Архітектор Василь Нагірний розбудовував громадські й кооперативні організації на Галичині
"Часи ходження до вищих кляс реальної школи належать до найприкріших мойого життя. Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з'їсти, – пише у спогадах архітектор Василь Нагірний про своє навчання у Львові наприкінці 1860‑х. – Не раз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів (австрійська дрібна монета. – Країна). Під час тріскучої зими ходив у легкій, майже літній одежині. Теплішу, що мав, позичив пізньої осені одному товаришеві. Та він не віддав її мені".
Василь Нагірний – сирота, що має сильне бажання вчитися. Після школи залишає рідне село і їде за 70 км у Львів. Тут мусить себе сам утримувати і постійно шукає якийсь підробіток.
"Була крайня біда, одначе охота до науки поборювала все лихо, – згадував. – В останньому році ходження до реальної школи вдалося мені дістати лекцію у каваря (власник кав'ярні. – Країна) Мілєра. За це мав обід і підвечірок за науку двох хлопців. Другу лекцію мав я біля школи Святого Мартина, де вчив польської мови стару директорку-німку".
Хоче стати архітектором. Вступає до технічної академії – тепер Національний університет "Львівська політехніка".
"Коли був на першому році академії, вдалося мені дістати лекцію в приватній гімназії проф. Тшашковського, де я вчив рахунків і руської мови, – розповідав пізніше доньці. – Із заробітків у цій гімназії заощадив грошей і після скінчення першого року пустився з цією квотою в дорогу до Цюріха".
Вступає на будівельний відділ Вищої технічної школи в Цюриху. Просить львівський "Народний дім" надати стипендію.
"Як не має удержання, то хай сидить дома", – відписують звідти. Лише коли витрачає останні заощадження і вже готовий кидати навчання, отримує звістку: рада "Народного дому" таки призначає йому стипендію на весь термін навчання.
"Коли приїхав до Цюріха, то застав там тільки одного русина з Галичини – Кунцева, – писав Василь Нагірний. – Українці мішалися з москалями. А була їх тут тьма тменна – Бакунін, Соколовський, Лазров, князь Крапоткін, Смирнов. Через те, що всі мої товариші поляки й русин належали до товариства "Польської молоді", то і мене туди вписали. По якімось часі вибрали секретарем, а була це найповажніша фігура в товаристві. В протягу двох літ порозумілися між собою поляки з України та деякі з Галичини і ми заснували товариство "Руський кружок". Було нас в ньому около 30".
Фізик Сергій Подолинський писав про тодішню українську громаду Цюриха у листі до фольклориста Мелітона Бучинського у Відень: "Галичан тут небагато, чоловік 10. Найкраще з них знаю Нагірного зі Львова і Жулинського з Коломиї. Нагірний має особливу ознаку – шкутильгає. Товариство малоросійське ще не існує. Заснувати ж його галичани думають разом із нами, тобто українськими малоросами. Вже майже залагоджена справа по облаштуванні типографії. Тому можете починати готувати статті про Галичину".
Після навчання Василь Нагірний отримує роботу архітектора в урядах міст Вінтертур і Цюрих. Продовжує вести громадську роботу.
"Подав ініціативу до заснування безпартійного слов'янського товариства "Славія", де згромадилися молоді люди, – ділився в книжці спогадів. – Були то серби, болгари, москвичі, українці й чехи, які не займалися політикою, а головно соціалізмом. Завданням цього товариства було піддержувати між його членами дружні відносини, виголошувати відчити з життя-буття слов'янських народів".
Придивляється до того, як живуть і господарюють швейцарці. Подобалось, що вони, працьовиті й ощадні в потребах, ввічливі та демократичні в поведінці, мають добре пристосовану до своїх умов і традицій систему організації громадського життя. З публіцистом Михайлом Драгомановим та видавцем Олексієм Суворіним радився – як би завести такі порядки серед українців.
