як-от грузинську сотню, розгромили у важких боях. Деякі національні загони командування відправило на схід – піднімати на своїх землях антирадянські повстання. Інформації про їхню подальшу долю не маємо. Одним з останніх неукраїнців в УПА був уродженець російського Кемерово Михайло Литвинов. Він воював у складі боївки "Тичини" і загинув 1950-го у бою з більшовиками біля села Іванківці на Тернопільщині.

"Свобода народам! Свобода людині!"

Зов волі по світі із наших знамен.

За спільну справу ставай в одну лаву –

Узбек, українець, індус і бушмен!

Вставайте, вставайте,

Усі, хто в неволі,

Єднайтесь під визвольні волі стяги!

Рубайте, стріляйте

Усіх, що неволять,

Ні жалю, ні ласки для вас, вороги! –

уривок з повстанської пісні "Свобода народам! Свобода людині!". Опублікована у збірнику "Марш героїв", Тернопіль, 2007 рік

"Він чужинець – узбек. Але він нам як рідний брат. У нашому відділі він уже має свою історію. Спільно ми били колись німецьких загарбників, тепер б'ємо спільно кремлівських катів. Він знає, що боротьба за вільну Україну – це боротьба за волю його Вітчизни", –

пише про узбецького вояка УПА на псевдо "Антон" підпільна газета "Стрілецькі вісті" у жовтні 1944 року

Підпільна радіостанція працювала від мотора мотоцикла

"Ви чуєте голос вільної і незалежної України! Геть із нацистською Німеччиною! Смерть більшовикам!" – такими словами починалося кожне мовлення підпільної радіостанції УПА "Афродита".

Вона почала працювати 1943 року. Тоді повстанці захопили обладнання львівської радіостанції. Перевезли його до села Ямельниця – тепер це Сколівський район Львівської області. На гірському схилі викопали криївку, закриту великим каменем. Енергію подавав мотор від мотоцикла, його сховали ще глибше – аби не привертав увагу гудінням. Щоб уберегтися від допитливих селян, поширили серед них чутку, що в околиці епідемія тифу.

"Через підпільну коротко­хвильну радіовисильню передавано у світ також українські пісні, що не тільки привертали увагу своєю красою, але й притягали молодь і чужинців до УПА", – згадує підпільник Мирон Ганушевський. Радіо виходило в ефір три-чотири рази на день, програми тривали по 30 хв. Передачі вели українською, російською, англійською, французькою, німецькою.

Основними дикторами були киянка Валентина Горбаченко-"Зіна" й Альберт Газенбрукс. Житель Брюгге, був бухгалтером, мобілізований до бельгійської армії, потрапив у нацистський полон. 1943-го працював у німецькій будівельній компанії, яка мала офіс у Рівному. Під час роботи біля Дубно його захопили повстанці. Спершу вирішили, що він – німець. Аби довести своє походження, мусив заспівати гімн Бельгії. Командир Петро Олійник – "Еней" узяв 28-річного Газенбрукса до свого загону під псевдо "Західний". Згодом його скерували працювати на радіостанції "Афродита" – бо знав кілька європейських мов.

У квітні 1945-го чекісти викрили криївку. Під час бою четверо вояків загинули, один – утік. Важкопораненого Газенбрукса арештували. На допитах він переконував, що був у полоні повстанців. Відбув у таборах вісім років, після чого повернувся на батьківщину.

"Час моєї праці на радіостанції "Афродита" є найкращими хвилинами мого життя, – казав Альберт. – Я тоді переродився й зрозумів, що це означає – жити і боротися за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стали для мене метою в житті".

×