Вівторок, 05 травня 2020 10:59

"Друга світова – це смерть, голод, сироти, інваліди й розруха. Про це радянська влада воліла не згадувати"

Триває "війна пам'ятей" між Європою і Кремлем

7 травня 1945 року, о 02:41, у французькому місті ­Реймс генерал-полковник німецької армії Альфред Йодль підписав акт про капітуляцію Німеччини. Документ набув чинності наступного дня, о 23:00. Звідки взялася традиція відзначати перемогу над нацистами 9 травня?

– Йосипа Сталіна не влаштовувала капітуляція в Реймсі. Хотів, щоб акт підписали в Берліні, звідки й почалася війна. Для нього було принципово: червона армія мала завоювати німецьку столицю без союзників. Тому битва за неї стала однією з найкровопролитніших у Другій світовій війні. Сталін наполіг на підписанні другого акта капітуляції, і союзники погодилися. Він майже дослівно повторював рейм­ський – вогонь мали припинити 8 травня, о 23:01 за центральноєвропейським часом. Звідси – традиція відзначати першу хвилину миру.

  Яна ПРИМАЧЕНКО, 41 рік, історик. Народилася в Чернігові 24 квітня 1979-го в родині інженерів. Закінчила Чернігівський націо­нальний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, аспірантуру Інституту історії України. Захистила кандидатську дисертацію на тему ”Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА”. Залишилася працювати в інституті. Належить до наукової школи Станіслава Кульчицького. Досліджує період 1920–1930 років та історію Другої світової війни. Авторка 160 наукових, енциклопедичних, публіцистичних праць. Співавторка науково-популярних книг ”Війна і міф: невідома Друга світова”, ”Від Рейхстагу до Іво­дзіми. У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій”, ”Ревізія історії: російська пропаганда та Україна”. Із 2014-го учасниця громадської ініціативи українських істориків ”Лікбез: історичний фронт”, що спростовує історичні міфи російської пропаганди. Улюблений письменник – Умберто Еко, виконавець – оперний співак Йонас Кауфман. Подобається готувати рибне севіче. Незаміжня
Яна ПРИМАЧЕНКО, 41 рік, історик. Народилася в Чернігові 24 квітня 1979-го в родині інженерів. Закінчила Чернігівський націо­нальний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, аспірантуру Інституту історії України. Захистила кандидатську дисертацію на тему ”Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА”. Залишилася працювати в інституті. Належить до наукової школи Станіслава Кульчицького. Досліджує період 1920–1930 років та історію Другої світової війни. Авторка 160 наукових, енциклопедичних, публіцистичних праць. Співавторка науково-популярних книг ”Війна і міф: невідома Друга світова”, ”Від Рейхстагу до Іво­дзіми. У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій”, ”Ревізія історії: російська пропаганда та Україна”. Із 2014-го учасниця громадської ініціативи українських істориків ”Лікбез: історичний фронт”, що спростовує історичні міфи російської пропаганди. Улюблений письменник – Умберто Еко, виконавець – оперний співак Йонас Кауфман. Подобається готувати рибне севіче. Незаміжня

Підписали капітуляцію близько першої години за московським часом – 9 травня. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом оголосила цю дату Днем Перемоги. Певно, тут була якась бюрократична логіка радянського апарату. День Перемоги над Японією відзначали не 2 вересня, коли вона капітулювала, а 3-го.

9 травня і 3 вересня стали вихідними. Але через два роки їх скасували. Церемоній не влаштовували. У газетах друкували офіційні привітання, а ввечері давали салют. Свято було більше домашнім, родинним. Бо війна лишила по собі розруху. Багато солдатів повернулися інвалідами. Влада вирішила, що зайвий раз нагадувати людям про ціну перемоги – недоречно. Всі сили кинули на відбудову країни.

Парад перемоги з усіма традиційними радянськими атрибутами, як його зараз пам'ятає більшість народжених в СРСР, провели 1965 року. 9 травня знову став вихідним, почався культ Дня Перемоги. Доти головним святом радянського календаря було 7 листопада – "день Жовтневої революції". Керівництво СРСР взяло курс на творення нової "історичної спільноти" – радянського народу. А точкою відліку і головною історичною датою стала перемога над нацизмом. Цей проєкт був успішний. Ментально радянський народ частково сформували.

Вважали, що після розпаду СРСР ця свідомість помре. Але у 2000-х соціологічні дослідження почали фіксувати, що Homo Sovieticus відроджується.