"За 10 років перебування в Цюриху міський архітектор Василь Нагірний потрафив своїм чесним характером і своєю витривалою працею придбати собі щиру симпатію межи жителями міста, – писала львівська газета "Діло" 1882-го. – Перед від'їздом Нагірного з Цюриха товариство "Славія" влаштувало в його честь прощальний музичний вечір. На нього прийшли біля 150 осіб різних національностей. Всі сердечно прощалися з Нагірним, бажаючи йому щастя на рідній землі".
Влітку того року він повертається до Львова. Редактору газети "Діло" Володимиру Барвінському несе статтю "Як собі люди в нужді помагають". Ділиться досвідом швейцарців і описує основи кооперування. Стає постійним дописувачем видання, а ще часописів "Правда" і "Батьківщина". Видає брошури "Дещо про лад у громаді", "Порадник для крамниць". Редагує часопис "Нове дзеркало".
У червні 1883-го Василь Нагірний виступає на Народному вічі з доповіддю про господарство Галичини. Промову йому допомагає підготувати Іван Франко. Він перебуває під постійним наглядом поліції і не має, де зупинитися у Львові. Приймає пропозицію Нагірного пожити на квартирі, яку той винаймає на вул. Лінда – тепер вул. Ференца Ліста.
"Господарка крайова та любов до народу – то відстоювання інтересів, про які наші пани перед виборами так дбають, – опублікувала газета "Діло" ту промову. – От для чого вони так завзято добиваються мандатів посольських. От звідки повертаються їм сторицею ті видатки, які вони роблять під час виборів на горілку, цигари і на закупи голосів виборців. Коли господиня сідає доїти корову, докидає їй для припусту всяке листя і присмачки, а подоївши, виводить на суху толоку або кине їй соломи замість капустяного листя. Так роблять і вибрані наші пани з виборцями-селянами".
Після повернення до Львова Василь Нагірний намагається впроваджувати швейцарський досвід організації суспільно-громадського життя. Разом із тестем Євгеном Дудикевичем береться за товариство "Народна торгівля" – перший український споживчий кооператив. Поширює інформацію про кооперування, проводить навчання для власників крамниць і початкуючих підприємців.
Організовує товариство ремісників, промисловців і торговців "Зоря". Для товариства взаємодопомоги "Дністер" зводить будинок – тепер це міська поліклініка на вул. Руській, 20. Товариство відшкодовує застрахованим господарям збитки від пожеж.
"Ніхто не вірив у те, щоб правительство дало русинам дозвіл на таке товариство і щоб взагалі могло воно вдержатися. Аби дістати підписи на статуті й поданню, запросив я до себе на вечерю проф. Олексу Огоновського, члена Краєвого відділу Дамяна Савчака, проф. Гладиловича Дамяна, радника суду й бувшого члена Відділу краєвого Теофіля Бережницького, редактора "Діла" Івана Белея, послів Романчука, Гаморака і Гурика. Після вечері сказав їм ціль зібрання. Це викликало між моїми гістьми досить немилу ситуацію. Одначе на заяву Огоновського, що, хоч не вірить в успіх цього підприємства, але не може відмовити моєму проханню, бо, як сказав: "Це є Нагірного ідея-фікс", підписали запропоновані їм папери і на мою пропозицію вирішили, що все має йти на руки члена Відділу краєвого Дамяна Савчака, бо це була тоді між ними найважливіша фігура".
Василь Нагірний подає ідеї інших об'єднань, працює над статутом і купує або винаймає будинки для них. Очолює певний час, а потім передає управління іншій людині. Сам береться за наступний проект. Так виникають патріотично-фізкультурне товариство "Сокіл", готельно-ресторанне "Народна гостинниця" та жіноча промислова спілка "Труд".
1899-го стає одним зі співорганізаторів Руської ремісничої і промислової бурси у Львові. В ній безкоштовно навчаються здібні сільські діти. Отримують фах будівельника, слюсаря та столяра. Взимку 1919 року Василь Нагірний береться за відкриття Захисту ім. митрополита Андрея Шептицького для сиріт.
До кінця життя любить повторювати: "Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як маленька Швейцарія".