У РФ культивують це свято. Це такий квазікульт з елементами російської карнавальної культури. Замість вшановування загиблих й осмислення трагедії відбувається підміна – створюється помпезне шоу.

Розгром Німеччини здійснили війська антигітлерівської коаліції. До них входили США та Велика Британія. Як їм вдалося налагодити співпрацю з СРСР, який мав інший режим?

– На початку Другої світової війни СРСР співпрацював із нацистською Німеччиною. 23 серпня в Москві підписали пакт Молотова – Ріббентропа, який і призвів до розв'язання Другої світової війни. СРСР несе таку ж відповідальність за неї, як і нацистська Німеччина. Цей пакт був незручним для СРСР. Тому вигадали ідеологічний конструкт "Великої Вітчизняної війни 1941–1945", що давав змогу відсунути в тінь два роки радянсько-німецької співпраці.

Друга світова почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, а вже 3 вересня Велика Британія і Франція, які були союзниками Польщі, оголосили війну Німеччині.

СРСР вступив у війну з Німеччиною 22 червня 1941 року, після так званого віроломного нападу – ще одного міфу радянської пропаганди. 7 грудня 1941-го після атаки на Перл-Харбор у війну вступили США.

Антигітлерівську коаліцію було оформлено 1–2 січня 1942 року. Нацизм виявився потужним ворогом, який змусив відкласти політичні розбіжності.

Чи був цей союз рівноправним?

– Відносини будували на взаємопідтримці. Для СРСР і Великої Британії основним театром бойових дій була Європа, для США – Тихий океан. Але вони потребували допомоги одне одного. Сталін докладав багато зусиль для відкриття другого фронту в Західній Європі. США за програмою ленд-лізу (Сполучені Штати Америки частково на без­оплатній основі передавали союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство, нафтопродукти. Президент отримував право допомагати будь-якій країні, чию оборону визнавали життєво важливою для США. – Країна) надали СРСР матеріальну допомогу на 11,3 мільярда доларів. Близько 20 відсотків техніки Союз отримав від американців. Без цього йому було б важко встояти. США натомість вимагали вступу СРСР у війну з Японією.

Автор: twitter.com/historylvrsclub
  Німецький солдат сидить біля зруйнованого Рейхстагу в Берліні.  Будівлю штурмом взяли 150-та і 171-ша радянські стрілецькі дивізії 3-ї ударної армії Білоруського фронту 30 квітня 1945 року. У радянських газетах фото публікували під назвою ”Кінець”
Німецький солдат сидить біля зруйнованого Рейхстагу в Берліні. Будівлю штурмом взяли 150-та і 171-ша радянські стрілецькі дивізії 3-ї ударної армії Білоруського фронту 30 квітня 1945 року. У радянських газетах фото публікували під назвою ”Кінець”

Програму допомоги США – ленд-ліз – у СРСР називали незначною й не дуже важливою.

– Коли кажуть, що перемога над нацизмом – заслуга тільки СРСР, це неправда. 1942-го німці стояли під Москвою – і керівництво СРСР розглядало план здачі столиці. Тому й підтримка за ленд-лізом, і відкриття другого фронту були важливі. Применшення внеску США і Великої Британії у перемогу відбувалося на тлі розгортання холодної війни.

Наскільки правдиві рядки пісні: "Сплять мільйони загиблих в окопах, це моєї країни сини. Де була б ти сьогодні, Європа? Де була б ти, якби не вони?"

– Разом із порятунком червона армія на своїх багнетах несла нову окупацію. Сталін ще у 1930-х розглядав війну як спосіб принести комунізм у Європу. Для цього потрібне було послаблення європейських держав. На переможному етапі Другої світової хижак проявив свою суть – насаджував маріонеткові режими, створював військові бази.

Тому для країн Центрально-Східної Європи питання ви­зволення досить неоднозначне. 2008 року їхні представники підписали Празьку декларацію. Закликали визнати нацизм і комунізм найбільшим злом XX століття. А також оголосити 23 серпня, коли підписали пакт Молотова – Ріббентропа, Днем вшанування пам'яті жертв обох режимів. Москва жорстко протистоїть цим спробам.

Нині триває "війна пам'ятей" між Європою і Кремлем. Доходить до абсурду. Москва звинувачує Польщу мало не у розв'язані Другої світової. Російських керманичів не влаштовує заміна "визволення" на "окупацію".

2010 року російський президент Володимир Путін заявив, що СРСР переміг би Гітлера без України. Нібито 70 відсот­ків втрат припадають на РРФСР. Якою була роль українців у цій війні й у перемозі?

– Такі заяви не витримують критики. У складі червоної армії було близько 7 мільйонів вихідців з України, приблизно 23 відсотки.

Близько 2,5 мільйона українців нагородили орденами й медалями. Дві тисячі мають звання Героя Радянського Союзу, 32 українці отримали це звання двічі, Іван Кожедуб – тричі. Багато були на керівних посадах в армії.

Україна заплатила велику ціну за роки окупації німцями. Під час відступу Сталін використав тактику випаленої землі. Вивезли багато підприємств і 500 тисяч робітників, які працювали в тилу, наукові кадри.

Щоб штучно збільшити внесок інших народів СРСР у перемогу, підрахунки вели не за територіальним принципом, а за етнічною ознакою. Це зменшувало частку українців та представників інших народів. Так Путін отримав свої 70 відсотків.

Багатьох українців тримали в німецьких концтаборах, вони були остарбайтерами, служили в німецьких органах під час окупації. Їх усіх зараховували до ворогів народу. Для чого це було радянській владі?

– СРСР був критичний до громадян, які пережили окупацію. У 1950-х над службовцями допоміжної поліції (допоміжні поліційні органи, які німецька влада створювала з числа українців на окупованих територіях Галичини. Виконували функції патрульних. – Країна) провели низку процесів. Люди, як правило, отримували 10–15 років ув'язнення. Але посадити всіх, хто був під окупацією, не могли. У разі влаштування на роботу чи навчання в усіх анкетах була спеціальна графа, де мали вказувати, що вони пережили окупацію.

Остарбайтери мали записи в документах та обмеження на по­се­лення в містах. Перед поверненням додому проходили допит.

Німецька окупація була жорстокою, але не такою, як про неї писала радянська пропаганда. Німці могли допомогти харчами родині, в якої квартирували. Позитивний досвід мали й деякі остарбайтери. Особливо в селах. Ставлення залежало від родини. Дехто мав нормальні умови життя. Такі історії СРСР не толерував. Людей, які бачили відмінне від радянського життя, сприймали як загрозу.

Солдати теж побачили Європу й відчули дух свободи. Та вони мали ореол героїв-визволителів. Становили групу, з якою мусили рахуватися.

Символом перемоги над Німеччиною був прапор над Рейхстагом. Чи справді ця подія така важлива?

– Ідею "добити ворога в його лігві" культивувала радянська пропаганда. Сталін прагнув узяти Рейхстаг. До підняття прапора готувалися. Штурмували силами 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. Підготували дев'ять прапорів – за кількістю дивізій, що входили до складу армії. Їх пронумерували. Один із них і мав стати прапором перемоги.

Рейхстаг планували взяти до 1 травня під чергове радянське свято, щоб порадувати Сталіна. У штаб армії передали інформацію, що 1 травня, о 14:25, над Рейхстагом встановили прапор перемоги №5. Хоча насправді бої тривали. Але, оскільки вже відзвітували, змінювати щось було небезпечно. Під кінець дня віддали наказ встановити над Рейхстагом прапор №5. Командувати загоном доручили українцю лейтенанту Олексію Бересту. Пізніше він випав із нагородного списку, попри те, що мав бездоганну біографію. Є версія, що його викреслив Георгій Жуков, який не любив політпрацівників, а Берест був політруком. Можливо, й національність зіграла роль.

Героями в історії встановлення прапора вважаються Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія. У 1960-х спробували переглянути "канонічну версію" підняття прапора перемоги, але невдало. Берест також шукав справедливості, натомість 1953-го отримав 10 років таборів. Після звільнення жив у Ростові. 3 листопада 1970-го загинув, рятуючи 5-річну дівчинку з-під потяга.

Історичну справедливість відновив Віктор Ющенко, який 6 травня 2005 року присвоїв Олексієві Бересту звання Героя України посмертно. Родині запропонували перепоховати його в меморіалі парку Слави в Києві, але ті відмовилися.