"Василь Нагірний старався створити образ Галичини української. Його архітектура відразу каже, що це село, поселення, містечко є українським"
Василь СЛОБОДЯН, 66 років, дослідник сакральної архітектури
"Зостався на ціле життя калікою на праву ногу"
1848, 11 січня – Василь Нагірний народився у селі Гірне – тепер Стрийський район на Львівщині в родині Степана Нагірного та Анни з Гриньовських. Вони утримували заможне господарство. Через півтора року після народження єдиного сина мати помирає. Його опікункою стає баба, бо батько бере шлюб удруге.
"Баба і батько любили мене вже може аж забагато, – писав Василь Нагірний у листі до бібліографа Івана Левицького 1888-го. – Коли на четвертому році мого віку звихнув собі ногу, не позволили поправити, "щоби сирота не плакав та щоби не взяли до війська". Отже, зостався я на ціле життя калікою на праву ногу".
1859 – навчається у народній, а потім – у реальній школі у Стрию. Закінчує три класи. 1863-го помирає баба, біля якої жив, а через три роки – батько. Вступає до бурси у Львові. Записується до дворічної школи, де готують народних учителів.
1870 – вступає до Львівської технічної академії – тепер Національний університет "Львівська політехніка". Після першого курсу виїжджає до Цюриха. Закінчує там навчання у 1875-му.
1882 – через Венецію, Трієст і Будапешт повертається до Львова. Знайомиться з Іваном Франком і пише статут кооперативного товариства "Народна торгівля".
1884 – одружується з Марією, донькою священика Євгена Дудикевича з села Рудно біля Львова. Мали чотирьох дітей: синів Євгена і Євстахія, доньок Анну та Софію.
1896 – Василя Нагірного включили в делегацію для зустрічі з імператором Австро-Угорщини у Відні. Наступного року бере участь у виборах до Державної ради й до Сойму у повітах Львів – Городок – Яворів. Відкриває архітектурне бюро на львівській площі Ринок. Розробляє проекти церков, громадських і приватних будинків.
1914 – російські війська зайняли село Рудно, де у власному будинку мешкає родина Нагірних. Вони виїжджають до Львова. Наступного року сина Євгена арештовують угорські військові, які захопили Львів. Василь Нагірний створює Комітет допомоги бідним ремісничим родинам і Товариство захисту військових.
1918-го входить до Тимчасової міської ради Львова. Через два роки помирає дружина.
1921, 24 лютого – Василь Нагірний помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
За основу першої церкви взяв Софійський собор у Стамбулі
Зі Швейцарії до Львова Василь Нагірний хотів добиратися через Чорне море – щоб відвідати Одесу і Київ. Його цікавили архітектурні пам'ятки цих міст. Але в італійському місті Трієст російський консул не дає дозвіл на це.
Нагода відвідати Київ випадає у листопаді 1883-го. Перебуває там протягом шести тижнів. Захоплюється українським стилем будови церков. Хоче перенести його до Галичини.
Зводить свою першу церкву у селі Малий Яричів на Львівщині. За основу бере головний візантійський храм – Софійський собор у Стамбулі.
1898 року у Львові разом із художниками Іваном Трушем та Юліаном Панькевичем засновує Товариство для розвою руської штуки. Це перша в Галичині організація, що повинна була дбати про розвиток українського мистецтва. Нагірний виставляє свої проекти церков в українському стилі.
"Причини, задля яких не все дається будову перевести так, як се проєктант нарисував, є брак средств материяльних, добре і фахово вишколених майстрів, гоненє за дешевизною, несовісна конкуренція зі сторони підприємців і слабі, а часто-густо ніякі поняття про красу архитектонічного твору", – пише у статті "З будівельної практики" 1909-го.
Проектує і будує понад 200 церков. Стиль Нагірного називають новітньою галицькою школою сакрального будівництва. Переважна більшість цих храмів розташовані на території сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, також – Польщі й Румунії. Серед них є дерев'яні, які продовжують традицію народного будівництва. Але переважно – муровані. Мають від однієї до п'яти бань.
2 
35413
Коментарі