Автор: worldpics.pro
  Вінничани зустрічають радянських солдатів 20 березня 1944-го. Місто звільнили від нацистів солдати 38-ї армії 1-го Українського фронту під час Проскурівсько-Чернівецької операції
Вінничани зустрічають радянських солдатів 20 березня 1944-го. Місто звільнили від нацистів солдати 38-ї армії 1-го Українського фронту під час Проскурівсько-Чернівецької операції

День Перемоги вважався святом, пов'язаним із завершенням "Великої вітчизняної війни". Нині цей термін замінили на "німецько-радянську війну". Чому це важливо?

– Україна має відмінний від інших республік СРСР досвід участі в Другій світовій. 1939-го наші землі входили до складу Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР. Війна для нас розпочалася 1 вересня того року. В польській армії служили близько 120 тисяч українців. Вісім тисяч із них загинули внаслідок нападу Гітлера на Польщу. Багато українців воювали в арміях США, Канади, Франції та Великої Британії.

Не слід забувати про Закарпаття. У березні 1939-го бійці Карпатської Січі билися за незалежність з угорцями, які загарбали край з дозволу Гітлера.

"Велика вітчизняна війна" – це ідеологічний конструкт. Використовувати його небезпечно. Бо говорити про неї неможливо без героїзації Сталіна. Це була Друга світова війна, а період 1941–1945 років правильно називати німецько-радянською війною. Так повертаємося до об'єктивних історичних фактів.

2015 року в Україні почали відзначати День пам'яті і примирення – 8 травня та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – 9 травня. У Росії заявили, що це відмінні від Дня Перемоги свята. Яка між ними різниця?

– Тоді Україна вийшла з орбіти російського інформаційного впливу, повернулася до історичних джерел. Почали відзначати першу хвилину миру 8 травня. Використовуємо червоний мак як універсальний символ жертовності. Наголошуємо не на перемозі, а на скорботі і пам'яті. Ціна цієї перемоги – 26 мільйонів життів громадян СРСР. 10 мільйонів із них – українці. Про це ми повинні говорити і згадувати, а не влаштовувати видовищне свято, яке втратило сакральне значення. Це закономірні процеси. Україна – частина європейської цивілізації і повертається до своїх витоків.

Президент Петро Порошенко заявив, що День пам'яті та примирення здатен консолідувати суспільство. Це можливо?

– Для жителів Львова, Одеси й Донецька досвід Другої світової був різний. Це створює плюралізм пам'яті про війну. Частина суспільства налаштована йти разом з Європою, інша – сприймає зміни вороже, говорять про позбавлення їх пам'яті. Ця тема не зможе консолідувати суспільство. Тому й маємо День пам'яті і примирення та День Перемоги. Пам'ять – тонка річ. Робота з травматичним досвідом складна.

Два роки тому телеканал "Інтер" транслював концерт "Перемога. Одна на всіх!" і ведучий Андрій Доманський сказав, що українці не можуть дозволити, щоб "вулиці міст називали іменами фашистських злочинців, а їхні портрети безкарно проносили у факельних ходах", натякаючи на діячів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Чому такі речі досі можливі в Україні?

– Це радянський спадок, коли з ОУН-УПА робили опудало, трактували як німецьких колабораціоністів. Пропаганда вкорінилася. Українське постколоніальне суспільство повільно виходить з орбіти впливу імперії. Однак Росія докладає зусиль, щоб утримати Україну. Частина суспільства ностальгує і схильна сприймати таку історичну пропаганду, яка не відповідає фактам.

Про що українці мають пам'ятати, говорячи про Другу світову війну та перемогу над фашистською Німеччиною?

– Ми не маємо права забувати про загиблих солдатів, випалені села, покалічені долі. Як частина СРСР, українці опинились у ситуації, коли не могли вирішувати власну долю і не мали важелів впливу. Це трагедія, бо наші люди опинилися по різні боки фронту, в різних арміях. Тому слід пам'ятати "У своїй хаті своя правда й воля". Доки маємо державу – ми суб'єкти міжнародної політики, а не об'єкти. Варто подорослішати й не захоплюватися атмосферою парадів. Війна – це смерть, голод, сироти, інваліди та розруха. Про це радянська влада воліла не згадувати.

Зараз ви читаєте новину «"Друга світова – це смерть, голод, сироти, інваліди й розруха. Про це радянська влада воліла не згадувати"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 572
Голосування Куди плануєте поїхати після всіх карантинів?
  • До моря. У теплі краї
  • У туристичні міста Європи
  • Подорожуватиму Україною
  • Провідаю батьків / родичів
  • Працюватиму. На поїздки немає грошей
  • Мені карантин не заважав подорожувати
Переглянути